Дисертація присвячена дослідженню міжнародно-правового
співробітництва в боротьбі з допінгом у спорті. Встановлено, що таке
співробітництво здійснюється декількома шляхами. По-перше, шляхом
створення системи міжнародно-правових принципів і норм, які забезпечують
заборону використання та регулювання міжнародного антидопінгового
співробітництва. По-друге, за допомогою створення та діяльності міжнародної
інституційної антидопінгової системи, що передбачає взаємодію акторів трьох
рівнів: міжнародного (Всесвітнє антидопінгове агентство (ВАДА),
Міжнародний олімпійський комітет, Міжнародний паралімпійський комітет,
міжнародні спортивні федерації, інші організатори великих спортивних
заходів, які проводять на них антидопінгове тестування); регіонального (Рада
Європи та інші) та національного (національні антидопінгові агентства тощо).
По-третє, шляхом здійснення міжнародного спортивного правосуддя, яке
реалізується низкою спеціалізованих арбітражних організацій, головною з
яких є Спортивний арбітражний суд у м. Лозанна.
Визначено основні історичні етапи розвитку міжнародно-правового
співробітництва щодо антидопінгової діяльності, а також послідовно
розглянуто кожен із цих етапів.
Встановлено, що внаслідок стрімких тенденцій розвитку технологій і
методів допінгу міжнародна антидопінгова система потребує вдосконалення
та реформування.
З’ясовано, що основне навантаження щодо реалізації антидопінгової діяльності в сучасному світі покладено на ЮНЕСКО та ВАДА. Діяльність ЮНЕСКО в антидопінговій сфері заснована на механізмах Міжнародної конвенції ЮНЕСКО про боротьбу з допінгом у спорті 2005 року. Діяльність
ВАДА в антидопінгової сфері пов’язана із забезпеченням співпраці з спортивними рухами (МОК, МПК, міжнародними спортивними федераціями тощо) та з антидопінговими організаціями, для забезпечення дотримання Всесвітнього антидопінгового кодексу.
Окрему увагу приділено аналізу розповсюдження компетенції ЮНЕСКО на фізичну культуру та спорт, включаючи протидію використанню допінгу в спорті. Встановлено, що за участі ЮНЕСКО було ухвалено декілька ключових міжнародних актів у цій сфері: Маніфест про спорт 1964 року,
Міжнародну хартію фізичного виховання і спорту 1978 року, Міжнародну конвенцію ЮНЕСКО про боротьбу з допінгом у спорті 2005 року тощо, які стали основою для сучасного міжнародного антидопінгового співробітництва. Досліджено еволюцію норм міжнародного м’якого права, прийнятих у рамках ЮНЕСКО, їх трансформацію в міжнародні антидопінгові стандарти та
міжнародно-правові норми.
З’ясовано, що на універсальному рівні створено систему міжнародних стандартів боротьби з допінгом. Джерельну основу цієї системи складають: Конвенція Ради Європи проти застосування допінгу 1989 року та Додатковий протокол до неї 2002 року; Лозаннська декларація про допінг в спорті 1999 року; Копенгагенська декларація про боротьбу з допінгом у спорті 2003 року; Всесвітній антидопінговий кодекс 2003 року зі змінами; Міжнародна конвенція ЮНЕСКО про боротьбу з допінгом у спорті 2005 року, невід’ємною частиною якої виступають – Всесвітній антидопінговий кодекс, Заборонений
список, Міжнародний стандарт щодо терапевтичного використання заборонених речовин, Міжнародний стандарт для лабораторій і Міжнародний стандарт з тестування та розслідувань.
Вивчено правовий статус та організаційну структуру ВАДА, за допомогою якої забезпечується системна протидія використанню допінгу в спорті. Доведено, що широке суб’єктне представництво у керівних органах ВАДА (представники урядів держав, глави різних спортивних федерацій, спортсмени) відіграє ключову роль у забезпеченні найбільш ефективної антидопінгової діяльності на всіх рівнях, а також дозволяє гнучко враховувати специфіку та особливості кожного окремого виду спорту.
Розглянуто комплекс специфічних заходів антидопінгової діяльності ВАДА, який включає: розроблення та щорічну публікацію списків заборонених речовин і методів; проведення постійного тестування спортсменів на предмет їх відповідності встановленим антидопінговим
вимогам; перевірку діяльності, а також здійснення акредитації антидопінгових лабораторій; організацію та проведення освітніх програм для спортсменів та інших осіб про шкоду та неприпустимість використання допінгу; інформування громадськості та професіоналів про проведену роботу щодо
боротьби з допінгом.
Досліджено форми антидопінгового співробітництва таких міжнародних організацій, як ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи, Міжнародний олімпійський комітет, ВАДА та міжнародні спортивні федерації, – як між собою, так і з національними олімпійськими комітетами, урядами держав,
громадськими організаціями та окремими приватними особами. Виявлено основні конфлікти інтересів, що виникають у процесі антидопінгового співробітництва.
Удосконалено визначення поняття «допінг», до якого запропоновано віднести заборонені фармакологічні речовини та методи, незатверджені речовини (наприклад, ліки, що перебувають на стадії доклінічних або клінічних випробувань, або ліки, які не мають ліцензії), а також офіційно зареєстровані засоби й методи, які призначаються й застосовуються легально
при медичному лікуванні хвороб і травм згідно зі списком Всесвітнього антидопінгового агентства, які вживаються спортсменами з метою посилення фізичної та психічної діяльності організму в змагальний та позазмагальний періоди.
Обґрунтовано, що головною метою спільних дій усіх міжнародних міжурядових і неурядових організацій є формування єдиної моделі антидопінгової діяльності відповідно до стандартів, встановлених Всесвітнім антидопінговим кодексом ВАДА для зменшення та припинення застосування
допінгу в спорті, а також для підвищення загальної спортивної антидопінгової культури серед спортсменів і всіх інших учасників спортивних змагань.
Доведено, що спортивна антидопінгова діяльність та антидопінгова культура можуть бути ефективними лише за умови включення до їх структури контрольного, освітнього, науково-дослідного, нормативно-правового та інформаційного компонентів. Обґрунтовано, що особливістю сучасного етапу
боротьби з допінгом є значне зростання уваги до такого виду антидопінгових заходів, як антидопінгова профілактика, що потребує об’єднання зусиль усіх учасників Олімпійського руху. Йдеться, зокрема, про розробку та популяризацію програм щодо пропаганди здорового способу життя та доброчесності в спорті, а також про регулярне інформування спортсменів щодо руйнівних для їхнього здоров’я наслідків вживання допінгу тощо.
Проаналізовано гарантії прав спортсменів та інших учасників міжнародних спортивних правовідносин, щодо яких встановлено факт порушення антидопінгових правил, передбачених Всесвітнім антидопінговим кодексом.
Визначено, що Всесвітній антидопінговий кодекс передбачає більш суворі санкції до осіб, які залучають спортсменів у допінгові схеми або покривають вживання допінгу, ніж до самих спортсменів, у яких допінг-проби виявилися позитивними.
Досліджено практику та прецеденти Спортивного арбітражного суду у справах, пов’язаних із застосуванням допінгу. Окреслено основні історичні етапи створення Спортивного арбітражного суду, сучасну структуру та форми здійснення провадження. Досліджено процедури розгляду спорів Спортивним арбітражним судом (звичайний арбітраж, апеляційний арбітраж, процедура ad
hoc та медіація), проаналізовано їх особливості. Обґрунтовано вплив практики Спортивного арбітражного суду у сфері боротьби з допінгом на формування
міжнародних антидопінгових стандартів.
