Актуальні проблеми держави і права. – 2020. – Випуск 86
Постійний URI для цього зібрання
Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. Вип. 86 / редкол.: Г. I. Чанишева (голов. ред.) та ін. – Одеса : Гельветика, 2020. – 272 с. Укр. та рос. мовами.
Переглянути
Нові надходження
Документ Актуальні питання держави і права(Одеса : Гельветика, 2020)Збірник розраховано на наукових працівників, викладачів, студентів юридичних вищих навчальних закладів і практичних працівників органів державної влади й місцевого самоврядування.Документ Принцип справедливості та його реалізація Конституційним Судом України під час здійснення правосуддя(Одеса : Гельветика, 2020) Шелевер, Наталія Василівна; Шелевер, Н. В.; Шелевер, Наталья Васильевна; Shelever, Nataliia V.В умовах пандемії коронавірусу COVID-19, війни на Сході України, економічної кризи актуальним питанням сьогодення є дослідження справедливості як загального конституційного принципу. Забезпечувати його реалізацію на практиці повинен Конституційний Суд України як орган конституційної юрисдикції. Автор у своїй статті проаналізував практику застосування принципу справедливості Конституційним Судом України, бо саме у його рішеннях і розкривається зміст цього принципу. Метою правосуддя є забезпечення справедливості. Адже саме в судах і шукають справедливість. Принцип справедливості відіграє важливу роль у тому разі, коли судді треба застосувати не аналогію закону, а аналогію права. Як застосовує цей принцип на практиці суддя, залежить від його моральних якостей, правової культури і правосвідомості. Хоча у Конституції України принцип справедливості не закріплений у прямій формі, проте уся правова система ґрунтується на ідеї справедливості. Про це свідчить практика Конституційного Суду України. У своїх рішеннях Конституційний Суд України розкриває суть принципу справедливості. Справедливість є конституційною засадою судочинства. Проте проблемою в Україні є те, що судовий процес не завжди справедливий, і це зумовлює звернення до Європейського суду з прав людини. Конституційний Суд України звертає увагу і на те, що діяльність правотворчих і правозастосовних органів повинна здійснюватися за принципом справедливості. Єдиний орган конституційної юрисдикції досліджував і можливість обмеження конституційних прав і свобод. На його думку, таке обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не може бути свавільним і несправедливим. Конституційний Суд України розкриває сутність справедливості через принцип розмірності, або пропорційності. У своїх рішеннях Конституційний Суд України вказує і на порушення принципу справедливості. Справедливість є складником принципу верховенства права. Оскільки права, свободи та інтереси людини є найвищою соціальною цінністю, то саме справедливий суд повинен їх захищати. Конституційний Суд України застосовує принцип справедливості під час здійснення правосуддя і він стає нормою прямої дії.Документ Концептуальні основи формування окремих криміналістичних методик (проблеми визначення поняття та ознак)(Одеса : Гельветика, 2020) Шевчук, Віктор Михайлович; Шевчук, Виктор Михайлович; Шевчук, В. М.; Shevchuk, Viktor M.Стаття присвячена дослідженню актуальних проблем окремої криміналістичної методики, її поняття і ознак, формування її концептуальних основ та перспективних напрямів сучасних досліджень. Проведено аналіз наукових підходів до дослідження поняття «окрема криміналістична методика», здійснено їх критичний аналіз, виокремлено суттєві ознаки цього поняття, запропоновано авторське визначення сучасного розуміння криміналістичної методики. Запропоновано окрему криміналістичну методику розглядати як інформаційно-пізнавальну модель, яка містить систему методів, засобів, прийомів, рекомендацій, слідчих та судових технологій типізованого характеру, викладених у описовій або формалізованій формі щодо організації та оптимального здійснення процесу збору, оцінки і використання доказової інформації стосовно специфіки вчинення кримінальних правопорушень з метою забезпечення ефективного їх розслідування, профілактики і судового розгляду кримінальних проваджень. Вбачається, що до суттєвих ознак окремої криміналістичної методики необхідно віднести такі: інформаційність; системність; структурованість; формалізованість; технологічність; рекомендаційність; ефективність. Обґрунтовується, що окрема криміналістична методика має інформаційно-пізнавальну спрямованість і фактично являє собою інформаційно-пізнавальну модель, яка розробляється на підставі вивчення та узагальнення значної кількості практики розслідування кримінальних правопорушень і відображає саме типове для всього масиву розслідуваних деліктів і містить науково обґрунтовані та апробовані практикою методико-криміналістичні рекомендації. Пізнавальна цінність цієї моделі полягає в тому, що суб’єкти досудового розслідування та судового розгляду мають можливість використовувати її як своєрідний орієнтир стосовно підвищення ефективності та оптимізації процесу виявлення, розслідування, профілактики кримінальних правопорушень та їх судового розгляду. Доводиться, що сучасний розвиток криміналістичної методики потребує розширення меж дослідження та уточнення його предмету та сучасного розуміння. Вбачається, що відповідні методико-кри-міналістичні рекомендації потрібні для усіх учасників кримінального провадження з метою реалізації своїх кримінально-процесуальних функцій у процесі досудового розслідування та судового розгляду. Тому криміналістика має розробляти ефективні методико-криміналістичні рекомендації не лише для суб’єктів досудового розслідування, а й для судового розгляду кримінальних проваджень, адресованих для судді (суду), прокурора, захисника, які включаються в об’єктно-предметну сферу криміналістичної методики. Обґрунтовано нові наукові підходи розроблення та формування концептуальних основ криміналістичної методики, запропоновано окремі пропозиції з вирішення досліджуваних дискусій-них проблем, визначено перспективні напрями криміналістичних досліджень у цій царині знань.Документ Вимоги до осіб, які претендують на вступ на дипломатичну службу України(Одеса : Гельветика, 2020) Федчишин, Сергій Анатолійович; Федчишин, С. А.; Федчишин, Сергей Анатольевич; Fedchyshyn, Serhii A.Стаття присвячена визначенню вимог, які встановлюються до претендентів на вступ на дипломатичну службу України, аналізу сучасного стану їх законодавчого регулювання. Підкреслено, що вимогами до претендентів на вступ на дипломатичну службу є вимоги до здатності осіб у межах визначених за посадою повноважень застосовувати спеціальні знання, уміння та навички, виявляти відповідні моральні та ділові якості для належного виконання встановлених завдань і обов’язків, навчання, професійного й особистісного розвитку. Правове регулювання вимог до претендентів на вступ на дипломатичну службу здійснюється низкою нормативно-правових актів, основу яких становлять закони «Про державну службу» та «Про дипломатичну службу». Вимоги до осіб, які претендують на вступ на дипломатичну службу, залежно від їхньої спрямованості поділені на групи: 1) службові – вимоги до особи, яка має намір реалізувати право на державну службу. Вони встановлюються безвідносно до посади, яку бажає зайняти особа, а дотримання їх у сукупності дозволяє вступити на державну (дипломатичну) службу; 2) посадові – вимоги, що встановлюються залежно від посади, зайняти яку претендує особа: а) загальні – вимоги, що встановлюються до претендентів на зайняття посад державної служби (зокрема, посад дипломатичної служби) та передбачаються Законом «Про державну службу»; б) спеціальні – встановлюються виключно до претендентів на зайняття посад дипломатичної служби, зумовлені специфікою дипломатичної служби, передбачаються Законом «Про дипломатичну службу». Забезпечення професіоналізму й ефективності дипломатичної служби України безпосередньо залежить від законодавчого визначення вимог до осіб, які претендують на вступ на службу, належного наукового обґрунтування цих вимог. Важливим напрямом удосконалення законодавства про дипломатичну службу має стати розроблення й ухвалення підзаконних нормативно-правових актів, які б деталізували особливості окремих спеціальних вимог, що визначені Законом «Про дипломатичну службу».Документ Особливості проведення допиту під час розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із рейдерським захопленням(Одеса : Гельветика, 2020) Федорчук, М. А.; Fedorchuk, M. A.У статті піднімається питання використання засобів невербальної комунікації до підозрюваних осіб, які дають можливість слідчому у тій чи іншій невербально-комунікативній слідчій ситуації під час допиту підозрюваної особи оперативно обрати найбільш розумний, правильний напрям його процесуальної і тактичної діяльності. Також невербально-комунікативна ситуація в широкому її розумінні дає змогу слідчому оперативно вирішувати тактико-діагностичні і частково процесуально-діалектичні завдання. Охарактеризовано таку першочергову слідчу розшукову дію, як допит, яка під собою розуміє інформаційний процес та має свою складну й багатоелементну структуру. Для досягнення цілей допиту необхідно правильно обрати тактику його проведення, що зводиться до використання певних тактичних прийомів, які сприяють одержанню більш докладної і повної інформації.Автором проаналізовано, що у низці випадків неправдиві показання можуть бути пов’язані з обмовлянням або самообмовою. За підозри на обмовляння необхідно обов’язково виявити характер взаємостосунків, розбіжності інтересів. Так, якщо допитуваний викривається у брехні іншою особою, яка також є учасником провадження, то перш ніж використовувати ці показання, слід з’ясувати їхні стосунки: як вони познайомились, чи не було між ними неприязні, сварок, чи немає підстав для обмовляння. Якщо є, то слід поміркувати про доцільність пред’явлення цих показань, якщо ж скаже, що стосунки нормальні, то є менш імовірною заява про обмовляння. Аргументовано, що поширеним випадком неправди з боку підозрюваного є повідомлення про своє алібі. Після того як допитуваний заявив про своє алібі, слідчий повинен конкретизувати його просторово-часові характеристики. З цією метою на стадії постановки запитань під час проведення допиту слідчому доцільно запропонувати підозрюваному самостійно записати до протоколу показання про алібі, скласти схему свого маршруту із зазначенням певних місць та часу, коли він там перебував. Під час допиту застосовується такий тактичний прийом, як деталізація показань. Підозрюваний, який заявив заздалегідь непідготовлене неправдиве алібі, зазвичай не має часу та можливості детально продумувати свої показання щодо узгодженості в деталях.Документ Особливості діяльності центрів надання адміністративних послуг у місті Вінниці(Одеса : Гельветика, 2020) Федоріщев, Сергій Сергійович; Федоріщев, С. С.; Федорищев, Сергей Сергеевич; Fedorishchev, Serhii S.У статті розкрито досвід діяльності центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці. Зокрема, проаналізовано нормативно-правові акти, якими повинні керуватися в діяльності центру надання адміністративних послуг м. Вінниці, та виокремлено напрями удосконалення діяльності зазначеного центру. Діяльність центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці базується на таких критеріях, як: а) взаємодія органів публічної адміністрації з центром надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці; б) максимальна інтеграція публічних послуг, за якими найчастіше звертаються споживачі; в) створення якісних програмних продуктів та відповідних електронних реєстрів за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій для вдосконалення діяльності центру надання адміністративних послуг «Прозорий офіс» м. Вінниці. Констатовано, що суб’єктами, які взаємодіють з центром надання адміністративних послуг «Прозорий офіс», є: 1) 22 територіальних підрозділи центральних органів виконавчої влади, а саме: 3 підрозділи державних фондів; 4 територіальні органи Вінницької облдержадміністрації; 3 органи Вінницької райдержадміністрації, в тому числі структурні підрозділи міської ради та її виконавчі органи; 3 підприємства комунальної форми власності, які також надають відповідні публічні послуги, та 1 орган приватної форми власності.Проаналізовано позитивний досвід впровадження сервісу «мобільний адміністратор» у центрі надання адміністративних послуг «Прозорому офісі» м. Вінниця та наголошено на необхідності розширювати мережу зазначених сервісів у віддалених селищах, містах, районах тощо з метою підвищення якості надання публічних послуг ЦНАП в м. Вінниця. Для вдосконалення та підвищення якості надання публічних послуг у «Прозорому офісі» ЦНАП в м. Вінниця функціонують електронні телекомунікаційні системи: 1) електронна система адміністрування чергою або так званий реєстр територіальної громади м. Вінниця; 2) система електронного документообігу “DocsVision”, що стала однією з перших, запроваджених саме в цьому ЦНАП; 3) автоматизована інформаційна система (АІС); 4) Єдиний державний реєстр, 5) Державний земельний кадастр (ДЗК), Державний реєстр актів цивільного стану споживачів послуг (ДРАЦСГ) тощо.Документ Проблема numerus clausus способів судового захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно(Одеса : Гельветика, 2020) Спєсівцев, Денис Сергійович; Спєсівцев, Д. С.; Спесивцев, Денис Сергеевич; Spiesivtsev, Denys S.Стаття присвячена розгляду проблеми застосування судом способів захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно в умовах спеціально-дозвільного типу правового регулювання діяльності суду зі здійснення правосуддя.Аналізуючи ст. 16 Цивільного кодексу України, автор звертається до проблеми numerus clausus (закритого списку) способів захисту суб’єктивних цивільних прав взагалі і суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно зокрема й осмислює її в контексті змін, внесених до ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 5 Господарського процесуального кодексу України. Автор зазначає, що діяльність суду зі здійснення правосуддя підпадає під спеціально-дозвільний тип правового регулювання, який дозволяє суду здійснювати лише ту юридичну поведінку, яка прямо визначена положеннями чинного цивільного законодавства України. У зв’язку з цим право суду визначати спосіб захисту цивільних прав, що не встановлений договором або законом, значно розширює межі судового розсуду. Водночас відповідний підхід виправданий в тих випадках, коли встановлені законом способи захисту не охоплюють всі можливі форми порушень суб’єктивних цивільних прав. При цьому суд відрізняється від інших суб’єктів правозастосування, зокрема, у зв’язку з тим, що має справу з випадками порушення суб’єктивних цивільних прав, що виходять за межі регулятивних моделей суспільних відносин. Порушення якраз і полягає в тому, що певною мірою воно має атиповий характер, не вкладається в запроваджену модель, є відхиленням від неї. Однак це не повинно бути перешкодою у захисті порушених прав. Висловлюється висновок, що внесення змін до абз. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України не спричинило абсолютного відходу від принципу numerus clausus способів захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно, а лише надало суду можливість застосування для захисту прав спосіб захисту, який не суперечить закону, в умовах коли закон або договір взагалі не встановлюють ефективного способу захисту відповідних цивільних прав. При цьому через спеціально-дозвільний тип правового регулювання діяльності суду малоймовірним у відповідній ситуації є визначення судом способу захисту суб’єктивних цивільних прав на нерухоме майно, що взагалі не передбачений положеннями чинного цивільного законодавства України.Документ Поняття і сутність моральної шкоди, завданої втратою здоров’я працівників унаслідок нещасних випадків та професійних захворювань(Одеса : Гельветика, 2020) Сорока, Олена Павлівна; Сорока, О. П.; Сорока, Елена Павловна; Soroka, Olena P.Стаття присвячена дослідженню поняття і сутності моральної шкоди, завданої втратою здоров’я працівників внаслідок нещасних випадків та професійних захворювань. Моральну шкоду, завдану втратою здоров’я працівників внаслідок нещасних випадків та професійних захворювань, запропоновано розуміти як сукупність моральних та/або фізичних страждань особи, яких вона зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; це втрати немайнового характеру, які породжують в особи, яка зазнала цих втрат, право на їх відшкодування. Моральна шкода, будучи негативним наслідком нещасного випадку чи професійного захворювання, виражається в моральних втратах потерпілого, порушенні його нормальних життєвих зв’язків, які вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під час визначення її характеру і ступеня необхідно виходити із суб’єктивних (індивідуальних) особливостей потерпілого і сприйняття ним негативних наслідків заподіяння такої шкоди. Зазначено, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей у зв’язку з внесеними змінами в Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» вже не є страховою виплатою, а Фонд соціального страхування України звільнено від відшкодування потерпілому моральної шкоди, яка отримала професійне захворювання з наступною втратою працездатності або була понівечена на виробництві. Наразі відшкодувати моральну шкоду, завдану працівникові внаслідок професійного захворювання на виробництві, зобов’язаний роботодавець. Обов’язок роботодавця відшкодувати моральну шкоду працівникові вважаємо логічним, адже саме він є гарантом безпечних та нешкідливих умов праці, відповідає за охорону праці на виробництві. При цьому тягар аргументації та формування доказової бази заподіяння моральної шкоди і її розміру лягає на працівника, якому така шкода була заподіяна. За умови доведеності заподіяння йому моральної шкоди суди задовольняють його вимоги і присуджують відшкодування завданої моральної шкоди. Хоча і до цього часу неврегульованими залишаються питання щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди, а в судовій практиці бракує єдиного підходу до нього.Документ Державне регулювання і управління та їх співвідношення з публічним адмініструванням(Одеса : Гельветика, 2020) Сорока, Лариса Володимирівна; Сорока, Л. В.; Сорока, Лариса Владимировна; Soroka, Larysa V.У статті проводиться аналіз таких адміністративно-правових категорій, як «державне управління», «державне регулювання», «публічне адміністрування». Автором вказується, що, попри використання вказаних категорій фахівцями з різних сфер, а також у законодавстві України, сьогодні зазначенні терміни залишаються до кінця не визначеними. Робиться висновок, що в умовах сучасності більшість науковців стверджують, що зміст понять «державне регулювання» і «державне управління» застарілий. Зокрема, окремими науковцями зумовлюється необхідність використання категорії «забезпечення» замість «регулювання» та «адміністрування» замість «управління». Однак якщо більшість вчених погоджуються з тим, що категорія «державне управління» є суто радянською, то про існування новітнього замінника терміна «державне регулювання» відомо досить мало. Подекуди, в окремих працях науковців, можна зустріти термін «публічне регулювання», на відміну від терміна «публічне управління», який, до речі, інколи розкривається як нова категорія якісно нового змісту, відмінного від категорії «публічне адміністрування». Отже, під публічним адмініструванням пропонуємо розуміти різновиди організаційного владного, забезпечувального, охоронного й іншого впливу публічної адміністрації на соціально-економічні процеси, що полягають у запровадженні комплексу заходів, спрямованих на забезпечення; розвиток; ефективне використання державного потенціалу; формування системи цільовоорієнтованої діяльності суб’єктів реалізації державних програм; забезпечення технологічного оновлення національної економіки. У свою чергу, інструментарієм публічного адміністрування є сукупність адміністративних дій представників публічної адміністрації регулюючого, управлінського, забезпечувального, охоронного, захисного й іншого характеру, що здійснюються у вигляді правових засобів різнорідного значення, походження та юридичної сили.Документ Класифікація осіб, які потрапили у складні життєві обставини(Одеса : Гельветика, 2020) Рудяк, В. О.; Rudyak, V. O.У статті здійснено розгляд осіб, які потрапили в складні життєві обставини, у контексті їх нормативно-правового закріплення та наукового дослідження. Наголошено на тому, що чинним законодавством не визначено чіткого та вичерпного переліку осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, а це значно ускладнює роботу відповідних органів державної влади щодо своєчасного їх виявлення, а отже, й надання соціальної чи інших видів допомоги. Авторкою проаналізовано Закон України «Про соціальні послуги», зауважено, що цим же законом передбачені чинники, які можуть зумовити складні життєві обставини: а) похилий вік; б) часткова або повна втрата рухової активності, пам’яті; в) невиліковні хвороби, хвороби, що потребують тривалого лікування; г) психічні та поведінкові розлади, у тому числі внаслідок вживання психоактивних речовин; ґ) інвалідність; д) бездомність; е) безробіття тощо. Науковицею розглянутий «Порядок виявлення сімей (осіб), які перебувають у складних життєвих обставинах, надання їм соціальних послуг та здійснення соціального супроводу таких сімей (осіб)», який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 р. No 896. Під час безпосереднього розгляду та здійснення класифікації осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, автором розглядається стаття 3 Конституції України та зосереджується увага на тому, що Україна є соціальною державною. У статті здійснено класифікацію осіб, які потрапили у складні життєві обставини за різноманітними підставами, зокрема: за правовим взаємозв’язком із громадянством України; за кількістю осіб (суб’єктів); за суб’єктами; за територіальним принципом; за рівнем доходу особи; за об’єктивними причинами, які стали передумовою виникнення в особи чи її сім’ї складної життєвої ситуації; за станом здоров’я; за наявністю житла тощо. Особливу увагу приділено сім’ї як окремій соціальній категорії. Важливим з погляду науковиці є дослідження сім’ї як окремої соціальної категорії, до складу якої можуть входити як сукупність осіб, так і конкретно визначена особа, яка підпадатиме під категорію осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах.Документ Теоретичні основи правового забезпечення інформаційної безпеки(Одеса : Гельветика, 2020) Рогова, Є. І.; Рогова, Е. И.; Rohova, E. I.У статті проведено аналіз теоретичних основ правового забезпечення інформаційної безпеки. На основі проведеного аналізу сформовано висновки, що сьогодні інформаційна безпека в умовах глобалізації інформаційного простору потребує вироблення теоретико-правових, методологічних, концептуальних, доктринальних, стратегічних, тактичних та оперативних правових засобів, які будуть здатні урегулювати суспільні інформаційні відносини. Дослідження в юридичній науці підтверджують необхідність гармонізації законодавства про інформаційну безпеку у повному зв’язку з міжнародними правовими процесами. На розгляд практиків можна запропонувати на обговорення таке формулювання інформаційної безпеки у правовому аспекті: розглядати інформаційну безпеку у триєдності – як сферу суспільних відносин, як підгалузь інформаційного права, як навчальну дисципліну; за правовим змістом розглядати інформаційну безпеку можна як сферу суспільних відносин щодо підтримки на нормативно визначеному рівні співвідношення прав і обов’язків особи, суспільства, держави в інформаційному просторі від загроз, викликів їх суверенітету. Якщо розглядати інформаційну безпеку як соціальне явище, то можна запропонувати визначити поняття та сутність її таким чином: це суспільні відносини щодо створення і підтримання в належному стані режиму інформаційної системи, систем телекомунікації; комплекс заходів щодо охорони, захисту, запобігання і подолання природних і соціогенних загроз. На цей час залишається нерозв’язаною задача розроблення теоретичних основ забезпечення інформаційної безпеки України. Водночас відсутні визначення багатьох взаємопов’язаних понять інформаційної сфери: «державна інформаційна політика», «інформаційний ресурс», «інформаційна безпека», «кібернетична безпека» тощо. Є потреба удосконалення чинного законодавства України, зокрема, базового термінологічного положення щодо визначення поняття «інформаційна безпека». Одним з варіантів вирішення вищевказаних проблем є розроблення Інформаційного Кодексу України. Крім того багатьма науковцями вже обґрунтовувався досить широкий спектр термінів, уживаних у контексті інформаційної безпеки.Документ Поняття та функції державно-приватного партнерства(Одеса : Гельветика, 2020) Поляков, Р. Б.; Poliakov, R. B.Наукова стаття присвячена дослідженню поняття «державно-приватне партнерство», встановленню пропорційності ризиків та вигоди у державно-приватному партнерстві, доцільності використання даного типу співпраці й об’єктивності невдалих прикладів як свідчення про недоцільність використання державно-приватного партнерства. Автором досліджується історичний аспект зародження та виникнення державно-приватного партнерства. Розглядається поняття державно-приватного партнерства крізь призму національного та міжнародного законодавства. У результаті проведеного аналізу сучасної літератури щодо класифікації державно-приватного партнерства виокремлено його види за різними критеріями класифікації: за суб’єктним складом (одностороннє, багатостороннє); за рівнем виникнення та виконання (локаль-но-державне, загальнодержавне, міжнародне); за типом (концесійне, корпоративне, договірне). Наголошується, що виокремлення трьох типів державно-приватного партнерства доцільне, адже, хоча і кожен із типів буде ґрунтуватися на договорі, однак правовідносини, що виникатимуть у кожному типі, будуть відрізнятись, хоч і матимуть деякі спільні риси. Щодо регулювання державно-приватного партнерства на законодавчому рівні аргументується, що кожна держава на власний розсуд може ухвалити законодавчі акти, які будуть цілком або частково регулювати відносини, що пов’язані з державно-приватним партнерством. Такими актами можуть бути не тільки закони, які регулюють суспільні відносини пов’язані з державно-приватним партнерством, а й інші акти, які вдосконалюють законодавство або регулюють суспільні відносини, пов’язані з концесій-ними угодами. Також зазначено, що нині бракує міжнародної правової бази. Теперішня ситуація вимагає вдосконалення й уніфікації законодавства, що регулює державно-приватне партнерство в різних країнах. Обґрунтовано, що державно-приватне партнерство доцільно використовувати тоді, коли публічній стороні таке партнерство є вигіднішим, аніж використання альтернатив. Стверджується, що за допомогою державно-приватного партнерства, за правильного застосування, вигоду можуть отримати всі: і держава, і приватний партнер, і населення, яке в подальшому матиме змогу користуватись публічним об’єктом. Однак отримання вигоди можливе лише за умови правильного розрахунку.Документ Сучасні проблеми цивільно-правового забезпечення переходу права найму (оренди)(Одеса : Гельветика, 2020) Погребняк, В. Я.; Погребняк, Володимир Якович; Погребняк, Владимир Яковлевич; Pohrebniak, Volodymyr Ya.Стаття присвячена розгляду проблеми порядку переходу права найму (оренди) у контексті роз-межування юридичних механізмів трансферу суб’єктивних цивільних прав панування та вимоги. Визначається, що причиною існування проблеми переходу похідних прав панування є їх перебування у змісті відносного правовідношення, учасниками якого є власник відповідного блага й особа, якій належать такі права. Водночас положення чинного цивільного законодавства чітко розмежовують право орендаря розпоряджатись правом оренди, зокрема відчужувати його, та передавати відповідне майно в суборенду. Із цього випливає розмежування двох різних юридичних механізмів переходу похідних речових прав. Однак нормативне забезпечення розпорядження орендарем своїм правом оренди залишається епізодичним. Встановлюється, що в умовах практики правореалізації набув поширення підхід, у рамках якого заміна орендаря у правовідношенні здійснюється шляхом укладення додаткових угод до договору оренди, які мають тристоронній характер. Орендодавець, орендар, який виходить із правовідносин, і особа, яка вступає у правовідносини замість орендаря, домовляються про заміну, у зв’язку із чим не постає жодних проблем із додержанням порядку, передбаченого для обох механізмів набуття третьою особою прав володіння та користування відповідним майном. Автор формулює висновок, що наділення права оренди такими ж властивостями до юридичного трансферу, що й право власності, можливе в разі виведення відповідної правової можливості за межі зобов’язально-правової конструкції правовідношення. Цього можна досягти в ситуації, коли орендар залишається відповідальним перед орендодавцем, проте набуває можливості розпорядження правом оренди на власний розсуд у речово-правовому порядку, що характерний, зокрема, для розпорядження права власності. Але через те, що зміст права оренди, зокрема його обсяг, цільове призначення, а також часові параметри існування, визначається все ж таки цивільно-правовим договором, на підставі якого таке право виникло, воно не втрачає залежності від відповідного договору. Як наслідок, порушення такого права може призвести до його припинення в зобов’язально-правовому порядку. Водночас для втілення відповідної концепції в життя та її ефективного функціонування в умовах практики правореалізації та правозастосування необхідно її відображення в положеннях чинного цивільного законодавства як відповідного юридичного механізму.Документ Філософсько-правовий погляд на трансформацію ідей індивідуалізму у протестантизмі(Одеса : Гельветика, 2020) Пилипишин, Павло; Пилипишин, П. Б.; Пилипишин, Павел; Pylypyshyn, Pavlo B.У статті робиться спроба розкриття індивідуалізму через аналіз протестантизму як течії, яка не лише здійснила реформу в релігійному світі, але й кардинально поміняла свідомість та мислення тогочасної людини, перетворила її на індивідуаліста. Теологічна проблематика стала фундаментом, на якому базувалась тогочасна філософсько-правова концепція індивідуалізму. До цих питань належать питання: про структуру церковної організації, питання рівності між мирянами та священнослужителями, а згодом між всіма людьми як дітьми Божими; розуміння покликання, з якого частково зросла трудова етика протестантських країн; вчення про два царства – спроба обґрунтувати розмежування компетенції матеріальної і духовної складових частин людського буття. Доведено, що завдяки Реформації відбулась зміна формування мислення, в основі якого лежить усвідомлення сокровенності реальності, індивідуальне судження. Філософії досліджуваної доби властива орієнтація людини на роботу над своїм внутрішнім світом, на формування його єдності, боротьбу з афектами, внесення у свідомість дисципліни, самоконтролю та відповідальності, оскільки в них визнавались основні причини того, що відбувається. Обґрунтовано, що Реформація посприяла появі незалежного, самостійного, відповідального у своїх судженнях і вчинках індивіда з волею морального вибору. Визначено, що епоха Реформації здійснила переворот у християнському світі, змінила весь тогочасний світогляд, адже основні зміни, які стосувалися теологічного простору, спричинили зміни у внутрішньому світі кожної людини і суспільства загалом. Така трансформація спочатку відбувалась у теологічному світі, а згодом перейшла і на світогляд людини і суспільства загалом. До теологічних змін, які згодом стали світоглядно-правовими, запропоновано віднести: обстоювання реформаторами скасування будь-якого посередництва між Богом та людиною; розвиток таких ідеологій, як: лютеранство, кальвінізм, англіканство; можливість самостійного читання та тлумачення Біблії; зміну суті свободи віри; біблійний прагматизм; теологічну ідею особистої відповідальності перед Богом; теологічну орієнтацію протестантів на внутрішній світ людини; орієнтацію протестантизму на трудову діяльність, професійні досягнення людини як на покликанняДокумент Проблеми застосування спеціальних знань при розслідуванні фальсифікації та обігу фальсифікованих лікарських засобів(Одеса : Гельветика, 2020) Парфило, І. В.; Парфило, И. В.; Parfylo, I. V.Стаття присвячена дослідженню актуальних проблемам застосування спеціальних знань під час розслідування фальсифікації та обігу фальсифікованих лікарських засобів. Обґрунтовано, що най-більш поширеними формами застосування спеціальних знань у розслідуванні вказаної категорії кримінальних правопорушень є проведення судової експертизи, залучення спеціалістів під час про-ведення окремих слідчих (розшукових), судових дій чи забезпечувальних заходів, а також отримання консультацій та роз’яснень спеціалістів. Особливу увагу приділено дослідженню чинників, які обумовлюють вибір певної форми застосування спеціальних знань на досудовому розслідуванні кримінальних правопорушень. Проведено критичний аналіз поглядів учених щодо визначення спеціальних знань у кримінальному проваджені, їхньої специфіки застосування в досудовому розслідувані, інших проблем, які є дискусійними у криміналістиці. Зазначається, що найбільш характерна для таких кримінальних правопорушень необхідність у призначенні судово-фармацевтичної, фармакологічної, судово-медичної, судово-товарознавчої та технічної експертиз документів. З огляду на наявність на практиці значних труднощів із вибором вищевказаних і суміжних видів судових експертиз, здійснено аналіз, уточнено предмет і об’єкт досліджень цих експертиз, запропоновано перелік типових питань, які вирішуються експертами у процесі їх проведення. Обґрунтовується важливість правильного вибору тієї чи іншої форми застосування спеціальних знань під час розслідування досліджуваних кримінальних правопорушень, оскільки на практиці судові експертизи нерідко призначаються через декілька місяців проведення слідства, а нерідко органи досудового розслідування обмежуються лише ознайомленням із відомчою документації Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками. Зазначається, що висновки спеціаліста та залучення до матеріалів кримінального провадження відомчої документації, на підставі яких лікарські засоби визнаються фальсифікованими та вилучаються з легального обігу, не можуть замінити проведення судово-фармацевтичної експертизи. Ураховуючи специфіку зазначеної категорії кримінальних правопорушень, важливою та значущою постає потреба в подальших наукових розробках означеної проблематики, у додатковому вивченні проблемних питань застосування спеціальних знань, з метою активізації та розширення їхніх можливостей, що може стати важливим кроком в удосконалені формування та реалізації криміналістичної методики розслідування фальсифікації та обігу фальсифікованих лікарських засобів.Документ Розвиток та становлення механізму реалізації адміністративно-правового режиму цивільно-військового співробітництва в Україні(Одеса : Гельветика, 2020) Настюк, В. Я.; Настюк, Василь Якович; Настюк, Василий Якович; Nastiuk, Vasyl Ya.; Коропатнік, Ігор Михайлович; Коропатник, Ігорь Михайлович; Koropatnik, Ihor M.; Коропатнік, І. М.; Карелін, Владислав Володимирович; Карелин, Владислав Владимирович; Карелін, В. В.; Karelin, Vladyslav V.У статті розглядається необхідність дослідження проблем розвитку та становлення механізму реалізації адміністративно-правового режиму цивільно-військового співробітництва в Україні. Зазначено, що питання адміністративно-правових режимів у тому чи іншому аспекті досліджували як вітчизняні, так і закордонні автори, а саме: В. Б. Авер’янов, О. М. Бандурка, Є. О. Бараш, В. В. Бєлєвцева, Ю. П. Битяк, О. Г. Братель, А. С. Васильєв, І. П. Голосніченко, В. В. Зуй, С. В. Ківалов, Т. О. Коломоєць, В. М. Комарницький, А. Т. Комзюк, С.О. Кузніченко, С. К. Могил, Т. П. Мінка, В. Я. Настюк, С. В. Пєтков, В. М. Плішкін, М. М. Тищенко й інші. А до питання цивільно-військового співробітництва звертались також низка науковців юристів та військовослужбовців, зокрема: Б .В. Бернадський, С. І. Денисенко, Р. О. Додонов, В. В. Коваленко, І. М. Коропатнік, В. О. Кушнір, О. О. Оліфіров, С. В. Пєтков, І. П. Рущенко, С .М. Салкуцан, О. Ф. Сальнікова, В.М. Тарасов, В. М. Телелим, І .М. Шопіна й інші.Визначено основні нормативно-правові акти, які регулюють діяльність Управління цивільно-військового співробітництва в Україні. Визначено, що після запровадження в Україні адміністративно-правового режиму цивільно-військового співробітництва на визволених територіях України підвищилася довіра місцевих жителів до діяльності Збройних сил України у районах дислокації військових частин та підрозділів угруповань військ. Надається допомога цивільному населенню визволених територій, а також організовано взаємодію з іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами, місцевими органами влади, засобами масової інформації, різноманітними гуманітарними організаціями та приватним сек-тором у районах проведення операції Об’єднаних сил. Констатовано, що процес реалізації адміністративно-правового режиму цивільно-військового співробітництва і дотепер недостатньо висвітлений вітчизняними та закордонними науковцями. Можна припустити, що основна причина такого явища полягає в тому, що виникнення, становлення й удосконалення системи співробітництва цивільного населення та військової організації, починаючи з періоду існування Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в історії України і закінчуючи сьогоденням, характеризується хронічною політичною нестабільністю та постійним реформуванням означеної сфери, особливо за сучасних умов.Документ Принципи застосування спеціальних знань у кримінальному провадженні(Одеса : Гельветика, 2020) Марушев, Анатолій Дмитрович; Марушев, Анатолий Дмитриевич; Марушев, А. Д.; Marushev, Anatolii; Marushev, Anatolii D.У статті висловлюється авторська позиція щодо визначення загальних засад / принципів використання спеціальних знань у процесі розслідування злочинів. Визначено й охарактеризовано правові й організаційні засади використання спеціальних знань під час розслідування злочинів. На наш погляд, принципи використання спеціальних знань визначеними суб’єктами кримінального провадження збігаються насамперед із нормами та принципами кримінально-процесуального законодавства, являють собою найважливіші й визначальні правові положення, на яких ґрунтується процес розслідування злочинів. Автором встановлюється, що використання спеціальних знань на досудовому слідстві здійснюється на підставі таких принципів: принципу законності використання спеціальних знань; принципу незалежності особи, що володіє спеціальними знаннями; принципу об’єктивності, усебічності та повноти використання спеціальних знань; принципу нерозголошення особою, яка застосовує спеціальні знання у процесі проведення слідчих (розшукових) дій, даних досудового слідства; принципу неупередженості особи, яка застосовує спеціальні знання у процесі проведення слідчих (розшукових) дій; принципу дотримання конституційних прав і свобод громадян, залучених у процес досудового слідства; принципу дотримання кожним учасником кримінального провадження у процесі використання спеціальних знань строго в межах своєї компетенції. Автором підкреслюється, що до загальних правових засад використання спеціальних знань під час розслідування злочинів варто віднести такі, як: верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, повага до людської гідності, забезпечення права на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємниця спілкування, невтручання у приватне життя, недоторканність права власності, законність, незалежність, об’єктивність і повнота дослідження. У статті відзначається, що правильне розуміння, тлумачення та дотримання наведених засад указаними суб’єктами є гарантією виконання завдань кримінального провадження, здійснення швидкого, повного, неупередженого й ефективного розслідування, забезпечення кримінального провадження належними доказами. Сформульовані у статті висновки є теоретичними категоріями, що становлять складову частину тих фундаментальних підстав діяльності спеціалістів, експертів та працівників правоохоронних органів, що визначають зміст та напрями їхньої діяльності у процесі розслідування злочинів.Документ Сутність принципів конфлікту законів у сфері інтелектуальної власності(Одеса : Гельветика, 2020) Лукань, Марія Олександрівна; Лукань, Мария Александровна; Лукань, М. О.; Lukan, Mariia O.У статті автор розкриває структуру та зміст «Принципів конфлікту законів у сфері інтелектуальної власності» (Принципи CLIP), їх значення в регулюванні конфліктних відносин інтелектуальної власності в Європейському Союзі. Ці принципи є набором альтернативних доктринальних правил регулювання конфліктів інтелектуальної власності в Європейському Союзі, які мають на меті уніфікувати колізію законів, що стосуються конкретних відносин інтелектуальної власності, з метою усунення регуляторних прогалин та неефективних підходів у реґламентах Європейського Союзу в цій галузі. Правила реґламентів Європейського Союзу, які містять колізійні норми у спорах щодо інтелектуальної власності в наукових колах, піддаються критиці. Підстави для цієї критики в узагальненому розумінні зводяться до неефективності та непрактичності підходів, визначених реґламентами щодо вибору закону, який застосовуватиметься, та встановлення юрисдикції у спорах щодо інтелектуальної власності, зважаючи на особливий статус, специфіку інтелектуальної власності; відсутність законодавчих норм для вирішення зазначених спорів щодо Інтернету. Зокрема, положення «Принципів конфлікту законів у сфері інтелектуальної власності» передбачають можливість відхилення від необхідності та доцільності залежно від обставин справи, відхилення від суворого дотримання принципу “lex loci protectionis”, застосування принципу “lex voluntatis” навіть у позадоговірних зобов’язаннях щодо інтелектуальної власності, також регулювались питання щодо численних відповідачів та певних правил юрисдикції у спорах щодо інтелектуальної власності, пов’язаних з Інтернетом та засобами масової інформації. «Принципи конфлікту законів у сфері інтелектуальної власності», як передбачається, мають високі шанси вплинути на майбутній розвиток міжнародного європейського приватного права, що змінить наявну правову базу Європейського Союзу. Ми вважаємо, що «Принципи конфлікту законів у сфері інтелектуальної власності» можна розглядати як джерело для створення нового необхідного законодавства на рівні Європейського Союзу про колізійне регулювання відносин інтелектуальної власності.Оскільки «Принципи конфлікту законів у сфері інтелектуальної власності» містять важливі положення, які усувають прогалини в законодавстві Європейського Союзу в цій галузі, наприклад, щодо безлічі відповідачів у спорах щодо інтелектуальної власності, уперше намагаються забезпечити юридичне врегулювання конфліктів щодо спорів, пов’язаних з інтелектуальною власністю в Інтернеті.Документ Кримінологічний аналіз особи, яка вчинила незаконне заволодіння вогнепальною зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами(Одеса : Гельветика, 2020) Кучер, В. М.; Kucher, V. M.; KucherУ статті автор ставить за мету дослідження особливостей кримінологічного аналізу особи, що вчиняє незаконні заволодіння вогнепальною зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами. Під особою злочинця розуміється сукупність соціальних та соціально значущих властивостей (погляди, здібності, інтереси, потреби, моральні переконання тощо), відносин, що характеризують конкретну особу, яка вчинила злочин, у поєднанні з позаособистісними зовнішніми умовами й обставинами – властивостями, відносинами навколишнього середовища. Зазначеним поняттям охоплюються також соціальні та соціально значущі властивості, відносини всього кола осіб, які вчинили злочини. Тобто під особою злочинця розуміється певний соціальний тип. Особа, яка вчинила незаконні заволодіння вогнепальною зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, розглядається у статті як джерело індуктивного пошуку причин злочинної поведінки (злочину), його типів (видів злочинності, категорій злочинів), подібно до того, як за конкретним індивідуальним поступом складається стиль тієї чи іншої ходи. Вивчення цих осіб пропонується розглядати на двох рівнях: одиничному (конкретний злодій) і видовому (тип злодія). У статті звернено увагу на такі критерії кримінологічної характеристики осіб, які вчиняють незаконні заволодіння вогнепальною зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами: соціально демографічні, кримінально-правові, морально-психологічні ознаки та соціальні зв’язки. У статті ці критерії поділені на дві групи – приватного та загального характеру. Критерії приватного характеру здебільшого формалізовані. Наприклад, у картці на особу, яка вчинила злочин, надано відносно повний перелік критеріїв: вік, стать, громадянство, національність, освіта, соціальне й посадове становище, місце роботи, навчання, кваліфікація злочину тощо. Загальні критерії – тією чи іншою мірою узагальнені характеристики особи, що даються, наприклад, експертами. Підсумовано, що частіше ці злочини вчиняють чоловіки, громадяни України, віком 29–39 років, які мають загальну середню освіту, на момент скоєння злочину не навчаються і не працюють. Крім того, третина цих злочинів були вчинені у групі; а третина злочинців мали не зняту і не погашену судимість на момент скоєння злочину.Документ Відомості, що становлять лікарську таємницю, як предмет злочинного посягання(Одеса : Гельветика, 2020) Курман, Олександр Васильович; Курман, Александр Васильевич; Курман, О. В.; Kurman, Oleksandr V.У статті досліджуються проблемні питання визначення відомостей, що становлять лікарську таємницю, як предмета злочинного посягання в разі вчинення несанкціонованого збуту або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в комп’ютерах, автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації (стаття 361–2 Кримінального кодексу України). Виникає питання, а чи належить лікарська таємниця до інформації з обмеженим доступом, чи є вона предметом злочинного посягання в контексті зазначеної норми законодавства?З огляду на те, що йдеться саме про лікарську таємницю, визначається сукупність ознак віднесення інформації до таємної: 1) наявність передбаченої законом таємниці. Категорія «лікарська таємниця» визначається спеціальним Законом «Основи законодавства України про охорону здоров’я»; 2) розголошення інформації може завдати шкоди особі. Оприлюднена інформація про стан здоров’я, діагнози, інтимні сторони життя тощо може використовуватися у злочинних цілях (наприклад, шахрайства, вимагання, шантаж), для незаконного звільнення, з метою впливу на позицію посадової особи тощо, отже, завдавати матеріальної та/або моральної шкоди; 3) порядок доступу до такої інформації регулюється законами. Аналогічними ознаками наділено конфіденційну інформацію (персональні дані в частині медичних відомостей) стосовно наслідків розголошення та порядку доступу до неї. Ураховуючи те, що конфіденційна та таємна інформація є різновидами інформації з обмеженим доступом, у контексті предмета злочину, передбаченого у статті 362–2 Кримінального кодексу України, конфіденційну інформацію стосовно здоров’я та лікарську таємницю можна розглядати як категорії-синоніми. Конфіденційна інформація про стан здоров’я трансформується в таємну (лікарську таємницю) у разі її збирання, обробки, використання, зберігання на законних підставах у передбачений законом спосіб медичними працівниками або іншими уповноваженими службовими особами за згодою конкретної людини.Обов’язковою умовою визнання лікарської таємниці предметом злочинного посягання за статтею 362–2 Кримінального кодексу України є те, що вона (як інформація з обмеженим доступом) повинна зберігатися в комп’ютерах, автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації, бути створеною та захищеною відповідно до чинного законодавства. У статті також проводиться аналіз нормативно-правових актів, що регулюють порядок збирання, реєстрації, накопичення, обробки і захисту відомостей, що становлять лікарську таємницю.