Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного права спеціальним
комплексним дослідженням поняття та видів спадкування за цивільним
законодавством України, Литви та Польщі, а також їх порівняльно-правового
аналізу.
У дисертації розглянуто визначальні засади компаративістського
дослідження спадкування за законодавством України, Литви та Польщі.
Визначено науково-правове підґрунтя порівняльного аналізу спадкового права
України, Литви та Польщі, а також теоретико-правові засади спадкування в
Україні, Литві та Польщі. Здійснено порівняльно-правовий аналіз понятійно-
категоріального апарату спадкового права України, Литви та Польщі. З’ясовані
основні поняття та категорії у спадковому праві України, Литви та Польщі, а
також сутність та види правонаступництва при спадкуванні за законодавством
України, Литви та Польщі. Досліджено види спадкування у спадковому праві
України, Литви та Польщі, в тому числі спадкування за заповітом, спадкування
за законом та інші види спадкування.
У дисертації комплексно розглянуто національні нормативно-правові
акти, що регулюють спадкові правовідносини в Україні, Литві та Польщі,
зокрема Конституції України, Конституції Литовської Республіки,
Конституції Польської Республіки, цивільних кодексів порівнюваних держав,
а також міжнародно-правових договорів у сфері спадкування в
компаративістському контексті як держав засновниць Люблінського
трикутника, союзу, направленого на об’єднання України, Литві та Польщі в економічних, політичних та суспільних сферах та забезпечення миру в
регіоні.
Досліджено Концепцію оновлення Цивільного кодексу України в
розрізі існуючого концепту законодавства України, Литви та Польщі,
зокрема, в порівнянні з тенденціями правового регулювання Європейського
Союзу щодо створення єдиних колізійних норм спадкового права.
Доведено доцільність закріплення в законодавстві класифікації видів
здійснення спадкування за способом переходу прав на просте та змішане
(ускладнене) спадкування. Простим спадкуванням визнається спадкування за
законом та спадкування за заповітом, якщо вони існують у «чистому вигляді»
та не ускладнені жодними чинниками. Змішаним спадкуванням є
спадкування, при якому перехід спадщини відбувався і за заповітом, і за
законом.
На підґрунті аналізу норм ЦК Литви та ЦК Польщі запропоновано
класифікацію заповітів в Україні за об’єктом посвідчення на заповіт, текст
якого посвідчений нотаріусом або іншою уповноваженою особою, та
секретний заповіт (де об’єктом посвідчення фактично є конверт, в якому
міститься невідомий уповноваженій особі, що здійснює таке посвідчення,
текст заповіту).
У дисертації обґрунтована необхідність передбачити на законодавчому
рівні додатковий порядок передання за заповідальним відказом
відказоодержувачеві майнового права або речі, яка не входить до складу
спадщини, оскільки вказані об’єкти не належали спадкодавцеві на праві
власності, а отже заповідальний відказ не може бути причиною їх передання.
У такому випадку, якщо спадкоємець бажає отримати спадок, він повинен
укласти договір дарування майна, що належить йому на праві власності, на
користь відказоодержувача. У такому випадку в рамках спадкування
одночасно відбуватиметься подвійне набуття права власності: спадкоємцем
за заповітом та відказоодержувачем за договором дарування укладеного на
підтвердження виконання заповідального відказу, визначеного в заповіті.
Установлено, що перехід прав та обов’язків шляхом спадкування є
одним зі способів зміни суб’єкта прав та обов’язків, що впливає на відповідні
правовідносини, тому набір норм законодавства щодо спадкування слід
вважати базовою частиною приватного права, що потребує адаптації
відповідно до стандартів ЄС. На шляху ефективної адаптації варто звернути
увагу на правове регулювання спадкових відносин інших держав, що є
ближчими Україні за менталітетом та історичним розвитком, зокрема Литви
та Польщі.
Акцентовано увагу на тому, що основною правовою базою
дослідження спадкового права порівнюваних держав є Конституція України,
Конституція Польської Республіки, Конституція Литовської Республіки,
Цивільний кодекс України, Цивільний кодекс Польщі, Цивільний кодекс
Литовської Республіки, Конвенція про колізії законів, які стосуються форми
заповітів від 05.10.1961, Конвенція Міжнародної комісії з цивільного стану
щодо констатації достовірних смертей від 14.09.1966, Конвенція відносно
міжнародного управління майном осіб, які померли, від 02.10.1973,
Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і
кримінальних справах від 22.01.1993, Гаазька конвенція про колізії законів,
які стосуються форми заповідальних розпоряджень, від 05.10.1961, Гаазька
конвенція про право, що застосовується до майна, розпорядження яким
здійснюється на засадах довірчої власності, і про його визнання від
01.07.1985, Гаазька конвенція щодо міжнародного управління майном
померлих осіб від 02.10.1973 тощо.
Доведено, що концепт спадкового законодавства України, Польщі та
Литви сформований на підґрунті концепту приватного права, що походить
коренями від правової традиції, що склалася на підвалинах, закладених ще у
Стародавньому Римі, які ґрунтувалися на ідеях природного права, засадах
справедливості, порядності, доброчесності.
Установлено, що визначальною рисою концепту спадкового
законодавства України, Литви та Польщі є той факт, що кодифікація норм у вказаних державах спільно будується за принципом пандектної системи,
тобто є такою систематизацією приватноправових норм, при якій існує
розподілення на загальну та особливу частини.
Акцентовано увагу на тому, що міжнародна спільнота прагне
убезпечити своїх громадян від можливої втрати спадщини через різницю в
регулюванні національним правом, отже вектор розвитку міжнародного
співробітництва направлений на наближення законодавств самостійних та
незалежних держав, що, в свою чергу, матиме вплив на загальний концепт
спадкового законодавства кожної держави, що відіграє відповідну роль у
міжнародно-правових відносинах.
Доведено, що категоріальний та понятійний апарат спадкового права
України, Литви та Польщі не є надмірно перенавантаженим, тобто являє
собою лаконічну збірку основних категорій та понять, що напрацьовані в
межах спадкового права та інших галузей права.
З’ясовано перелік основних понять та категорій спадкового права
порівнюваних держав складають «спадкування», «спадщина», «відкриття
спадщини», «час відкриття спадщини», «місце відкриття спадщини»,
«прийняття спадщини», «відмова від прийняття спадщини». При цьому
розуміння та визначення основних правових понять спадкового права
закріплене в кодифікованих нормативно-правових актах та містить деякі
розбіжності, що зумовлює різницю в правовому регулювання спадкових
правовідносин в Україні, Литві та Польщі.
Зроблено висновок, що понятійний та категоріальний апарат
порівнюваних держав потребує удосконалення, що забезпечить ефективне
регулювання, зокрема, з питань, що пов’язані з визначенням складу
спадщини, суб’єктного складу, часу відкриття спадщини, реалізацією права
на спадкування тощо.
Встановлено, що спадкування, як правове явище, тісно пов’язане з
поняттям правонаступництва, зміст якого складає перехід прав/обов’язків від
однієї особи до іншої. Спадкування є правонаступництвом та опосередковує перехід не пов’язаних нерозривно з особою спадкодавця прав та обов’язків,
що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися
внаслідок його смерті.
Зроблено висновок, що правонаступництво при спадкуванні
характеризує те, що воно можливе лише за наявності сукупності певних
юридичних фактів: смерть спадкодавця або вступ у законну силу рішення
суду про визнання особи померлою, наявність заповіту або родинного зв’язку
відповідно до черг спадкування за законом, наявність спадщини, тобто
самого майна, прийняття спадщини спадкоємцем.
У дисертації акцентовано увагу на тому, що серед видів
правонаступництва виділяють універсальне та сингулярне, транслятивне та
конститутивне, безпосереднє та опосередковане.
Встановлено, що спадкування за законодавством як України, так і
Литви та Польщі вважається універсальним правонаступництвом, однак
аналіз окремих положень норм спадкового права містить ознаки
сингулярності, у зв’язку з чим все більшої популярності набирає ставлення
до спадкування як до гармонійного симбіозу універсального та сингулярного
правонаступництва.
Доведено, що спадкування варто характеризувати як універсально-
сингулярне транслятивне правонастуництво, що виникає в разі смерті однієї
особи (спадкодавця) з метою переходу спадщини, що відкрилася після
спадкодавця, до спадкоємців.
Встановлено, що спадкове право України, Литви та Польщі тяжіє до
принципу пріоритету спадкування за заповітом. Це означає, що інститут
спадкування за заповітом займає лідируючу позицію, і лише за його
відсутності можливим є спадкування за законом.
Зроблено висновок, що спадкування, одночасно будучи підставою
набуття прав та обов’язків для спадкоємців, виступає реалізацією
правомочності розпорядження спадкодавця власними майновими правами,
яка проявляється у вирішенні їх подальшої долі.
З’ясовано, що заповіт за своєю суттю є одностороннім правочином,
тобто дією, що вчиняється заповідачем з метою виникнення між ним та
спадкоємцями спадкових правовідносин.
Доведено, що основну різницю у врегулюванні спадкування за
заповітом за законодавством України, Литви та Польщі складають: 1)
відсутність у законодавстві Литви та Польщі, на відміну від законодавства
України, закріплення поняття заповіт; 2) існування схожих інститутів
заповідальних розпоряджень: заповідальний відказ (Україна), заповідальний
ексклюзив (Литва), нормальне позначення/звичайний запис (Польща), при
чому обов’язковою умовою для складення польського звичайного запису є
зазначення в ньому дати виконання запису, що не характерне для України та
Литви; 3) у межах заповідального покладення за законодавством Литви
спадкоємця може бути зобов’язано створити відповідну юридичну особу, яка
отримає все або частину спадкового майна або конкретного предмета для
суспільної користі чи благодійності; 4) законодавство України не містить
чіткого закріплення видів заповітів, натомість ЦК Литви та ЦК Польщі
передбачає їх розгорнуту класифікацію. Так, ЦК Литви основними групами
виділяє офіційні та особисті заповіти, ЦК Польщі – звичайні, спеціальні та
«тимчасові»; 5) встановлення нормами ЦК Польщі трирічного строку для
визнання заповіту недійсним з дати, коли особа, яка має інтерес, дізналася
про причину недійсності, і в будь-якому випадку через десять років з
моменту відкриття спадщини, що не є характерним для врегулювання
спадкових відносин України та Литви; 6) наявність у законодавстві України
конкретних способів тлумачення заповіту, на відміну від ЦК Польщі і ЦК
Литви.
Зроблено висновок, що спадкування за законом має місце лише у
випадку відсутності заповіту, його недійсності або наявності майна, яке не
було охоплене заповідальним розпорядженням.
Акцентовано увагу на тому, що основа спадкування за законом
складається з низки факторів: кола спадкоємців, їх черговості та розміру
спадкових часток.
Встановлено, що законодавство України містить чіткий перелік осіб за
ступенем споріднення, що становлять черги спадкування за законом, у той
час ЦК Литви та ЦК Польщі порушує звичне розуміння такого порядку,
відносячи одних і тих же осіб до різних черг, зокрема того з подружжя, що
пережив спадкодавця. Цивільне законодавство України та Литви
закріплюють право на отримання права на спадок як дітей, народжених у
шлюбі, позашлюбних дітей, так і усиновлених, натомість польський
законодавець містить розділення в порядку спадкування за законом за
критерієм повного та неповного усиновлення.
Зроблено висновок, що найбільш прогресивним у питанні забезпечення
права на спадкування постуму є законодавство Литви, яке виникнення права
на спадщину пов’язує з моментом народження (без застережень щодо дати
зачаття), що, в свою чергу, максимально закріплює гарантії на отримання
спадку дитини, що народжена шляхом застосування допоміжних
репродуктивних технологій.
Встановлено, що ЦК Польщі окремими спадковими правами наділяє
братів та сестер виключно в межах «права представлення», в той час як ЦК
України та ЦК Литви відносять їх до черг спадкування. При цьому
український законодавець наділяє правом спадкування за законом осіб, які
проживали однією сім’єю зі спадкодавцем не менше як п’ять років до часу
відкриття спадщини, проте ні ЦК Литви, ні ЦК Польщі не містять схожого за
змістом положення в межах окреслення черговості спадкування за законом.
Акцентовано увагу на тому, що ані ЦК Польщі, ані ЦК Литви, окрім
двоюрідних братів та сестер, що спадкують за шостою чергою, не наділяє
родичів до шостого ступеня споріднення, що характерне для України,
спадковими правами в межах спадкування за законом.
Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинного цивільного
законодавства України у сфері спадкування.
Склад разової ради:
Голова ради –
Харитонов Євген Олегович, д.ю.н., професор,
завідувач кафедри цивільного права
Національного університету «Одеська юридична
академія».
Рецензенти: Давидова Ірина Віталіївна, д.ю.н., професор,
професор кафедри цивільного права
Національного університету «Одеська юридична
академія»; Орзіх Юрій Геннадійович, к.ю.н., доцент,
професор
кафедри цивільного права
Національного університету «Одеська юридична
академія».
Офіційні опоненти: Заіка Юрій Олександрович, д.ю.н., професор,
головний науковий співробітник відділу проблем
приватного права Науково-дослідного інституту
приватного права і підприємництва імені
академіка Ф.Г. Бурчака НАПрН України;
Анікіна Галина Володимирівна, к.ю.н., доцент,
доцент кафедри цивільного права та процесу
Хмельницького університету управління та права
імені Леоніда Юзькова.
Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься на веб-сайті -
https://www.youtube.com/channel/UC4NtcwoDHRQ6ZyZ10YPfnvQ/videos
