У статті розглянуто особливості проблеми сприйняття у філософії Т.
Адорно.
Його творчість відбувалася на тлі великих суспільних й культурних перетворень
в XX столітті. Будучи філософом, культурологом, соціологом, музикознавцем, Т. Адорно напрацював свою теорію «негативної діалектики», в межах якої диференціював індивідуальне й надіндивідуальне, особливе й
загальне. У статті обґрунтовано, що основним здобутком
Т. Адорно є його тлумачення витвору мистецтва, музичного, зокрема, як самостійного автономного суб’єкта, що має трансцендентний характер. Таким чином, раціональному позитивному мисленню – як суспільному, так і
індивідуальному, що набуло своїх характерних рис у час
розвитку авангардного мистецтва, народження Постмодерну, добу панування суспільства масового споживання й масової культури (поп-культури), яке певним чином стандартизує мислення, віддаючи перевагу масовим формам мистецтва й масовій музичній культурі, Адорно
протиставляє процес безпосереднього сприйняття слухачем й глядачем культури, музики на рівні об’єктивного існування витвору мистецтва, який водночас має автономну суб’єктивну природу. Окреслено, що основним
мотивом цієї «безпосередності» стала (в теорії Адорно)
спонтанність – як безпосередній вияв людиною своїх
почуттів, як вияв раціональної й ідеологічної незаангажованості. Адорно мав на увазі паритет індивідуального й надіндивідуального, що мав би дати людині ширший
простір у сенсі виявів свободи – соціальної, естетичної
й т. п. Також це давало змогу Адорно своєрідно підійти
до актуального вирішення основної проблеми тогочасної
(й, на нашу думку, нинішньої ) культури – співвідношення двох полюсів культури – «високої» елітарної й «низької» масової. Адорно заперечив обидві, висунувши
тезу щодо необхідності вивільнення людської свідомості
з кола будь-яких обмежень – соціальних, естетичних й
т. ін. Доведено, що кінцевою метою такого вивільнення
Адорно вважав досягнення певного рівня соціокультурної активності індивіда, який є здатним творчо переробити не тільки себе, але й суспільство, яке, з одного боку, стало супер раціональним, а з іншого – супервпливовим
щодо свідомості людей, які стали заручниками тоталітарного способу мислення й життя, учасниками становлення нового «монополістичного» суспільства.
Такі погляди Адорно цілковито відповідали настановам й орієнтаціям Франкфуртської школи. Разом із тим Адорно став стійким об’єктом критики – як із боку
авангардних інтелектуалів, так і з боку лівацьки налаштованих кіл, які стали основним конфронтаційним фоном тодішнього західного істеблішменту. Нині людство перейшло до життя в інформаційному глобальному візуалізованому цифровому суспільстві, де значно підваженими виглядають морально-ціннісні норми
минулого, інтенсивно переглядаються естетичні настанови, орієнтації, смаки, зрештою, активно формуються новітня філософія, антропологія, філософія освіти й педагогіка, які мають дати відповідь на світоглядні й
морально-етичні виклики сучасного суспільства.
The article considers the peculiarities of the problem
of perception in the philosophy of T. Adorno. The work
of Theodore Adorno took place against the background
of the great social and cultural transformations that
took place in the twentieth century. As a philosopher,
culturologist, sociologist, musicologist, Theodore
Adorno developed his theory of “negative dialectics”,
within which he differentiated between individual
and supra-individual, special and general. The article
substantiates that Theodore Adorno’s main achievement
is his interpretation of a work of art, music, in
particular, as an independent autonomous subject that
has a transcendent character. Thus, rational positive
thinking – both social and individual, which acquired its
characteristics during the development of avant-garde
art, the birth of Postmodernism, in the era of society
of mass consumption and mass culture (pop culture),
which in some way standardizes thinking, giving Adorno
opposes the process of direct perception by the listener
and viewer of culture, music at the level of the objective
existence of a work of art, which, at the same time, has
an autonomous subjective nature. It is outlined that
the main motive for this “immediacy” was (in Adorno’s
theory) spontaneity – as a direct manifestation of human
feelings, as a manifestation of rational and ideological
disengagement. Adorno meant the parity of the individual
and the superindividual, which should give man a wider
space in the sense of manifestations of freedom – social,
aesthetic, etc. today’s) culture – the ratio of the two poles
of culture – “high” elite and “low” mass. Adorno denied
both, arguing the need to free human consciousness
from any restrictions – social, aesthetic, etc. It is
proved that the ultimate goal of such liberation Adorno
considered the achievement of a certain level of socio-
cultural activity of an individual who is able to creatively
transform not only himself but also society, which, on the
one hand, has become super rational and, on the other,
super influential. Became hostages of a totalitarian way
of thinking and living, participants in the formation of a
new “monopolistic” society. Adorno’s views were fully in
line with the guidelines and orientations of the Frankfurt
School. At the same time, Adorno became a constant object
of criticism, both from avant-garde intellectuals and left-
wing circles, which became the main confrontational
background of the then Western establishment. Today,
humanity has moved to a state of life in the information
global visualized digital society, in which the moral and
value norms of the past look significantly undermined,
aesthetic guidelines, orientations, tastes are intensively
revised pedagogy, which should respond to the worldview
and moral and ethical challenges of modern society.
