Правове регулювання фідуціарних відносин у країнах загального та континентального права: проблеми теорії і практики

Abstract

Дисертація є першим в українській науці спеціальним комплексним дослідженням правового регулювання фідуціарних відносин у країнах загального та континентального права. Питання правового регулювання фідуціарних відносин залишається одним із найскладніших у міжнародному приватному праві, складність якого зумовлена, зокрема, особливостями правових систем загального та континентального права. У роботі проводиться правовий аналіз правової природи фідуціарних відносин, виокремлюються їхні характерні ознаки, здійснюється комплексний порівняльно-правовий аналіз моделі фідуціарних (трастових) відносин у загальному праві на сучасному етапі його розвитку і фідуціарних конструкцій у країнах континентального права, а також визначаються проблеми та перспективи уніфікації фідуціарних відносин у міжнародному приватному праві, зокрема, пов’язані з питаннями кваліфікації та колізійного регулювання. Для ілюстрації проблеми сумісності чи несумісності фідуціарної конструкції англійського трасту та континентальної правової системи досліджується питання про необхідність та доцільність передачі майна в довірчу власність у країнах континентального права з урахуванням наявних у внутрішньому праві цих країн конструкцій, спрямованих на досягнення аналогічних результатів. Фідуціарні правовідносини можна визначити як правовідносини, зміст яких полягає в наділенні одним суб’єктом іншого суб’єкта можливостями щодо реалізації свого права, для того, щоб останній здійснював це право у відносинах із третіми особами на користь першого так, як би він діяв, здійснюючи його у своїх інтересах. Іншими словами, фідуціарними можна називати такі правовідносини, у яких довіра одного учасника до іншого чи взаємна довіра учасників є мотивом виникнення, існування та припинення правовідносин. Мотив довірливості в таких правовідносинах стає їхнім додатковим елементом, що пронизує саму сутність цих правовідносин. Цей елемент є основою визначення правил правового регулювання довірчих (фідуціарних) відносин. Обґрунтовується, що іманентною властивістю фідуціарних правовідносин є делегування правомочностей власника, тобто заміна одного суб’єкта правовідносин іншим, причому не через закон, як, наприклад, при представництві, а в силу договору. Отже, змістом фідуціарних правовідносин є правомочності та обов’язки фідуціарію (фідуціарні обов’язки) щодо особи, від імені якої він діє, майном якої розпоряджається. Ще однією особливістю фідуціарних правовідносин, яка виявляється під час укладання фідуціарних угод, є створення фіктивної особи, що заміщує особу фідуціанта під час його участі в майнових відносинах. Фідуціарій бере на себе встановлені угодою обов’язки та, знаючи інтереси засновника управління, діє від його імені, що фактично, позбавляє повіреного (керуючого) самостійного волевиявлення. У роботі виокремлено особливості суб’єктного складу фідуціарних правовідносин, обумовлені, тричленною структурою його учасників, а також поділом змісту права власності між фідуціантом (суб’єктом довіри), фідуціарієм (об’єктом довіри) та вигодонабувачем, кожен із яких наділений різними за обсягом та характером суб’єктивними правами на одне й те саме майно. Виділено елементи структури фідуціарних правовідносин, якими виступають майновий інтерес, повноваження та обмеження здійснення суб’єктивного права зобов’язаннями доброї совісті, а також фідуціарні обов’язки. Досягнення інтересів, вигідних фідуціанту та виступ в обороті від його імені, а також створення фіктивного суб’єкта правовідносин є відмінною особливістю фідуціарних угод, в основі яких лежить довіра між контрагентами. На підставі застосування різних критеріїв у роботі наводиться класифікація фідуціарних правовідносин. Так, залежно від підстав виникнення фідуціарні правовідносини можна класифікувати щонайменше на три групи, виділяючи правовідносини, що виникають у силу закону, договірні та корпоративні правовідносини. Фідуціарні правовідносини можуть виникнути з підстав, передбачених для цивільних прав, до яких, зокрема, належать правочин, рішення суду, адміністративний акт, пряма вказівка закону. За характером волевиявлення фідуціарні правовідносини виникають за наявності прямо вираженої волі створення такого правовідношення. Прямо виражена воля є чітко сформульованим та визначеним у необхідній формі волевиявленням фідуціарію та/або фідуціанта на створення довірчих правовідносин. Наявність прямо вираженої волі є обов’язковою для зазначених відносин, які виникають на підставі взаємного волевиявлення сторін договору про створення конкретної форми довірчих правовідносин. У роботі досліджуються можливості та переваги використання англо- американської моделі фідуціарних відносин у країнах континентального права. Принципова відмінність між двома правовими сім’ями пояснюється історичними умовами, у яких формувалося право. Норми та цілі інститути загального права складалися в процесі розвитку судової практики. У зв’язку із цим англійські правові норми тісно пов’язані з обставинами конкретної справи та застосовуються для вирішення тих справ, які аналогічні справі, щодо якої було ухвалено рішення. Саме так у процесі розвитку судової практики сформувався один з основних інститутів англійського права, невідомих континентальному праву – траст (trust) або довірча власність, який можна визначити як правовідношення, у силу якого довірчий власник (trustee), який є носієм титулу на передане в траст майно, здійснює управління та розпорядження таким майном на користь бенефіціарів. У країнах континентальної системи права протягом останнього століття проявляється прагнення пристосувати юридичну конструкцію трасту до свого внутрішнього права, врегулювати відносини, пов’язані з передачею майна в траст, за допомогою суміжних інститутів континентального права. Проте зазвичай, не береться до уваги основна особливість трасту, а саме «розщеплення» права власності на майно, що передається в траст, на титул за загальним правом (legal title) і титул за правом справедливості (equitable title). Континентальному праву невідоме таке «розщеплення» права власності. Елементом правовідносин трасту, що найбільш складно сприймається в континентальному праві, є те, що й довірчі власники, і бенефіціари мають речове право, яке може бути протиставлене всім третім особам. Траст перестав бути простим аналогом обмеженого речового права, відомого континентальній системі (такого, як, наприклад, узуфрукт). На підставі проведеного порівняльно-правового аналізу доводиться, що модифікація трасту в договірну конструкцію є одним із варіантів обґрунтування законності трасту, його дійсності з позиції континентальної системи права. Водночас договірна модифікація трасту жодним чином не враховує односторонній характер акту про заснування трасту, для якого необхідно лише волевиявлення засновника, що не залежить від згоди довірчого власника виконувати покладені на нього функції. Договори ж, згадані в рішеннях судових інстанцій континентальних держав, є двосторонніми угодами й передбачають згоду боржника (тобто довірчого власника) прийняти на себе певні зобов’язання. Крім того, договірна модифікація трасту не враховує і таку особливість відносин, що складаються у зв’язку зі створенням трасту, як незалежність (автономне існування) трасту щодо його засновника, що втрачає будь-який правовий та фактичний зв’язок із трастом з моменту заснування останнього та передачі майнової маси довірчому власнику. Зроблено висновок, що в країнах континентального права існує ряд інститутів, які мають низку суттєвих характеристик, властивих довірчій власності в країнах системи загального права. Кожен із зазначених інститутів має у своїй основі конструкції, властиві праву країн континентальної системи, що дає змогу говорити про можливість розв’язання аналогічних питань за допомогою різних правових механізмів у різних правових системах. Для українського цивільного законодавства право довірчої власності є абсолютно новим явищем, яке визначається як належне довірчому власнику право власності на визначене майно, обтяжене обов’язком його здійснення з метою і з обмеженнями, встановленими договором управління майном чи законом. Характерною рисою права довірчої власності як особливого виду права власності є те, що довірчий власник здійснює належні йому правомочності на свій розсуд, але з урахуванням встановлених власником обмежень і лише на користь самого власника або вказаної ним особи, але не у своїх інтересах. Водночас у відносинах із третіми особами довірчий власник виступає як власник довіреного майна, тобто володіє правом вимагати усунення втручання всіх третіх осіб у сферу його господарського відання, а в разі порушення цих прав може використовувати речово-правові засоби їхнього захисту і пред’являти речово-правові позови про витребування майна із чужого незаконного володіння та про усунення перешкод у його використанні. Розбіжності правових традицій загального та континентального права породили необхідність прийняття міжнародної угоди, у якій містився б загальний підхід до поняття фідуціарної власності й було б врегульовано питання права, що застосовується до відносин, що випливають із заснування трасту. Таким міжнародним договором стала Гаазька конвенція про право, що застосовується до трастів, та їхнє визнання 1985 року. Метою Конвенції є встановлення загального підходу до визначення правової категорії трасту та застосовного до трастів права. Держави-учасниці Конвенції констатували, що траст є специфічною категорією, що виникла в країнах загального права та сприйнята з певними модифікаціями в країнах континентального права. На підставі аналізу Конвенції підкреслено, що колізійні прив’язки, перелічені в Гаазькій конвенції про трасти, об’єднані в доктрині під терміном «місцезнаходження траста», позбавляють континентальних юристів необхідності локалізувати траст у кожному випадку залежно від тієї чи іншої кваліфікації відносин у межах трасту за допомогою суміжних правових інститутів. Положення Конвенції дають змогу визначити право, що застосовується до трасту, за сукупністю об’єктивних критеріїв. Зроблено висновок, що Гаазька конвенція про трасти відіграє істотну роль у зміцненні концепції трасту в судовій практиці країн континентальної системи права. Її положення внесли ясність у характеристику самого поняття трасту, його видів, істотних елементів і сформулювали критерії права, що застосовується до трастів. Конвенція створює основу для узагальненого розуміння трастів і надалі – для матеріально-правової уніфікації у сфері фідуціарної власності.