У роботі проведено наукове дослідження питання про правову обґрунтованість і доцільність нормативного правила щодо застосування позовної давності лише за заявою сторони
в спорі. Автор обстоює тезу, за якою такий підхід є невиваженим і таким, що суперечить
основним засадам цивілістики. Так, спотворюється одне з основоположних понять цивілістики – щодо змісту суб’єктивного матеріального права. Адже строк є елементом суб’єктивного права особи, а його сплив у зв’язку з вичерпаністю часових характеристик останнього
приводить до припинення суб’єктивного права. У разі ж невизначеності із часом позовного
домагання (він залежить від волі відповідача й може бути як завгодно довгим або взагалі
вічним) втрачається ключова ознака права – його визначеність. Бо заявити про сплив давності можна лише в судовому процесі, а його може взагалі не бути. Тож ставити дієвість
матеріального права в залежність від процесуальних діянь недоцільно й сутнісно невірно.
Подібна позиція була прийнятною в час, коли існувала концепція єдиної давності, але
наразі вона відкинута правовою наукою та законодавством. Критично оцінене правило,
яке означає фактичну безстроковість і матеріального права на позов. Тривалість реалізації
охоронного повноваження за ним уже не обмежується нормативним строком, адже зовсім
не виключено, що кредитор, пред’явивши позов поза межами давнісного строку й не маючи
жодних поважних причин для його відновлення, все ж отримає судовий захист з огляду
на відсутність заяви відповідача. І така концепція методологічно неправильна. У статті
вивчено питання про можливість кваліфікації заяви про сплив давності як прояв принципу диспозитивності. Піддано обґрунтованій критиці подібні підходи сучасних науковців.
Указується, що диспозитивність полягає у вільному виборі сторонами процесу доказів, які
вони використовують в обґрунтуванні своїх вимог чи заперечень. Однак позовна давність
не є доказом у справі, а факт спливу позовної давності є звичайним запереченням проти
позову, який має розглядатися незалежно від заяви сторони.
The research of the issue of legal validity and expediency of the normative rule on the
application of the statute of limitations is carried out only on the application of the party to
the dispute. The author defends the thesis that this approach is ill-considered and contrary
to the basic principles of civilization. Yes, one of the fundamental concepts of civilization is
distorted – the content of subjective substantive law. After all, the term is an element of
a person’s subjective right, and its expiration due to the exhaustion of the time characteristics
of the latter leads to the termination of the subjective right. In the case of uncertainty with the
time of the claim (it depends on the will of the defendant and can be arbitrarily long or even
eternal), the key feature of the right is lost – its certainty. Because it is possible to declare
the expiration of the statute of limitations only in court, and it may not be at all. Therefore,
to make the effectiveness of substantive law dependent on procedural acts is impractical and
essentially incorrect. Such a position had a right to exist at a time when the concept of a single
statute of limitations existed, but now it has been rejected by legal science and legislation. The
article examines the possibility of qualifying the application for the expiration of the statute of
limitations as a manifestation of the principle of dispositiveness. Similar approaches of modern
scientists have been subjected to reasonable criticism. It is stated that dispositiveness consists
in the free choice of the parties to the process of evidence, which they use to substantiate their
claims or objections. However, the statute of limitations is not evidence in the case, and the
expiration of the statute of limitations is a common objection to the claim, which should be
considered regardless of the party’s application.
