Реалізація  галузевих  засад  кримінального  процесу  в  апеляційному   провадженні

Журавльов, Олександр Геннадійович

Реалізація галузевих засад кримінального процесу в апеляційному провадженні

dc.contributor.author	Журавльов, Олександр Геннадійович
dc.date.accessioned	2024-10-30T20:31:08Z
dc.date.available	2024-10-30T20:31:08Z
dc.date.issued	2024
dc.description	Журавльов О. Г. Реалізація галузевих засад кримінального процесу в апеляційному провадженні : дис…доктора філос. / Журавльов, Олександр Геннадійович ; Національний університет «Одеська юридична академія» – Одеса, 2024. – 196 с.
dc.description.abstract	Дисертація є першим у науці кримінального процесуального права комплексним дослідженням реалізації засад галузевих кримінального процесу в апеляційному провадженні. Сформовано наступний перелік ключових ознак засад кримінального процесу: - засади є певними ідеями, началами, положеннями (або будь-який інший синонімічний іменник, який підкреслює їх фундаментальність); - засади є певними фундаментальними, базовими, основними головними (або будь-який інший прикметник, який посилює ключовий іменник і підкреслює їх фундаментальність); - засади є загальнообовʼязковими; - засади закріплені в кримінальних процесуальних нормах; - засади направлені на виконання завдань кримінального провадження (в даному аспекті можна додатково дописати, в чому саме полягають основні або специфічні завдання, які не обовʼязково будуть передбачені ст. 2 КПК України); - за недотримання засад має наступати певна (досить часто – кримінальна процесуальна) відповідальність. Доведено існування такої засади, як процесуальна відповідальність прокурора. В даному випадку мова ведеться не про процесуальну відповідальність з точки зору встановлення конкретної кримінальної процесуальної чи якоїсь іншої санкції, а відповідальність прокурора за результативність та ефективність кримінального провадження. Крім того, що прокурор-процесуальний керівник дійсно гарантує ефективність досудового розслідування, окремий акцент робить на тій обставині, що згідно з ч. 2 ст. 37 КПК України, прокурор здійснює свої повноваження у кримінальному провадженні з його початку до завершення. Власне сама по собі незмінність прокурора не є визначальним фактором, адже ізольовано вона стосується лише факту внутрішньої організації діяльності органів прокуратури та визначення переліку осіб, які будуть процесуальними керівниками в тому чи іншому кримінальному провадженні. Значення має не сам обовʼязок щодо незмінності прокурора, а ті наслідки, які цей обовʼязок породжує. Прокурор процесуально відповідає за результати не окремої стадії кримінального процесу, а за результати всього кримінального провадження. Така відповідальність суттєво змінює філософію його роботи, адже він має бути впевнений у тому, що жодні помилки або порушення, які були на стадії досудового розслідування, не вплинуть на результати судового розгляду. І навпаки, якщо вже на стадії досудового розслідування для сторони обвинувачення буде очевидно, що доказів для доведенні вини недостатньо, то прокурору доцільніше буде закрити таке кримінальне провадження або, якщо це допустимо, укласти угоду про визнання винуватості з підозрюваним. Саме тому ми і вважаємо, що процесуальна відповідальність прокурора за результати кримінального провадження має розглядатися як засада кримінального процесу. Встановлено взаємозалежну природу презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини. Так, забезпечення доведеності вини дуже тісно повʼязане з властивостями доказів, а саме за належністю та допустимістю. Таким чином умовна засада забезпечення доведеності вини в першу чергу стосується доказів, які будуть використовуватися в кримінальному провадженні, порядку їх збирання та закріплення, їх достатності для встановлення всіх обставин, які входять до предмету доказування тощо. При забезпеченні доведення вини значення має не лише факт збирання належних, допустимих та достатніх доказів, а власне забезпечення такого збирання, тобто покладання відповідного обовʼязку на уповноважених осіб. Такий обовʼязок є ключовим для розуміння сутності даної правової категорії, адже він вказує не лише на специфічний вид діяльності, але і на особливості правовідносин, які виникають в процесі реалізації такої діяльності. Основна умова – винуватість має бути доведена уповноваженими на те субʼєктами, в якості ж додаткової умови вже можна вказати на те, що така винуватість має бути доведена за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів. Вводячи таке положення, як забезпечення доведеності вини, законодавець одночасно вказує на зобовʼязання сторони обвинувачення довести винуватість особи і використати для цього лише належні, допустимі та достатні докази. Презумпція невинуватості, в свою чергу, веде мову саме про зобов’язання сторони обвинувачення довести винуватість особи та неможливості перекладення цього обов’язку на сторону захисту. Тобто можна помітити, що в питанні обов’язку доведення вини особи презумпція невинуватості фактично перетворюється на забезпечення доведеності вини, яка, в свою чергу, також веде мову про докази, які мають бути для цього використані. Таким чином можна побачити, що забезпечення доведеності вини – це не стільки складовий елемент презумпції невинуватості, скільки продовження даної правової категорії з особливим акцентом на докази. Можна зробити припущення, що саме тому в назві ст. 17 КПК України є посилання і на презумпцію невинуватості, і на забезпечення доведеності вини, адже друге є логічним продовженням першого. В той же час презумпція невинуватості є ключовою в даному випадку, адже саме з цієї засади походить концепція і обов’язок доведення винуватості особи, і використання доказів, які мають відповідати вимогам, які ставляться кримінальним процесуальним законодавством. Запропоновано алгоритм оцінки пропорційності між привілеями, які отримала особа від держави в обмін на обвинувальні показання відносно співучасників кримінального правопорушення, та самою суттю таких показань: - встановити ту кваліфікацію кримінального правопорушення, яка б мала бути визначена в судовому рішенні відповідно до обставин кримінального правопорушення, з якими погоджується особа, що уклала угоду; - встановити покарання, яке б мало бути визначене відповідно до кваліфікації, яку спрогнозував суд, та яке б відповідало обставинам справи, які були визнані особою, що уклала угоду; - визначити співвідношенням між покаранням, яке було призначене особі, та покаранням, яке теоретичне могло бути призначене особи відповідно до тих обставин, які були визнані особою в угоді (встановити «привілеї особи, яка співпрацює зі слідством та уклала угоду про визнання винуватості»); - визначити значення показань, які були надані свідком в кримінальному провадженні, та можливе рішення суду в тому випадку, якби вони не були надані; - провести співвідношення привілей особи та реальним значенням її показань в іншому кримінальному провадженні, в якому вона викриває особу. В якості окремої ознаки апеляційного провадження було виділено наявність опосередкованих повноважень суду апеляційної інстанції по відношенню до суду першої інстанції. Лише суд апеляційної інстанції має право змінити чи скасувати рішення суду першої інстанції. Такий порядок здійснення судового контролю гарантує незалежність судової влади від впливу будь-яких інших фізичних чи юридичних осіб, а також незалежність суддів між собою. Суд апеляційної інстанції приймає рішення відносно кримінального провадження, а не відносно суду, який виніс відповідне судове рішення, все одно суд апеляційної інстанції може встановлювати обов’язки, які мають бути виконані судом нижчої інстанції. В даному випадку мова ведеться про випадки, коли суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення суду першої інстанції та призначає новий розгляд. І хоча розгляд буде відбуватися за правилами і порядком, передбаченим кримінальним процесуальним законодавством, та у межах висунутого обвинувачення, а суд апеляційної інстанції не в праві вмішуватися в порядок такого судового розгляду, все одно суд першої інстанції буде враховувати ті обставини, які будуть зазначені в судовому рішенні суду апеляційної інстанції. Скасовуючи вирок чи ухвалу, суд апеляційної інстанції обов’язково зазначає, в чому саме проявлялися ті чи інші процесуальні порушення, які прямо чи опосередковано будуть впливати на новий судовий розгляд. Дійсно, суд апеляційної інстанції не має права давати вказівки суду першої інстанції, як саме необхідно провести такий новий судовий розгляд. В той же час посилання на процесуальні порушення або, наприклад, на неповноту дослідження доказів суттєво вплинуть на те, як саме суд першої інстанції буде проводити відповідний розгляд. В цьому проявляється характерна ознака апеляційного провадження – наявність опосередкованих повноважень суду апеляційної інстанції по відношенню до суду першої інстанції. Хоча апеляція, скасовуючи судове рішення суду першої інстанції, не може прямо давати вказівки і доручення щодо того, як саме необхідно провести новий судовий розгляд, суд першої інстанції в першу чергу буде враховувати саме те, що буде зазначено в судовому рішенні суду апеляційної інстанції. В цьому і будуть проявлятися «приховані» повноваження суду апеляційної інстанції по відношенню до нового судового розгляду судом першої інстанції. Було аргументовано недоцільність розширення повноважень суду апеляційної інстанції в частині надання можливості самостійно витребувати докази. Дійсно, в правовій доктрині вже досить давно існує диспут щодо співвідношення активності суду (в тому числі і суду апеляційної інстанції) та його обовʼязку прийняти законне, обґрунтоване та мотивоване судове рішення. Очевидно, що якщо суду будуть надані не всі докази, то він не зможе виконати покладені на нього завдання та може в процесі прийняття остаточного чи проміжного судового рішення допустити помилку саме через неповноту доказів. В той же час ми переконані, що в цьому проявляється не слабка, а сильна сторона реалізації сучасної моделі змагальності та обмеження суду в повноваженнях самостійно впливати на обсяг доказів, який буде досліджуватися. Якщо сторона або інший учасник кримінального провадження переконаний, що його права були порушені або обмежені рішенням суду першої інстанції чи слідчим суддею, він зобовʼязаний самостійно це довести перед судом апеляційної інстанції. Неможливість суду прийняти обґрунтоване та мотивоване судове рішення через недостатність доказів не вказує на те, що суд не виконав покладені на нього зобовʼязання, а лише на те, що сторона не змогла довести в рівному змагальному процесі власну позицію перед судом. Суд не повинен перебирати на себе непритаманні йому завдання та самостійно допомагати одній із сторін, адже це створює нерівність та в принципі суперечить засаді змагальності. Доведено недоцільність закріплення в КПК України положення про необхідність обовʼязкового дослідження доказів в ході апеляційного провадження. По-перше, завданням стадії апеляційного провадження є не здійснення правосуддя, а саме перевірка судового рішення суду першої інстанції. Дійсно, інколи така перевірка вимагає оцінки доказів, що необхідно робити безпосередньо. В той же час ми підкреслюємо, що не можна підміняти функції цих двох різних стадій. По-друге, суд має виступати в якості арбітра у кримінальному провадження, не приймаючи активної участі у формуванні обсягу доказів. Це ж має стосуватися і апеляційного кримінального провадження. Подаючи апеляційну скаргу, сторони, фактично, вступають в аналогічний правовий спір, який існує і в суді першої інстанції. Відповідно, керуючись засадою змагальності, яка має суттєве значення на стадії апеляційного провадження, сторони мають бути в рівних можливостях щодо відстоювання свої прав та законних інтересів незалежно від того, чи була ними подана апеляційна скарга, чи вони лише надають заперечення на апеляційну скаргу іншої сторони. Якщо ж нормативно передбачити, що проведення повного судового слідства є обовʼязковою умовою здійснення апеляційного провадження, то в такий спосіб нехтується засада змагальності та надаються необґрунтовані переваги тому учаснику кримінального провадження, який наполягає на зміні або скасуванні судового рішення. Було аргументовано наявність «презумпції правильності судового рішення» - судове рішення є законним, обгрунтованим та вмотивованим до тих пір, поки інше не буде встановлене судом вищої інстанції. У випадку подачі апеляційної скарги може зупинятися набрання таким судовим рішенням законної сили та його виконання, проте ця обставина направлена лише для мінімізації можливості обмеження прав людини та оперативного втручання у таке потенційне обмеження, проте не відміняє той факт, що судове рішення, яке оскаржується, на цьому етапі досі вважається законним та обґрунтованим. Було встановлено, що ч. 2 ст. 404 КПК України не є «винятком із вищезазначених загальних засад кримінального провадження щодо рівності прав сторін та ролі суду як об`єктивного арбітра» (як зазначають окремі теоретики та практики), адже в даному випадку суд апеляційної інстанції виконує основне для себе завдання – здійснює перегляд судового рішення задля ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Під час судового розгляду (в тому числі під час апеляційного провадження) забезпечується рівність сторін, а суд має займати максимально неупереджену позицію, тобто виступати в ролі вже згаданого арбітра. В даному аспекті і проявляється дія такої засади як презумпція невинуватості. Засада змагальності хоча є і вкрай важливим механізмом забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, проте не може розглядатися як абсолютне правило здійснення кримінального провадження. Відмінність між кримінально-правовим та будь-яким іншим спором полягає в тому, що кримінально-правовий спір має бути доведений державою і до уповноважених посадових осіб ставляться додаткові правові вимоги щодо такого доведення. В даному випадку не можна застосовувати загальні правила щодо повної рівності сторін та покладення на них тягаря доказування, адже ключовим в даному випадку буде не тягар, а саме обовʼязок доказування, який, відповідно до презумпції невинуватості покладається саме на сторону обвинувачення. Склад разової ради: Голова ради – Торбас Олександр Олександрович, д.ю.н., професор, завідувач кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія». Рецензенти: Підгородинська Анастасія Вікторівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Завтур Віктор Андрійович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія». Офіційні опоненти: Тітко Іван Андрійович, д.ю.н., професор, завідувач кафедри кримінального права та кримінально-правових дисциплін Полтавського юридичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого; Марченко Олена Анатоліївна, к.ю.н., доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики Одеського державного університету внутрішніх справ. Захист відбудеться 09.12.2024 об 11:00 за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@user-wu8rk6dl5l
dc.identifier.citation	Журавльов О. Г. Реалізація галузевих засад кримінального процесу в апеляційному провадженні : дис…доктора філос. Одеса, 2024. 196 с.
dc.identifier.uri	https://hdl.handle.net/11300/28488
dc.language.iso	other
dc.publisher	Одеса
dc.subject	кримінальний процес
dc.subject	кримінальне провадження
dc.subject	принципи
dc.subject	засади
dc.subject	засади кримінального провадження
dc.subject	галузеві засади кримінального процесу
dc.subject	суд
dc.subject	суд апеляційної інстанції
dc.subject	апеляційне провадження
dc.subject	суддя
dc.subject	criminal process
dc.subject	criminal proceedings
dc.subject	principles
dc.subject	principles of criminal proceedings
dc.subject	industry (branch) principles of criminal proceedings
dc.subject	court
dc.subject	court of appeals
dc.subject	appellate proceedings
dc.subject	judge
dc.title	Реалізація галузевих засад кримінального процесу в апеляційному провадженні
dc.type	Thesis