eNUOLAIR

Репозитарій (відкритий електронний архів) Національного університету «Одеська юридична академія»

Ласкаво просимо до Електронного архіву Національного університету «Одеська юридична академія».
Архів містить електронні версії наукових публікацій та навчально-методичних розробок наукових співробітників, викладачів та аспірантів університету.
Проект реалізовано на базі програмного забезпечення DSpace© та підтримується Науковою бібліотекою НУ «Одеська юридична академія».

Фонди

Виберіть фонд, щоб переглянути його зібрання.

Зараз відображається 1 - 5 з 17

Нові надходження

Документ

Концептуальні засади кримінально-правової охорони народного волевиявлення в Україні

(Одеса, 2025) Колодін, Денис Олексійович

Дисертація є першим в українській науці кримінального права спеціальним комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем кримінально-правової охорони народного волевиявлення в Україні. У дисертації запропоновано якісно нову цілісну законодавчу модель кримінально-правової охорони народного волевиявлення, як вирішальної складової безпосередньої демократії в Україні, шляхом виокремлення відповідного родового об’єкта в межах Особливої частини чинного КК, а також включення до нього суспільних відносин з реалізації права громадян на участь у виборчому процесі, процесі референдуму чи процесі відкликання представника виборних органів чи посадової особи публічної влади та суспільних відносин з реалізації права виборців на відкликання представника виборних органів чи посадової особи публічної влади, прав члена ініціативної групи з відкликання представника виборних органів чи посадової особи публічної влади чи офіційного представника такої ініціативної групи. На основі аналізу вітчизняної доктрини в площині теми дослідження, виокремлено етапи науково-теоретичного становлення питань кримінально-правової охорони виборчих прав громадян у вітчизняній науці кримінального права: період виникнення наукового інтересу, коли виборчі права, як самостійний об’єкт кримінально-правової охорони, на нормативному рівні не виділялися, що тривав з моменту набуття чинності КК УРСР 1960 р. до набуття чинності Закону України від 15 липня 1999 р. і характеризувався певною фрагментарністю відповідних досліджень; період вивчення виборчих прав, як самостійного видового об’єкта, який тривав з набуття чинності Законом від 15 липня 1999 р. до 2004 р. і характеризувався посиленням зацікавленості з боку наукового середовища до зазначеної проблематики, внаслідок чого посягання на виборчі права починають виступати предметом окремого аналізу, хоча й на рівні наукових статей та тез доповідей на науково-практичних конференціях; період активних наукових пошуків сутності зазначених кримінальних правопорушень та шляхів вдосконалення відповідних кримінально-правових норм, який фактично розпочався у 2004 р. (з моменту появи першого комплексного дослідження питань кримінальної відповідальності за злочини проти виборчих прав громадян) і триває дотепер та характеризується великою кількістю робіт дисертаційного та монографічного рівня із зазначеної тематики. Зроблено висновок, що сучасна кримінально-правова методологія має включати до себе не тільки комплекс наукових методів пізнання, а й методологічні принципи, методологічні підходи та концептуальні ідеї, концепції щодо визначення самого предмета дослідження. Обґрунтовано, що у кримінальному праві принципове методологічне значення має концепція об’єкта кримінально-правової охорони, з позиції якої вирішується питання щодо сутності та структури цього поняття, а в підсумку – розкривається механізм заподіяння шкоди тими чи іншими кримінальними правопорушеннями. Доведено, що найбільш розповсюджений у наукових та науково-практичних джерелах підхід до визначення об’єкта діянь, передбачених ст.ст. 157-160 КК, як виборчих та референдумного прав громадян, є неприйнятним, оскільки він, з одного боку, штучно звужує зазначене поняття, породжуючи серйозну колізію між найменуванням відповідного розділу та його змістом і позбавляючи окремі посягання свого безпосереднього об’єкта, а з іншого – дещо вуалює справжню спрямованість згаданих кримінальних правопорушень, що залягає у площині народного волевиявлення, як складової безпосередньої демократії. На підставі аналізу теоретичних розробок зроблено висновок, що сутність кримінально-правової охорони полягає у встановленні законодавцем кола суспільних відносин, що визнаються об’єктами кримінальних правопорушень та визначені ним ознак діянь, які здатні заподіювати їм істотну шкоду чи створювати загрозу її заподіяння. Доведено, що до криміноутворюючих ознак посягань на суспільні відносини з реалізації виборчих чи референдумного прав громадян, прав та повноважень інших суб’єктів виборчого або референдумного процесу, насамперед, належать спосіб та засіб їх вчинення, а також ознаками спеціального суб’єкта. Коло криміноутворюючих ознак діянь проти суспільних відносин з організації та проведення виборів є більш широким, що зумовлено наявністю тут декількох предметів кримінально-протиправного впливу. Доведено, що концепція об’єкта, як охоронюваних КК суспільних відносин, не тільки не знаходиться в стані інституціональної кризи і дозволяє чітко визначити механізм спричинення шкоди діяннями, передбаченими ст. 157-160 КК, а й робить можливим принципово новий підхід до визначення об’єкта зазначених діянь, як народного волевиявлення в Україні. Визначено поняття народного волевиявлення, як об’єкта кримінально-правової охорони, що становить собою сукупність однорідних суспільних відносин з формування виборних органів і посадових осіб публічної влади, відкликання представників виборних органів чи посадових осіб публічної влади за народною ініціативою, а також прийняття загальнообов’язкових рішень з питань державного та місцевого значення. Здійснено класифікацію кримінальних правопорушень проти народного волевиявлення за видовим об’єктом посягань (з виокремленням кримінальних правопорушень, що посягають на суспільні відносини з реалізації виборчих або референдумного прав, права та повноважень інших суб’єктів виборчого процесу чи процесу референдуму, прав на відкликання представника виборних органів чи посадової особи публічної влади, а також права на участь у виборчому процесі, процесі референдуму або процесі відкликання та кримінальних правопорушень, що посягають на суспільні відносини з організації та проведення виборів або референдуму) та часом їх вчинення (з виокремленням кримінальних правопорушень, які вчиняються виключно під час виборчого процесу чи процесу референдуму, кримінальних правопорушень, що вчиняються поза межами виборчого процесу чи процесу референдуму та кримінальних правопорушень, які можуть вчинятися як під час виборчого процесу чи процесу референдуму, так і поза їх межами). Визначено поняття кримінальних правопорушень проти народного волевиявлення, як передбачених КК України суспільно небезпечних винних діянь, що вчиняються як під час виборчого процесу чи процесу референдуму, так і поза їх межами і заподіюють істотну шкоду суспільним відносинам з реалізації виборчих або референдумного прав громадян, прав та повноважень інших суб’єктів виборчого процесу чи процесу референдуму, права на участь у виборчому процесі або процесі референдуму, а також права громадян на відкликання представника виборного органу чи посадової особи публічної влади та права на участь у процесі відкликання або суспільним відносинам з організації та проведення виборів або референдуму чи створюють загрозу заподіяння такої шкоди. Доведено, що поняття безпосередніх об’єктів діянь, передбачених ст. 157-160 КК України не може зводитися до виборчих або референдумного прав громадян, прав чи повноважень інших суб’єктів виборчого або референдумного процесів, оскільки суб’єктивне право чи повноваження, як сукупність певних правомочностей, взагалі не може зазнавати шкоди. Шкоди зазнає певний соціальний порядок, який складається з приводу реалізації зазначених прав чи повноважень. Механізм заподіяння шкоди безпосередньому об’єкту, зумовлений структурою відповідних суспільних відносин, у зв’язку з чим, вирішення проблеми об’єкта діянь, передбачених ст.ст. 157-160 КК поза цією структурою, є неможливим. Аргументовано, що шкода суспільним відносинам з реалізації виборчих чи референдумного прав, прав та повноважень інших суб’єктів виборчого або референдумного процесів завдається шляхом безпосереднього впливу на суб’єкта таких відносин, а суспільним відносинам з організації та проведення виборів або референдуму – шляхом кримінально-протиправного впливу на їх предмет чи соціальний зв'язок. Доведено, що потерпілими від перешкоджання в межах ст. 157 КК мають визнаватися лише індивідуальні суб’єкти виборчого чи референдумного процесів, у зв’язку з чим, вказівку на «роботу виборчої комісії або комісії референдуму» у найменуванні цієї статті, а також вказівку на «ініціативну групу референдуму та комісію референдуму» у диспозиції передбаченої тут норми, слід скасувати. Дії осіб, які перешкоджали діяльності колективних суб’єктів виборчого процесу або процесу референдуму, а також діяльності індивідуальних суб’єктів зазначених процесів в іншій, аніж передбачені у ч.1 та ч.2 ст.157 КК спосіб, слід кваліфікувати за ст. 212 24 КУпАП. Обґрунтовано висновок щодо необхідності уніфікації суспільно-небезпечних наслідків посягань на народне волевиявлення. Доведено, що під таким слід розуміти визнання голосування на дільниці недійсним (коло підстав для визначення голосування на виборчій дільниці чи дільниці референдуму недійсним слід розширити шляхом внесення відповідних змін до профільного виборчого та референдумного законодавства) та визнання голосування таким, що не відбулося. Встановлено, що зазначені наслідки є найбільш небезпечними кваліфікуючими ознаками згаданих кримінальних правопорушень, що обумовлює необхідність їх диференціації на рівні окремих частин відповідних статей V розділу Особливої частини КК. Аргументовано положення, відповідно до якого ухилення члена виборчої комісії чи члена комісії з референдуму від виконання своїх обов’язків має пов’язуватися лише із зривом роботи цих комісій у день голосування. Згаданий наслідок може бути спричинений і перешкоджанням члену виборчої комісії чи комісії з референдуму у здійсненні своїх повноважень, що має знайти відображення в межах ст. 157 КК. Зроблено висновок, що суспільно-небезпечні наслідки посягань на народне волевиявлення можуть інкримінуватися винній особі лише в тому разі, коли вони спричинені завідомо. Запропоновано визначення диференціації та індивідуалізації як самостійних методів здійснення кримінально-правової політики держави в напрямку встановлення оптимального балансу між повноваженнями законодавця та дискреційними повноваженнями суду при вирішенні питань щодо кримінальної протиправності діяння, його караності, а також настання інших кримінально-правових наслідків вчиненого правопорушення. Встановлено, що сучасний етап розвитку кримінально-правових приписів щодо протидії посяганням на народне волевиявлення характеризується надмірним використанням методу диференціації, що у свою чергу, породжує суттєві складнощі при обґрунтуванні суспільної небезпеки окремих діянь та встановлених санкцій за їх вчинення, а в підсумку - призводить до штучного обмеження меж судової дискреції, у зв’язку з чим, зазначений вище баланс у згаданій сфері не може бути визнаний оптимальним. Обґрунтовано позицію щодо доповнення чинного КК України таким видом додаткового покарання, як позбавлення виборчих або референдумного прав. Доведено необхідність його передбачення як додаткового обов’язкового в разі вчинення: умисного подання виборцем до органу ведення Державного реєстру виборців неправдивих відомостей про себе (ч. 1 ст. 158); отримання виборчого бюлетеня чи бюлетеня для голосування на референдумі від особи, яка не має права його надавати (ч. 1 ст. 158 1 ); голосування виборцем, учасником референдуму більше одного разу (ч. 1 ст. 158 1 ); незаконного опускання виборчого бюлетеня чи бюлетеня для голосування до виборчої скриньки (ч. 1 ст. 158 1 ); включення кандидатом до виборчої документації завідомо недостовірних відомостей (ч. 2 ст. 158 3 ); порушення таємниці голосування (ч. 1 ст. 159). В інших випадках, позбавлення виборчих чи референдумного прав може застосовуватися на розсуд суду, виходячи з того, що зловживання цими правами напряму обумовлює механізм вчинення відповідного кримінального правопорушення проти народного волевиявлення. Встановлено, що випадки застосування судами за вчинення кримінальних правопорушень проти народного волевиявлення покарань у виді обмеження чи позбавлення волі з їх реальним відбуванням є поодинокими. Основними формами реалізації кримінальної відповідальності тут виступають покарання у виді штрафу та загальний і спеціальний види звільнення від відбування покарання у виді обмеження чи позбавлення волі з випробуванням. Робиться висновок, що в такій ситуації вирішальну роль у площині запобігання рецидиву зазначених посягань мають відігравати додаткові покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та позбавлення виборчих або референдумного прав, оскільки збільшення кількості покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства, буде суперечити загальноєвропейській тенденції до гуманізації форм реагування на вчинене кримінальне правопорушення. Підготовлено проєкт Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо підвищення ролі народного волевиявлення на вдосконалення норм про відповідальність за посягання на нього».

Документ

Судовий штраф в цивільному процесі України, країн Європи та США

(Одеса, 2025) Петренко, Наталія Дмитрівна

Дисертація є першим комплексним теоретикоправовим дослідженням проблематики застосування судових штрафів в Україні, країнах Європи та США. У результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Стверджується, що для багатьох із досліджуваних країн концепція відповідальності сторони перед судом має глибоке історичне коріння і протягом тривалого часу не зазнавала кардинальних змін, а для широкого переліку країн навпаки, концепція відповідальності сторони, в тому числі штрафної, є новацією, яка повʼязана із викликами сьогодення. У Великобританії відносно нещодавно (у 1981 році) відбулося законодавче врегулювання відповідальності за неповагу до суду (яка до цього часу протягом століть існувала виключно в прецедентному праві), однак суддями, адвокатами та науковцями наголошується на необхідності приведення законодавства до сучасних стандартів. В Австралії консультації щодо реформи в цій площині все ще тривають. Для багатьох пострадянських країн, зокрема, країн Балтії, питання врегулювання відповідальності постало одночасно із оновленням і переосмисленням процесуального законодавства, яке після радянського впливу мало б відбудовуватися на нових засадах – змагальних та диспозитивних, однак не позбавлених засобів спонукання сторін до належної поведінки. Натомість у США тривалий час як на рівні штатів, так і на федеральному рівні, суттєвих оновлень правил цивільного судочинства не здійснювалося, а нові підходи до вирішення питання щодо відповідальності за неповагу до суду диктує судова практика. Вказано, що основна функція санкцій в судовому процесі (як у вітчизняному, так і в іноземних процесах) полягає у стимулюванні особи до належної процесуальної поведінки (хоча діапазон належної поведінки може бути різним: від простого неперешкоджання процесу до активного сприяння), а після завершення судового розгляду – у повному і своєчасному виконанні судового рішення (зазвичай, для тих правопорядків, у яких виконання рішення є складовою судового процесу). Процесуальні санкції забезпечують дотримання принципів цивільного судочинства: верховенства права, змагальності, рівності, заборони зловживання процесуальними правами тощо, а також досягненню мети цивільного судочинства. Стверджується, що іноземним юрисдикціям також притаманна можливість застосування судом різноманітних санкцій, які сприяють досягненню дисципліни у судовому засіданні, розгляду справи у розумний строк, утвердженню авторитету суду та своєчасному виконанню судових рішень. Однак підстави для штрафних санкцій у судочинстві різних країн суттєво відрізняються: якщо для континентальної Європи притаманним є чітке виокремлення видів несприятливої поведінки у процесі, за які накладається штраф (ненадання доказів, неявка сторони, затягування справи тощо), розподіл повноважень із застосування санкцій між процесуальним, адміністративним та кримінальним законодавством, то для країн загального права такої диференціації не передбачається, оскільки будьяка неналежна поведінка, як в судовому процесі, так і поза приміщенням суду, розглядається крізь призму неповаги до суду. Доведено необхідність розмежування в рамках вітчизняного процесуального законодавства зловживання сторонами процесуальними правами та прояв неповаги до суду як самостійних підстав для застосування судом засобів процесуального примусу. Обґрунтовано доцільність закріплення відповідальності за неповагу до суду, що вчинена в ході судового провадження, у процесуальних кодексах. Запропоновано під неповагою до суду як однією із форм протиправного перешкоджання здійсненню цивільного судочинства пропонується розуміти будьякі діяння учасників судового процесу та (або) осіб, присутніх у залі судового засідання, що прямо чи опосередковано спрямовані на порушення встановлених у суді правил, і супроводжуються зневажливим ставленням до інституту правосуддя у цілому. Розглянуто питання застосування судового штрафу в аспекті реалізації конвенційного права на справедливий судовий розгляд та запропоновано розглядати судовий штраф крізь призму правових позицій ЄСПЛ, вироблених при тлумаченні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ). Основоположна ідея цього підходу полягає в розумінні єдності міжнародноправових актів про права людини, фундаменталізації права на справедливий судовий розгляд і розширенні процесуальних гарантій, дотримання яких є необхідним у випадку накладення на особу штрафу у значному розмірі. Здійснено порівняльний аналіз можливості накладення штрафу на іншу особу, ніж ту, що допустила порушення, у правовідносинах адвоката з клієнтом: за ЦПК України суд з урахуванням конкретних обставин справи може стягнути штраф як з учасника справи, так і з його представника, однак у випадку притягнення до адміністративної відповідальності за неповагу до суду в порядку Кодексу України про адміністративні порушення (далі – КУпАП) виключає таку можливість. Натомість, законодавство США обмежує відповідальність сторони, яка професійно представлена: санкції, які передбачають грошові стягнення (такі як штраф або присудження гонорару адвокату), не можуть бути застосовані до сторони, яку представляють, за подання заяв з неналежною метою, а відповідальність за такі порушення правильніше покласти виключно на адвоката сторони чи юридичну фірму, яка повинна нести спільну відповідальність за порушення, скоєне її партнером або співробітником. В Італії в умовах запровадженої адвокатської монополії відповідальність за відшкодування збитків за безпідставне судове провадження, покладається на адвоката, який відповідає за оцінку обґрунтованості позиції клієнта та стратегії, які будуть прийняті в суді. За законодавством Польщі сторону може бути притягнуто до відповідальності у випадку зловживань, допущених її представником: а можливість впливу на недобросовісного адвоката реалізується через загрозу дисциплінарного провадження, фактично, контроль за діяльністю адвоката покладається на самого клієнта (адже штраф накладається безпосередньо на сторону) та на дисциплінарні органи адвокатури. Здійснено порівняльний аналіз особливостей застосування астрента у іноземних юрисдикціях: національні закони щодо судової неустойки (астрента) можуть доволі суттєво відрізнятися як щодо підстав накладення штрафу, порядку розгляду питання та розміру штрафних виплат. У деяких законодавчих системах, включаючи законодавство Італії, Бельгії, Люксембургу та (за яким відбувається стягнення у судовому порядку) є зобовʼязання сплатити грошову суму. Згідно з французьким, польським законодавством, навпаки, астрент може накладатися, коли зобовʼязання, що випливає з судового рішення, є не лише зобовʼязанням вчинити або утриматися від вчинення певної дії, але й зобовʼязанням сплатити грошову суму. Класифіковано різновиди астрента, які можна здійснити за такими критеріями: 1) за субʼєктом, який ініціює застосування астрента: а) з ініціативи суду (Франція, Бразилія); б) з ініціативи стягувача (Польща, Бельгія, Нідерланди, Люксембург); 2) за наявності обмежень у максимальному розмірі астрента: а) без встановлених обмежень (Франція); б) зі встановленими обмеженнями (Польща); 3) за субʼєктом, на користь якого стягується астрент: а) на користь стягувача (Бельгія, Нідерланди, Франція, Італія, Бразилія); б) на користь держави або органів державної влади (Швейцарія, Німеччина, Іспанія); 4) за наявності обмежень у категоріях справ, в яких судове рішення може бути обтяжене астрентом: а) астрент може бути застосований у будьякій категорії справ; б) встановлені обмеження щодо застосування астрента у певних категоріях справ (Нідерланди, Італія). За результатом поведеного аналізу практики ЄСПЛ у питаннях застосування до судових штрафів положень статті 6 ЄКПЛ щодо права на справедливий суд, зроблено висновок, що хоча за загальним правилом застосування національним судом процесуальних санкцій залишається поза межами регулювання Конвенції, сама процедура вирішення питання про накладення штрафної санкції має відповідати стандартам ст. 6 Конвенції: якщо санкція підпадає під кримінальний аспект ст. 6, то і стандарти права на справедливий суд мають бути забезпечені на вищому рівні; Запропоновано закріплення на законодавчому рівні терміна «судовий штраф» із внесенням відповідних змін до ст. 148 ЦПК України та інших процесуальних кодексів з метою уникнення термінологічної плутанини та змішування визначення штрафу, що накладається судом як основне або додаткове покарання у кримінальному судочинстві, штрафу як форми неустойки в розумінні ст. 549 ЦК України із штрафом як майновою санкцією, що застосовується судом до осіб, які не виконують, або неналежним чином виконують процесуальні обовʼязки у цивільному, господарському, адміністративному чи кримінальному судочинстві. Запропоновано внесення змін до ст. 148 ЦПК України, закріпивши обовʼязок суду призначити судове засідання для вирішення питання про стягнення судового штрафу з наданням достатнього строку, щоб особа, яка викликається, мала достатньо часу для явки в суд і для підготовки до участі в судовому розгляді, що особливо важливо для реалізації права на справедливий суд у провадженнях, в яких судове засідання не призначається, а ознаки зловживання процесуальними правами чи інших підстав для накладення судового штрафу вбачаються із процесуальних документів учасника справи. Аналогічні положення слід передбачити і в інших процесуальних кодексах. Склад разової ради: Голова ради – Андронов Ігор Володимирович, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія» Рецензенти: Волкова Наталія Василівна, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Бут Ілля Олександрович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія». Офіційні опоненти: Цувіна Тетяна Андріївна, д. ю. н., доцент, в. о. завідувача кафедри цивільного судочинства, арбітражу та міжнародного приватного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого; Захарова Олена Семенівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри цивільного процесу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Захист відбудеться за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА

Документ

Створення невизнаних квазідержавних утворень як технологія політичної дестабілізації в пострадянських країнах

(Одеса, 2025) Ястребова, Віра Андріївна

Актуальність теми дослідження. Питання причин та передумов виникнення квазідержавних утворень, їх місце на геополітичній мапі світу та роль у глобальному політичному процесі, наслідки їх появи та влив на регіональні політики сьогодні є не лише предметом теоретичних рефлексій, але й входять у перелік невідкладних завдань прикладної політології. В сучасному світі нараховується досить значна кількість квазідержавних утворень, які вважаються «сірими зонами», через те, що на їх територіях не діє міжнародне законодавство, а владний контроль утримують невизнані збройні формування та політичні сили, які називають себе урядом. Перед усім, створення квазідержавних утворень є складовою гібридних воєн, які поєднують у собі військові, політичні, економічні та нформаційні методи. Нажаль, не оминула дана тенденція й країни пострадянського простору, зокрема й Україну. Пострадянський простір був і залишається зоною підвищеної геополітичної напруги, де зовнішні актори, і перед усім Росія, активно використовують квазідержавні утворення для досягнення своїх стратегічних цілей у якості інструментів дестабілізації сусідніх країн, підриву їхнього суверенітету та створення зон «заморожених конфліктів». Актуальність дослідження процесу створення квазідержавних утворень як технології політичної дестабілізації саме в пострадянських країнах, і, перед усім, в Україні, зумовлена низкою факторів. По-перше, в умовах російсько-української війни розуміння механізмів створення та функціонування квазідержавних утворень, таких як ЛНР/ДНР є життєво важливим для протидії агресії. По-друге, квазідержавні утворення – це завжди потужні платформи для поширення дезінформації та пропаганди, що розколює українське суспільство. По-третє, феномен квазідержав становить загрозу не лише для України, але й для міжнародної безпеки в цілому. По-четверте, дослідження допоможе виявити внутрішні фактори, які сприяють виникненню квазідержав, що дозволить розробити стратегії зміцнення держави та запобігання внутрішнім конфліктам у подальшому. Отже, дослідження процесу створення квазідержавних утворень є не лише актуальним, але й необхідним для забезпечення національної безпеки України та стабільності в регіоні. Оцінюючи ступінь наукової дослідженості теми зауважимо, що сучасні політологічні розвідки феномену квазідержавного утворення як теоретичного концепту та політичної практики характеризуються широким спектром напрямків: етнополітичним, конфліктологічним, нацбезпековим, історико-регіональним, міжнародно-правовим, політологічним тощо. На сьогодні феномен самопроголошених але невизнаних держав пригортає увагу багатьох дослідників, які намагаються концептуалізувати його у категоріях історії, міжнародного права, теорії міжнародних відносин, конфліктології, політології. Крім того, дослідження з цієї проблематики завжди стикаються із ґрунтовним бекграундом «Realpolitik», що позначається на суб’єктивізмі у їх висновках та оцінках. Саме тому спроби осмислення цього явища ускладнено наявністю широкого діапазону теоретико-методологічних підходів до його вивчення і оцінки, наслідком чого є відсутність чіткого категоріального інструментарію. Традиційно причини виникнення, специфіка та деструктивний характер квазідержавного утворення в певному регіоні світу вивчаються у фокусі його конфліктогенності на базі етнічних, расових, політико-ідеологічних, економічних, релігійних, мовних чинників. Втім погляд на створення невизнаних квазідержавних утворень як на технологію політичної дестабілізації та встановлення контролю над конкретним регіоном третьої країни досліджено недостатньо. Зокрема це стосується досвіду країн пострадянського простору. Саме джерела, сутність та інструментарій даної технології, а також пошук шляхів протидії її розповсюдженню складають предметне поле нашого дослідження. Дисертаційна робота виконана в рамках наукових досліджень Національного університету «Одеська юридична академія», у контексті теми: «Правове та соціальне життя України у людиноцентристському вимірі в цифрову еру» на 2021–2025 рр. (державний реєстраційний номер 0122U000266), а також у межах плану науково-дослідницької роботи кафедри політичних теорій факультету психології, політології та соціології Національного університету «Одеська юридична академія» – «Людиноцентристський вимір політики в умовах цифрових трансформацій». Мета дисертаційного дослідження полягає у комплексному дослідженні процесів створення квазідержавних утворень та виявленні їх специфіки як технології політичної дестабілізації на матеріалі країн пострадянського простору. Реалізація поставленої мети зумовила вирішення наступних дослідницьких завдань: - визначити основні теоретико-методологічні підходи до вивчення феномену квазідержавних утворень та сформулювати категоріальний апарат дослідження; - проаналізувати світовий досвід виникнення і функціонування квазідержавних утворень та окреслити політико-правові проблеми їх міжнародного визнання; - виокремити особливості створення квазідержавних утворень на пострадянському просторі; - окреслити етапи та визначити алгоритми створення квазідержавних утворень на території колишніх республік СРСР; - виявити специфіку експансіоністської політики РФ на пострадянському просторі, визначити її напрями та інструменти впливу; - розкрити роль сепаратистських рухів у практиках дестабілізації політичної ситуації в країнах пострадянського простору; - окреслити шляхи протидії інспірованим процесам створення квазідержавних утворень в Україні. Об’єктом дослідження є сучасні квазідержавні утворення як суспільно-політичний феномен. Предметом дослідження є процес створення квазідержавних утворень як технологія дестабілізації політичної ситуації в пострадянських країнах. Методологія дослідження. У роботі використані загально-наукові і спеціальнонаукові методи: порівняльний, спостереження, індукція і дедукція, аналіз і синтез, системний, структурно-функціональний. Методи порівняння, індукції та дедукції використовувалися при розгляді особливостей створення квазідержавних утворень на пострадянському просторі; вивченні світового досвіду виникнення і функціонування квазідержавних утворень та виокремленні політико-правових проблем їх міжнародного визнання. Аналіз і синтез використано при вивченні квазідержавного утворення як феномену соціально-політичного буття, окресленні підходів до його визначення та концептуалізації, виявленні причин та особливостей створення. Метод узагальнення використано при розгляді загальних особливостей процесу створення квазідержавних утворень в країнах пострадянського простору. Системний метод використаний при аналізі технології створення квазідержавного утворення як інструменту системної експансіоністської політики РФ. Метод спостереження застосовано при аналізі змін та активізації сепаратистських настроїв в окремих регіонах України з 2005 по 2022 роки. Структурно-функціональний метод застосований при розгляді етапів та алгоритмів створення квазідержавних утворень на території колишніх республік СРСР у зв’язку із особливостями форми державного правління, політичного режиму, територіального устрою, законодавства. Наукова новизна. Отримані результати мають наукову новизну та конкретизуються у таких положеннях: уперше: - запропоновано авторське визначення квазідержавних утворень з акцентом на сепаратизм як ключовий інструмент їх створення, а саме: квазідержавне утворення є специфічною формою політичної організації суспільства, яка використовується сепаратистськими групами з метою встановлення територіального контролю над регіоном, але яким не вистачає деяких критеріїв державності та/або міжнародного визнання; - проведено порівняльний аналіз створення квазідержавних утворень на пострадянському просторі та інших геополітичних регіонах світу, що дозволило виявити певні розбіжності у їх траєкторіях, а саме: природу формування квазідержавного утворення, присутність етнічного фактору та зовнішній вплив зацікавленої країни. Аргументовано, що процес формування квазідержавних утворень на пострадянському просторі практично у всіх випадках відбувався шляхом сепаратизму; - розкрито роль Російської Федерації у більшості сепаратистських конфліктів, що було покладено у основу процесів формування квазідержавних утворень на території колишнього СРСР через застосування так званих парамілітарних структур; - запропонована стратегія протидії інспірованим РФ процесам створення квазідержавних утворень в Україні; уточнено: - підходи до типологізації квазідержавних утворень в пострадянських країнах. Зауважено, якщо на території Абхазії та Південній Осетії, не зважаючи на суттєву зовнішню підтримку з боку РФ, ключову роль у створенні квазідержавних утворень відігравав етнічний фактор, що вважається природнім для такого роду процесів, то у випадку України та Молдови етнічний контекст був повністю відсутній, а процеси сепаратизму були інспірованими ззовні; - особливості гібридного впливу РФ на процеси політичної дестабілізації у країнах – колишніх республіках СРСР, який характеризують синкретичність і еклектизм, базування на геополітичних і геокультурних конструктах ідеології «руського миру», активне використання сучасних медіа і цифрових технологій, масштабне залучення агентів впливу; - алгоритм створення квазідержави зовнішньо-інспірованим шляхом: впровадження та просування ідеології сепаратизму у певному регіоні країни методами гібридного впливу; створення сепаратистського руху, який би підтримував впроваджену ідеологію; активна діяльність сепаратистського руху та його інформаційна підтримка ззовні; протестна діяльність створеного сепаратистського руху; захоплення будівель державної влади сепаратистським рухом за допомогою парамілітарних утворень зацікавленої країни; формування «органів влади» квазідержавного утворення; організація референдуму про незалежність від материнської країни та проголошення квазідержавного утворення, як незалежної країни; - специфіку експансіоністської політики РФ на пострадянському просторі, яка базується на розстановці сил у трикутнику «РФ – пострадянські країни – НАТО» та використанні технології гібридної агресії на основі стратегії триступінчастих цілей: 1) блокування процесу розширення НАТО шляхом інтеграції колишніх республік СРСР; 2) створення буферної зони, яка забезпечить стратегічну віддаленість НАТО від російських кордонів (Білорусь, Молдова та Україна); 3) досягнення глобальних домовленостей на кшталт «Ялти- 2», які могли б забезпечити новий поділ світу на сфери впливу; набуло подальшого розвитку: - концептуальне осмислення форм прояву та закономірностей поширення сепаратистських тенденцій як основи створення квазідержавних утворень; - політико-правова контекстуалізація процесів виникнення та функціонування квазідержавних утворень; - вивчення та розширення переліку невійськових ризиків, що сприяють потенційній загрозі реалізації квзідержавного проєкту. - визначення механізмів за заходів щодо протидії інспірованим процесам створення квазідержавних утворень в Україні. Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені в дисертаційній роботі положення можуть бути використані у науково-дослідницькій та експертній роботі з метою подальшого дослідження квазідержавних утворень як політико-теоретичного концепту та феномену сучасного глобального політичного процесу, при аналізі регіональних політичних процесів, зокрема у країнах пострадянського простору, виявленні технологій дестабілізації політичної ситуації через посилення сепаратистських тенденцій з подальшим просуванням і реалізацією квазідержавних проєктів, що скрадають загрозу національній безпеці та територіальній цілісності України. У політико-управлінській практиці матеріали роботи можуть бути використані органами державної влади та місцевого самоврядування, політичними партіями та громадськими організаціями, представниками ЗМІ в процесі розробки програм консолідації населення України та програм розвитку взаємодії між державною владою та громадянським суспільством. Результати досліджень можуть бути використані для розробки державної політики щодо реінтеграції окупованих територій, боротьби з сепаратизмом та зміцнення національної безпеки. У навчальному процесі результати дослідження можуть збагатити теоретичним і емпіричним матеріалом навчальні курси та спецкурси, тематика яких торкається проблем національної безпеки, регіональної політики, міжнародної політики, гібридизації політичних конфліктів тощо. Результати дисертаційного дослідження представлено у 9 статтях, 6 з яких опубліковано у наукових фахових виданнях, затверджених МОН України, 3 статті – у наукових закордонних виданнях, включених до наукометричної бази Web of Sciencе та Scopus, а також у 2 тезах доповідей на науково-практичних конференціях та монографічному аналізі «Поглинання. Історія кремлівської окупації територій України 2014 - 2022 років». Структура роботи зумовлена логікою дослідження, що випливає з його мети і основних завдань. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел загальною кількістю 173. Склад разової ради: Голова ради – Вітман Костянтин Миколайович, д.політ.н., професор, професор кафедри політичних теорій Національного університету «Одеська юридична академія» Рецензенти: Завгородня Юлія Володимірівна, к.полі.н., доцент, доцент кафедри політичних теорій Національного університету «Одеська юридична академія»; Краснопольська Тетяна Миколаївна, к.політ.н., доцент, доцент кафедри політичних теорій Національного університету «Одеська юридична академія». Офіційні опоненти: Зеленько Галина Іванівна д.політ.н., професор, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України; Наумкіна Світлана Михайлівна, д.політ.н., професор, завідувач кафедри політичних наук і права Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. Д.К. Ушинського. Захист відбудеться за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА

Документ

Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни "Енологія", зі спеціальності 181 "Харчові технології" Бакалавр

(Одеса : Міжнар. гуманітар. ун-т, 2025)

Комплекс включає: 1. Силабус Енологія Осипова Л. А. 2. Осипова Л. А. Енологія : Навчальний посібник [Електронне видання] / факультет менеджменту, готельно-ресторанної справи та туризму. Міжнародний гуманітарний університет. Одеса. 2024. 76 с. 3. Робоча програма Енологія Осипова Л. А.

Документ

Міжнародно-правовий механізм надання гуманітарної допомоги

(Одеса, 2025) Бурдюжа, Олександр Миколайович

На початку ХХІ століття світове співтовариство існує в умовах глобалізаційних процесів, які створюють безпрецедентні можливості для сталого розвитку, але водночас є передумовою багатоаспектних екзистенційних загроз, які спричинили глобальну гуманітарну кризу, пов’язану з численними збройними конфліктами, зміною клімату, пандемією COVID-19 та призвели до численних порушень прав людини, негативно впливають на умови життєдіяльності людей, спричиняють матеріальні збитки, створюють перешкоди для доступу до чистої питної поди, продуктів харчування, прирікають тисячі людей на вимушену міграцію та десоціалізацію. Міжнародне право виявилося нездатним впоратися з цими викликами та забезпечити дотримання міжнародної безпеки та прав людини згідно із принципами міжнародного права. Так, незважаючи на застосовані заходи (прийняття Рамкової конвенції зі зміни клімату 1992 р, підписання Паризької угоди 2015 р., тощо) не вдалося стабілізувати кліматичну систему, тому всі зусилля світового співтовариства в сучасний період спрямовуються на адаптацію до зміни клімату. Зміна клімату призвела до спалаху пандемії коронавірусу, жертвами якої стали мільйони людей по всьому світу. Яскравим свідченням кризи міжнародного права є порушення фундаментальних цивілізаційних цінностей та основних принципів міжнародного права внаслідок агресії російської федерації в Україні, в результаті якої мільйони людей опинилися в скрутному становищі та гостро потребують допомоги. В цій ситуації як ніколи раніше актуалізувався пошук механізмів мінімізації негативних наслідків стихійних лих, техногенних аварій та збройних конфліктів для людства, народів, спільнот населення та кожної людини. Одним з найбільш ефективних механізмів адаптації до кризи та забезпечення прав людини є надання постраждалим гуманітарної допомоги з метою забезпечення життя з гідністю. Проблема міжнародно- правового механізму надання гуманітарної допомоги являє собою перспективний напрям наукових досліджень в сучасному нестабільному світі, коли спостерігається зростання викликів та загроз цивілізаційному сталому розвитку та правам людини, а комплексне монографічне дослідження цього питання відсутнє у вітчизняній юридичній науці. Дисертація є першою в українській міжнародно- правовій науці розробкою на монографічному рівні проблеми формування, розвитку та функціонування міжнародно- правового механізму надання гуманітарної допомоги. Метою дисертаційної роботи є комплексна всебічна характеристика міжнародно-правового механізму надання гуманітарної допомоги, з’ясування його правової природи та особливостей та визначення тенденцій його подальшого розвитку в контексті агресії рф проти України. Досягненню мети підпорядковані завдання дослідження. Робота структурована таким чином, щоб максимально ефективно досягти мети дослідження та вирішити завдання. З’ясовано, що витоки формування міжнародно- правового механізму надання гуманітарної допомоги сягають стародавніх часів. Їх слід шукати у філософських гуманістичних доктринах античних філософів. Благочинна допомога, яка ґрунтувалася на приватних ініціативах, з часом перетворилася на важливий аспект життя, притаманний державам та громадянським суспільствам. Поетапно, починаючи з початку ХІХ сторіччя формується міжнародно – правовий механізм надання гуманітарної допомоги, історіографію якого досліджено у дисертаційній роботі, зокрема окреслено 8 етапів розвитку цього механізму. Стверджується, що особливості сучасного етапу розвитку міжнародно- правового механізму надання гуманітарної допомоги визначає агресія рф проти України, яка висвітлила проблеми міжнародно - правового регулювання надання гуманітарної допомоги, зокрема проблему гуманітарного доступу; моніторингу використання допомоги відповідно до узгоджених цілей; координації надання гуманітарної допомоги, усвідомлення яких тільки починається. Ця подія, на нашу думку, здатна зіграти роль каталізатора змін та активувати реформу міжнародно-правового механізму надання гуманітарної допомоги. Доведено, що в сучасному міжнародному праві сформувався міжгалузевий інститут «гуманітарна допомога» який охоплює надання гуманітарної допомоги в межах збройного конфлікту та поза його межами за нормами міжнародного права прав людини, міжнародного гуманітарного права, міжнародного права катастроф та міжнародного екологічного права. Формування цього міжгалузевого правового інституту пов’язане із процесом глобалізації та затвердженням загальнолюдських цінностей, зокрема, прав людини, правової держави, навколишнього природного середовища та є відповіддю на виклики сучасності. Особлива увага приділена термінології в цій сфері. Досліджено категорія «гуманітарна допомога». Сформульовано поняття «гуманітарна допомога», яку пропоновано розуміти як заходи з надання громадянам (цивільним або військовим) життєво необхідних предметів споживання (продуктів харчування, засобів гігієни, тощо) та /або притулку, та/ або психосоціальної підтримки та освіти та/або медичних, транспортних та інших життєво необхідних послуг у разі катастрофи будь -якої етіології, або заходи щодо поновлення якості довкілля, що здійснюються іноземними та вітчизняними донорами відповідно до принципів надання гуманітарної допомоги з метою забезпечення життя з гідністю, або сприяння обороноздатності та мобілізаційній готовності країни. Виокремлено зазначене поняття від суміжних правових понять, таких як «благочинна допомога», «волонтерська допомога», «гуманітарний захист», «цивільний захист». Запропоновано розширене трактування принципів надання гуманітарної допомоги, до яких окрім загально визнаних принципів гуманізму, неупередженості, нейтральності, незалежності пропонується додати принципи загальної, але диференційованої відповідальності, обережності та перестороги, надання гуманітарного доступу, координації та контролю гуманітарної допомоги, поваги до принципів міжнародного права. Надано характеристику правових засад діяльності міжнародних організацій щодо надання гуманітарної допомоги. Виділено підставу виникнення правовідносин з надання гуманітарної допомоги, якою є комплекс юридичних фактів, а саме: катастрофа; гуманітарна криза, викликана катастрофічною подією; неможливість задовільнити життєво важливі потреби населенням зачепленої території самостійно, в результаті чого воно гостро потребує допомоги. Підкреслюється провідна роль ООН у здійсненні та координації цієї діяльності. Доведено, що запропонований ООН кластерний підхід до надання допомоги має значний потенціал, а виявлені проблеми його впровадження можливо усунути, зокрема, завдяки запропонованому розширенню системи кластерів. Висвітлена роль МРЧХ, який здійснює організаційні, спостережні, регулятивні, просвітницькі повноваження, а також опікується підготовкою кадрів. Стверджується, що відмову у гуманітарному доступі в мирний час слід кваліфікувати, як міжнародний злочин проти людяності. Запропоновано також розширене розуміння відмови у гуманітарному доступі під час збройних конфліктів як воєнного злочину та відповідне доповнення Статуту Міжнародного кримінального суду. Доведено, що вектор надання гуманітарної допомоги має охоплювати превентивні заходи, зокрема оцінку ризиків катастроф, мобілізацію та координацію інструментів реагування на кризу, зокрема пулу необхідної техніки, фахівців, фінансів з метою якнайшвидшого спрямування зусиль з надання допомоги різних структур третіх держав та міжнародних організацій у відповідь на запит держави, яка зазнала лиха. У 2005 р. почалася масштабна реформа гуманітарної координації з метою підвищення ефективності гуманітарного реагування шляхом встановлення більшої передбачуваності у фінансуванні та керівництві реагуванням, підзвітності та партнерства між ООН і гуманітарними організаціями, що не належать до ООН. Реформа передбачає такі напрями: посилення спроможностей гуманітарного координатора для забезпечення ефективного керівництва на рівні країни; удосконалення гуманітарного фінансування для забезпечення його адекватності, своєчасності та гнучкості; розробка та впровадження кластерного підходу для посилення координації на глобальному рівні та на рівні країни; розвиток міцного гуманітарного партнерства між національними урядами, Міжнародним рухом Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та ООН і відповідними міжнародними організаціями через Глобальну гуманітарну платформу. Запропоновано по- перше доповнити систему кластерів, яка має включати такі: 1. Продовольча безпека; 2. Здоров’я; 3. Логістика; 4. Освіта; 5. Харчування; 6. Захист; 7. Укриття; 8. Вода, санітарія; 9. Табори для розселення; 10. Відновлення; 11. Навчання; 12. Комунікації у надзвичайних ситуаціях; 13. Розмінування; 14. Юридична допомога; 15 Навколишнє природне середовище; 16. Військовополонені та зниклі без вісті; 17 Повернення незаконно депортованих громадян, зокрема дітей; 18 Робота. Бізнес; 19. Енергетика. Таким чином обґрунтована доцільність додавання до існуючих кластерів 1-12 кластерів 13-19 з метою запровадження комплексного інтегрованого підходу до надання гуманітарної допомоги. По- друге залучити до цієї системи органи місцевого самоврядування та громади. По – третє налагодити інформаційне забезпечення щодо гуманітарної діяльності між донорами та реципієнтами гуманітарної допомоги. По-четверте розповсюдити кластерний підхід на надання допомоги біженцям та передбачити можливість його застосування при забезпеченні гуманітарною допомогою постраждалих в результаті збройних конфліктів. Ініціатором змін вбачається Програма з розвитку (ПРООН ООН), яка підтримує стратегічні ініціативи в сфері надання гуманітарної допомоги для відновлення постраждалих регіонів та їх подальшого розвитку та грає провідну роль у наданні гуманітарної допомоги громадянам України, які постраждали в результаті агресії рф проти нашої держави. Виявлено, що особливістю сучасного етапу розвитку надання гуманітарної допомоги є конвергенція міжнародно- правових механізмів надання гуманітарної допомоги постраждалим в результаті катастроф будь якої етіології. Констатовано, що одним з найбільших донорів гуманітарної допомоги в світі є Європейський Союз, який діє у партнерстві з агентствами ООН, міжнародними організаціями та неурядовими організаціями починаючи зі свого заснування у 1992 р. Наданням гуманітарної допомоги опікується Генеральний директорат Європейської комісії з питань гуманітарної допомоги та цивільного захисту (ECHO), який співпрацює із Генеральним директоратом розвитку та співробітництва, а також Європейською зовнішньою службою Європейського парламенту. Держави-члени контролюють ECHO, використовуючи систему комітології через Комітет з питань гуманітарної та продовольчої допомоги. Зі вступом у силу Лісабонського договору в 2009 р., гуманітарна допомога була визнана окремою зовнішньою політикою ЄС (стаття 214 ДФЄС). Встановлено, що координація між різними політиками забезпечується Механізмом цивільного захисту ЄС, який був запроваджений у 2001р., а для посилення його ефективності у 2013р. був створений Фінансовий інструмент цивільного захисту. В систему заходів входить і гуманітарна допомога, хоча це прямо не передбачено в рішенні Про Механізм цивільного захисту ЄС. Аналіз положень рішення дозволив сформулювати висновок про те що цей механізм охоплює, зокрема і надання гуманітарної допомоги. Стверджується, що завдяки комплексному використанню кластерного підходу до надання гуманітарної допомоги посилюватиметься узгодженість не тільки між різними політиками ЄС, але і між діями ООН, третіх держав та ЄС в цій сфері. Встановлено, що основною задачею подальшого вдосконалення Механізму цивільного захисту ЄС є запровадження інтегрованого підходу до реагування на катастрофи, що передбачає інтеграцію з іншими програмами та політиками Європейського Союзу, зокрема Горизонт, rescEU, TEMA. Констатується що в межах Механізму здійснюється надання допомоги Україні та українськім громадянам, постраждалим від агресії рф. Приєднання України до цього механізму дозволить запровадити інтегрований підхід в цій сфері. Обґрунтовано необхідність внесення змін до Кодексу Цивільного захисту України, який слід доповнити главою «Участь України у Механізмі цивільного захисту ЄС». Склад разової ради: Голова ради – Бехруз Хашматулла Набієвич, д.ю.н., професор, завідувач кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія» Рецензенти: Мануїлова Катерина Вікторівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія»; Грушко Мальвіна Валеріївна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія» Офіційні опоненти: Карвацька Світлана Богданівна, д.ю.н., професор, в.о. завідувача кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; Львова Єлизавета Олегівна, д.ю.н., професор, професор кафедри конституційного та міжнародного права інституту права та безпеки Одеського державного університету внутрішніх справ Захист відбудеться за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА