Система альтернативних способів вирішення господарських спорів

Abstract

Дисертація є комплексним дослідженням питань щодо виокремлення й характеристики поняття та ознак альтернативних способів вирішення господарських спорів у сучасних економічних реаліях, їх різновидів, застосування в різних сферах господарювання тощо, в якому здійснено їх системний науково-практичний аналіз.Актуальність обраної теми дослідження зумовлена процесом динамічних реформ у сфері захисту прав субʼєктів господарювання, ускладненими воєнною агресією з боку РФ, змінами попиту і пропозицій на споживчому ринку, збільшенням тощо.Загальний аналіз наукової літератури засвідчує, що виокремлення інституту альтернативних способів вирішення конфліктів у сфері господарювання як складової правового регулювання господарського процесуального права, критеріїв їх виокремлення й застосування й донині породжує чимало дискусійних питань, окремі їх аспекти є недостатньо дослідженими та однозначно невирішеними для практики, а в руслі сучасних реформ економічної політики виникає необхідність їх дослідження задля належного нормативного забезпечення та однакового правозастосування. Також нез’ясованими є положення щодо їх переліку в контексті уніфікації національного законодавства із законодавством ЄС.У вступі дисертації обґрунтовано науковий інтерес автора щодо обраної тематики з точки зору її господарсько-процесуального правового регулювання, визначено її актуальність і теперішній стан наукового дослідження вказаної сфери; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет, методологічний інструментарій дослідження; аргументовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; представлені відомості щодо апробації та публікації результатів дослідження.У роботі передовсім сформульовано визначення виділено поняття «позасудових альтернативних способів вирішення господарських спорів» як процедур за участю незалежної третьої особи, залученої виключно на підставі угоди сторін господарського спору, оформленої відповідним договором про надання послуг та судові, які виникають на підставі угоди (застереження) з адмініструючою інституцією, якій за згодою сторін передано повноваження щодо визначення порядку процедури, призначення нейтральної третьої особи, контролю якості результату роботи та оплати послуг, при цьому нейтральна третя особа не має права наказувати (або «нав'язувати») сторонам рішення, а виступає виключно в ролі посередника.Вперше обґрунтовано, що в системі альтернативного вирішення спорів (АВС) лише третейська (арбітражна) юрисдикція та автоматизовані форми вирішення спорів (в т.ч. за допомогою смарт-контрактів та роботизованих систем) можуть вважатися АВС в буквальному значенні слова, тоді як позасудове примирення, медіація та інші способи взаємодії сторін юридичного конфлікту у буквальному значенні є способами врегулювання спорів, а не його вирішення, а тому включаються в систему АВС за традицією; це передбачає встановлення примусової сили різних способів АВС для цілей диверсифікації правового регулювання та державно-правового стимулювання (обмеження).Запропоновано запровадження статусу публічного медіатора, як спеціально уповноваженої особи, яка пройшла акредитацію в Міністерстві юстиції України, призначена строком на 5 років та виступає посередником, у разі виникнення господарських, цивільних та адміністративних спорів (конфліктних ситуацій) між державними органами та/або органами місцевого самоврядування.Виокремлені ознаки примирювальних процедур у господарському процесі у формі врегулювання за участі судді, медіації, та арбітражу, а саме: їх спрямованість на остаточне врегулювання господарського спору самими сторонами під контролем суду; вони проводяться з ініціативи сторін, на підставі судової ухвали, у строк, встановлений судом, на основі принципів добровільності, співробітництва, рівноправності та конфіденційності; можуть бути проведені на будь-якій стадії процесу, у тому числі під час виконання судового акта, якщо інше не передбачено законом; їх предметом є позовні вимоги та положення, пов'язані з розподілом процесуальних витрат; результати примирення сторін розглядаються юрисдикційним органом у засіданні за участі сторін та перевіряються щодо відповідності правовим нормам, і навіть щодо відсутності порушень прав і інтересів інших осіб.Здійснено виокремлення цивільної третейської юрисдикції та арбітражної юрисдикції, коли останній розглядається суто як організаційна ланка альтернативного вирішення господарських спорів та представляє собою спеціальний вид третейського судочинства, змістом якого є процедура вирішення спору між суб’єкта господарювання щодо юридичного конфлікту з питань організації та здійснення господарської діяльності, на підставі арбітражного застереження (угоди) на засадах верховенства застосованого права, публічного порядку, добровільності, оперативності, рівності, недискримінаційності та обовʼязкового виконання рішення арбітражу.Удосконалені підходи щодо розуміння споживчого спору у контексті застосування АВС як спору, який стосується двох- або більш сторонніх, строкових, оплатних зобов’язань за договорами купівлі-продажу або договорами про надання послуг між субʼєктом господарювання – продавцем та споживачем, шляхом застосування альтернативних способів його вирішення через особуспеціаліста, яка пропонує його врегулювання (рішення) чи сприяє сторонам щодо його мирного врегулюванняУзагальнено поняття арбітражу як загальної процесуальної категорії, яка представляє собою сукупність недержавних судових установ постійного або тимчасового характеру діяльності, які розглядають господарські спори за спеціально-формалізованою процедурою спеціально уповноваженими особами, а їх рішення є обовʼязковими до виконання.Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені в дисертації висновки, пропозиції та рекомендації щодо господарськопроцесуального правового регулювання альтернативних способів вирішення господарських спорів мають прикладний характер і можуть бути використані у:науково-дослідній діяльності – для подальших досліджень напрямку правової їх регламентації;правотворчості – для оновлення та вдосконалення господарського процесуального законодавства України;правозастосовній діяльності – для вироблення роз’яснень, з метою правильного та однакового застосування господарсько-процесуальних правових норм щодо альтернативних способів вирішення господарських спорів у процесі їх практичної реалізації;навчальному процесі – для підготовки відповідних розділів підручників та навчальних посібників, викладання та вивчення навчальних дисциплін.