Мета дослідження, частина результатів якого подається в статті, полягала в доведенні
необхідності відмови від традиційного підходу до розуміння сутності подання суду доказів
у кримінальному провадженні. У публікації така необхідність обґрунтовується на прикладі
розв’язання судом окремих ситуацій, зумовлених спорами сторін щодо допустимості дока-
зів під час розгляду клопотань учасників судового провадження.
Визнано невиправданою практику, за якої зібрані сторонами докази подаються до суду
під час розгляду ним клопотань учасників судового провадження, як таку, що породжує
між сторонами передчасні суперечки з приводу допустимості доказів. Констатується, що
розв’язання таких спорів з огляду на відсутність у суду попередніх відомостей щодо змісту наявних у сторін доказів є вельми проблематичним і не відповідає завданням такої фази
судового розгляду.
У підсумку автор доходить висновку про те, що доказ може вважатися очевидно недопустимим за умови, що наявність ознак такого дефекту безсумнівна, однозначна, незаперечна, безспірна з боку будь-якої неупередженої розумної людини. Натомість коли перевірка
поставленої під сумнів якості доказу потребує з’ясування певних обставин і дослідження
інших доказів, очевидність його недопустимості відсутня. Інколи сама гострота процесуального спору, глибина наявних між сторонами з такого приводу суперечностей свідчіть про
відсутність «очевидної» недопустимості, що вимагає свого доведення в процесі судового
дослідження. Тому втягування суду в передчасні суперечки сторін щодо процесуальних вад
певних доказів дезорганізує судове провадження. З метою подолання деструктивного впли-
ву таких спорів на хід судового розгляду необхідно відокремити розгляд клопотань учасни-
ків судового провадження, безпосередньо не пов’язаних із процесом судового дослідження,
від подання сторонами доказів, у процесі якого вони мають продемонструвати перед судом
як належність і допустимість окремих джерел фактичних даних, так і логічні зв’язки між
ними, доводячи певні обставин, критикуючи докази процесуального супротивника, підкреслюючи недоліки чужих і переваги власних доказів.
The purpose of the study, part of the results of which are presented in this article, was
to prove the need to abandon the traditional approach to understanding the essence of the
presentation of evidence in criminal proceedings. In this publication, this need is based on the
example of the court’s resolution of certain situations caused by disputes between the parties
on the admissibility of evidence during the consideration of the petitions of the participants in
the proceedings.
The practice of submitting the evidence collected by the parties to the court during the
consideration of the petitions of the participants in the court proceedings as such that gives
rise to premature disputes between the parties over the admissibility of the evidence was recognized
as unjustified. It is stated that the resolution of such disputes, given the lack of prior
information in court on the content of the evidence available to the parties, is very problematic
and does not meet the objectives of this phase of the trial.
Based on the above, the author concludes that the evidence can be considered manifestly
inadmissible, provided that the presence of signs of this defect is undoubted, unambiguous,
indisputable and indisputable from the point of view of any impartial reasonable person. Instead,
when verifying the quality of the evidence in question requires clarifying certain circumstances
and examining other evidence, there is no evidence of its inadmissibility. Sometimes the very
severity of the procedural dispute, the depth of the contradictions between the parties in this
regard indicates the lack of “obviousness”, which requires its proof in the course of judicial
investigation. Therefore, the involvement of the court in the premature disputes of the parties
regarding the procedural defects of certain evidence disrupts the court proceedings. In order to
overcome the destructive impact of such disputes on the course of the trial, it is necessary to
separate the consideration of motions of participants in court proceedings not directly related
to the judicial process from the submission of evidence by the parties, in which they must
demonstrate, and logical connections between them, proving certain circumstances, criticizing
the evidence of the procedural opponent, emphasizing the shortcomings of others and the
advantages
of their own evidence.
