Дисертація є першим в українській науці цивільного процесуального права спеціальним комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем захисту сімейних прав та інтересів дитини у цивільному судочинстві через призму принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, виконаним на матеріалах оновленого цивільного процесуального законодавства України.
У дисертації обґрунтовано єдиний концептуальний підхід до розуміння найкращих інтересів дитини при захисті сімейних прав та інтересів дитини у цивільному судочинстві, що здійснюється на підставі оцінки та збалансування складових (критеріїв) найкращих інтересів дитини у конкретній ситуації з урахуванням індивідуальності кожної окремої дитини, щодо якої здійснюється захист, та за можливою участю самої дитини для висловлювання своєї думки у цивільному судочинстві. Розкрито зміст принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, під яким розуміється такий підхід до законодавчої та правозастосовної діяльності, за якого при прийнятті нових та застосуванні чинних нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини за участю дитини, має забезпечуватись пріоритет інтересів дитини над інтересами дорослих людей тією мірою, якою це сприятиме задоволенню потреб дитини з урахуванням принципів розумності та справедливості.
На підставі проведеного всебічного аналізу законодавства та сучасних доктринальних положень запропоновано визначення поняття захистусімейних прав та інтересів дитини як діяльності уповноважених осіб та юрисдикційних органів, спрямованої на відновлення порушених, невизнаних, оспорюваних сімейних прав та інтересів дитини або встановлення безспірних суб’єктивних сімейних прав та інтересів дитини, а в деяких випадках ‒ недопущення чи попередження порушення прав та інтересів дитини у майбутньому.
Характеризуючи право на захист сімейних прав та інтересів дитини у цивільному судочинстві, встановлено, що зазначене право виникає у таких випадках: порушення, невизнання, оспорювання сімейних прав та інтересів дитини; необхідність встановлення юридичного факту або зміни правового статусу дитини, необхідного для реалізації охоронюваного законом інтересу дитини або попередження і недопущення порушення прав та інтересів дитини в майбутньому. Право на звернення до суду у порядку цивільного судочинства у випадках посягань на сімейні права та інтереси дитини гарантується кожній дитині як особисто у передбачених законом випадках, так і через законних представників, органи та осіб, яким законом надано право звернення до суду в інтересах дитини.
Запропоновано справи про захист сімейних прав та інтересів дитини, що розглядаються у порядку цивільного судочинства, поділити на такі види: справи щодо захисту права на виховання дитини; справи про зміну правового статусу дитини та інших учасників сімейних відносин; справи про виконання обов’язку щодо утримання дитини; справи про захист прав та інтересів дитини від домашнього насильства.
Узагальнено існуючі в науковій літературі точки зору щодо форм захисту сімейних прав та інтересів дитини. Встановлено, що юрисдикційна форма захисту складається з таких різновидів: судовий захист, адміністративний захист, нотаріальний захист, міжнародний захист сімейних прав та інтересів дитини Європейським судом з прав людини. Своєю чергою неюрисдикційна форма захисту представлена самозахистом, щоздійснюється самою дитиною або її законними представниками, та сімейною медіацією.
На підставі аналізу теоретичних розробок удосконалено поняття самозахисту сімейних прав та інтересів дитини в частині визначення його як дій, спрямованих не тільки на припинення порушення або загрози порушення сімейних прав та інтересів дитини, а також на відновлення її порушених сімейних прав та інтересів. Конкретизовано коло осіб, які здійснюють такий захист, включаючи саму дитини.
Зроблено висновок, що сімейну медіацію доцільно застосовувати до таких спорів, як: визначення місця проживання малолітньої дитини; встановлення порядку спілкування з дитиною, батьки якої проживають окремо. У зв’язку з цим запропоновано законодавчо закріпити врегулювання таких спорів в обов’язковому досудовому порядку шляхом медіації. У разі оголошення в Україні пандемії, воєнного та надзвичайного стану вирішення таких спорів проводити шляхом онлайн-медіації.
Доведено необхідність відновлення посади Уповноваженого Президента України з прав дитини з метоюпосилення інституційного механізму держави у сфері захисту прав та інтересів дітей, і наділення Уповноваженого та його представників повноваженнями щодо звернення до суду в інтересах дитини.
Обґрунтовано висновок про доцільність надання суду права виходу за межі заявлених вимог у справах про розірвання шлюбу шляхом визначення у судовому рішенні місця проживання малолітньої дитини, народженої у такому шлюбі, разом з одним з батьків навіть, якщо про це не було заявлено позовної вимоги, за умови, що між батьками відсутній спір щодо цього питання.
Аргументовано доцільність створення у нашій державі у цивільномусудочинствіобов’язкової внутрішньої спеціалізаціїіз сімейних справ щодо захисту прав та інтересів дитини, що пов’язане з необхідністю врахування її істотних особливостей, таких, як: вік дитини; психологічний стан дитини; умови виховання дитини; сфери спілкування та інших факторів, що відрізняють дитину від дорослої людини.
Зроблено висновок, що правовий статус дитини у цивільному судочинстві при розгляді справ щодо захисту її сімейних прав та інтересів ‒ це стан особи, яка не досягла повноліття, у межах цивільних процесуальних правовідносин, обумовлений виконуваною нею процесуальною функцією, характером її юридичного інтересу в результаті розгляду справи, що становить систему елементів, серед яких цивільна процесуальна правоздатність та дієздатність, цивільні процесуальні права та обов’язки.
Детально здійснено аналіз правового статусу учасників справи у деяких категоріях справ про захист сімейних прав та інтересів дитини у порядку позовного провадження та уточнено коло сторін у таких справах з огляду на наявну хибну судову практику. Що стосується органів опіки та піклування у разі їх звернення до суду з позовною заявою (заявою) про захист сімейних прав та інтересів дитини, необхідно чітко дотримуватися положень ч. 1 ст. 56 ЦПК України, відповідно до якої зазначені органи мають правовий статус органу, якому законом надане право звертатися до суду в інтересах дитини.
Доведено доцільність застосування до справ про захист сімейних прав та інтересів дитини альтернативної територіальної юрисдикції (підсудності) та надання можливості розглядати такі справи також судам за зареєстрованим місцем проживання чи перебування дитини.
Досліджено процесуальний порядок розгляду цивільних справ про захист прав та інтересів дитини у цивільному судочинстві у порядку позовного, наказного та окремого проваджень. На підставі аналізу доктринальних досліджень, законодавства України та матеріалів судової практики визначено поняття доказу та зміст предмета доказування, який залежить від особливостей справ щодо захисту сімейних прав та інтересів дитини. Додатково аргументовано необхідність відновити у нормах цивільного процесуального права такий засіб доказування, як пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, допитаних як свідків, для усунення певних протиріч у нормах цивільного процесуального законодавства та враховуючи неприпустимість змішування процесуальних статусів учасників судового процесу.
Досліджено питання щодо врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди та встановлено, що вирішуючи питання про затвердження мирової угоди у справах про захист сімейних прав та інтересів дитини, суд повинен керуватися інтересами дитини та в кожному випадку перевіряти, чи не суперечать таким інтересам умови мирової угоди. При цьому у справах про визначення місця проживання малолітньої дитини, про стягнення аліментів на утримання дитини тощо допускається та навіть є бажаним укладення мирової угоди, тоді як в інших категоріях справ щодо захисту сімейних прав та інтересів дитини укладення мирової угоди взагалі не допускається.
Аргументовано необхідність поширення дії положень ч. 4 ст. 212 ЦПК Українищодо спрощеного порядку автентифікації учасників справи, коли вони беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, також на випадки розгляду судами справ в умовах воєнного або надзвичайного стану для забезпечення належної реалізації принципу доступності правосуддя. Крім того, необхідно розширити суб’єктний склад осіб, які мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, і наділити таким правом на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19, воєнного чи надзвичайного стану свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів та експертів з питань права.
Запропоновано надати суду можливість застосовувати передбачені ч. 4 ст. 232 ЦПК України повноваження щодо видалення учасника справи із зали судового засідання не лише у випадку допиту малолітнього чи неповнолітнього свідка, а й при розгляді справ про захист сімейних прав та інтересів дитини ‒ на час заслуховування судом її думки, незалежно від того, який процесуально-правовий статус у цій справі має дитина. Суди повинні уважно оцінювати всі наявні докази у справі в їх сукупності та враховувати думку дитини. У контексті визначення її найкращих інтересів необхідно брати до уваги підстави формування такої думки.
На підставі аналізу норм законодавства, судової практики та з метою належного забезпечення найкращих інтересів дитини доведено необхідність закріплення на законодавчому рівні положення, відповідно до якого неможливим є поновлення батьківських прав тих батьків, які були позбавлені батьківських прав з підстави вчинення ними або одним з них умисного кримінального правопорушення щодо своєї дитини.
Встановлено відмінності процедури розгляду справ про захист сімейних прав та інтересів дитини по суті у порядку спрощеного позовного провадження від процедури розгляду таких справ у порядку загального позовного провадження.
Зроблено висновокщодо необхідності надати право боржнику звернутися до суду з заявою про скасування судового наказу про стягнення аліментів на утримання дитини у випадках, коли боржник надав суду докази, які свідчать про невідповідність дійсності наданих заявником даних про місце проживання дитини, а також у випадках, якщо заявник приховав від суду факт укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно.
Підтримано точку зору науковців та юристів-практиків, які зазначають про недоцільність участі присяжних при розгляді справ у цивільному судочинстві. Аргументовано, що справи про усиновлення дитини є складними справами, оскільки вирішується доля дитини та її майбутнє життя в новій сім’ї на правах дочки чи сина, здійснюється захист її прав та інтересів, тому доцільно залишити колегіальний розгляд справ про усиновлення, однак у складі трьох суддів. Додатково аргументовано, що з метою збереження таємниці усиновлення розгляд усіх справ про усиновлення дітей необхідно здійснювати обов’язково в закритому судовому засіданні незалежно від наявності клопотання заявника.
Запропоновано на законодавчому рівні встановити термін у один рік після закінчення воєнного стану для здійснення службами у справах дітей особливого нагляду заумовами проживання і виховання дітей, усиновлених під час воєнного періоду, з метою перевірки відповідності такого усиновлення найкращим інтересам дитини. Додатково аргументовано неможливість введення спрощеного порядку усиновлення дитини на період воєнного стану і наголошено на необхідності посилення контролю службами у справах дітей за усиновленням дітей в означений час.
Встановлено, що обмежувальний припис є одним із засобів захисту сімейних прав та інтересів дитини,оскільки спрямований на захист дитини від домашнього насильства, тоді як домашнє насильство, як правило, вчиняється саме у сім’ї, а кривдником, переважно, є теперішній або колишній учасник сімейних правовідносин, що випливає з самого нормативного визначення поняття «домашнє насильство».
Набув подальшого розвитку науковий підхід до розмежування понять «обмежувальний припис» та «терміновий заборонний припис» в частині зазначення про їх різні значення, порядок та мету накладення. Обмежувальний припис покликаний захистити постраждалу особу від повторного акту домашнього насильства, тоді як терміновий заборонний припис є засобом швидкого реагування, що застосовується у випадку наявності безпосередньої загрози життю чи здоров’ю потерпілої особи. Аргументовано, що обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у КУпАП та КК України), а виступає тільки тимчасовим заходом, який виконує захисну, запобіжну та попереджувальну функції. Він накладається з метою запобігання вчиненню домашнього насильства та створення безпечних умов для постраждалих осіб з огляду на наявність ризиків, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», до вирішення питання про притягнення кривдника до відповідальності, передбаченої нормами адміністративного або кримінального законодавства.
Доведено доцільність доповнення ЦПК України нормою, яка б передбачала право суду покласти всі судові витрати на заявника, якщо заявник діяв недобросовісно у справах про видачу обмежувального припису.
Встановлено, що на міжнародному рівні було прийнято достатньо правових актів, які регулюють захист прав та інтересів людини взагалі та захисту сімейних прав та інтересів дитини зокрема. Однак наразі відсутній єдиний механізм захисту сімейних прав та інтересів дитини. Зроблено висновок, що захист сімейних прав та інтересів дитини на міжнародному рівні може здійснюватися у різних формах, шляхом створення та застосування відповідних юридичних механізмів. Одним із таких механізмів є захист сімейних прав та інтересів дитини Європейським судом з прав людини.
Розроблено пропозиції щодо вдосконалення норм чинного законодавства, зокрема норм ЦПК України, СК України, Закону України «Про судоустрій та статус суддів» тощо щодо процесуального порядку розгляду цивільних справ про захист сімейних прав та інтересів дитини у цивільному судочинстві.
