Правове регулювання використання частини твору

Abstract

Дисертація є першим комплексним монографічним дослідженням природи, змісту, сутності та закономірностей розвитку частини твору, її загальнотеоретичного, нормативно-правового та правозастосовчого розуміння як передумови забезпечення ефективного правового регулювання використання частини твору та її судового захисту. Вивчено генезу становлення категорії «частина твору» у міжнародних актах та національному законодавстві. Досліджено трансформацію підходів до охорони частин твору з інструментального до самостійного, що стало можливим лише з прийняттям Закону України «Про авторське право і суміжні права» 1993 року, коли частина твору отримала статус окремого об’єкта правової охорони. На основі гносеологічного, системного та діалектичного методів проаналізовано сутнісні характеристики частини твору через призму співвідношень «частина і ціле», «форма та зміст». Зроблено висновок, що під частиною твору варто розуміти структурно-організаційний, внутрішньо і зовнішньо динамічний елемент або сукупність елементів твору, здатних містити у собі і відображати частково або повністю зміст композиції, тобто духовно-мисленнєве посилання автора; мати чітку, стабільну і незмінну відносно зовнішніх явищ форму, проте надзвичайно мінливий зміст, та призначених для встановлення асоціативного зв’язку між чуттєво-конкретним сприйняттям споживачем товару, послуги або іншого об’єкта асоціації із сформованим у пам’яті споживача уявленням про прочитаний/побачений твір. Виокремлено «докомпозиційний», «композиційний» та «посткомпозиційний» рівні формування змісту частини твору. Наголошено, що саме у дуальності природи частини твору, наявності у ній внутрішніх протиріч, таких як її структурна та змістовно-відображальна сутність, бачення її змісту автором та реципієнтами, суперечність між її тяжінням до самостійного розвитку та збереженням значення як невід’ємного елемента змісту твору, – і полягає внутрішній розвиток досліджуваної категорії. У результаті аналізу законодавства у сфері права інтелектуальної власності, наукових підходів, практики Верховного Суду сформовано критерії охороноздатності частини твору: а) оригінальність у трьох аспектах; б) здатність до самостійного використання; в) наявність змістовного зв’язку із твором; г) об’єктивна форма вираження. Досліджено чотири доктринальні підходи щодо співвідношення ознак «оригінальності» та «творчого характеру» та зроблено висновок що найбільш змістовним є розширювальне розуміння критерію «оригінальності», котрому властиві три аспекти: а) змістовна оригінальність – у частині твору повинні відображатись результати інтелектуальної творчої діяльності автора; б) формальна оригінальність, як абсолютна унікальність частини твору, існуюча в силу неповторності природного інтелекту людини; в) творча завершеність, тобто здатність частини відображати задум автора щодо ідейного наповнення твору, його частини. Виділено три підкритерії оригінальність частини твору. Перший – вимога до сутності і процесу створення частини твору. Внутрішня оригінальність (вимога наявності творчого характеру) акцентує увагу на внутрішньому, а не зовнішньому вираженні твору; на суб’єктивному, а не об’єктивному; на якості процесу мислення, а не на якості його кінцевих висновків. Саме тому критерій «інтелектуальної творчої діяльності» вимагає від автора під час створення композиції проявити мисленеві творчі здібності в тому чи іншому обсязі, залежно від різновиду твору, однак, є байдужим до результатів такого процесу. Внутрішній аспект оригінальності тісно пов’язаний із властивістю діалектичної частини відображати зміст цілого, тобто мисленнево-духовне посилання, ідею, основну думку, творчу самобутність, котру автор бажає передати читачу за допомогою твору. Другий – зовнішня оригінальність, тобто доведенню підлягає саме унікальність, неповторність результатів інтелектуальної творчої діяльності автора. При цьому оригінальними, з формальної точки зору, слід визнавати тільки ті частини творів, котрі відображають у собі абсолютно нові, індивідуальні, самостійні інтелектуальні творчі рішення автора, котрі не є результатом машинної (нетворчої) переробки або копіювання інших творів та є унікальними в силу неповторності природного інтелекту людини, а не в силу унікальності скомпільованих та перероблених, наприклад ШІ, інших творів/їхніх частин. Третій – творча завершеність частини твору, котра полягає у здатності елементу відображати не хаотичний набір творчих ідей, думок та образів автора, а містити у собі системний взаємозв’язок між такими ідейними посиланнями автора, а також мати певні обриси, форму, котра дозволяє відрізняти їх від інших частин твору. Виокремлено три основні ступені «відокремленості» частини від твору, які впливають на можливість та способи її використання: - несамостійність - занадто тісний зв’язок між композицією і елементом, що унеможливлює виокремлення та самостійне використання частини твору без завдання шкоди цілісності твору або частині та втрати сутнісного навантаження; - самостійність використання - ступінь зв’язку між твором та частиною, який передбачає можливість виокремлення частини твору зі збереженням її сутнісного наповнення та без втрати цілісності твору, за наявності асоціативного взаємозв’язку між частиною та твором; - самостійність існування – ступінь зв’язку, при якому частина має самостійне значення та сутнісне наповнення незалежно від твору, до складу якого вона входить (наприклад, у похідних творах, збірниках тощо). Обґрунтовано, що правовий режим «sui generis» має поширюватись на неоригінальні частини творів, згенеровані комп’ютерною програмою, у разі її використання окремо від об’єкта, у складі якого вона згенерована. З метою регулювання суспільних відносин, які виникають у зв’язку з генеруванням частин твору комп’ютерною програмою запропоновано доповнити частину 1 статті 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» абзацом другим у такій редакції: «Право особливого роду (sui generis) розповсюджується на частину неоригінального об’єкта, згенерованого комп’ютерною програмою, у разі її використання окремо від об’єкта, у складі якого вона згенерована». Зроблено висновок, що охороноздатність назви чи заголовку твору полягає не у наявності самостійного від твору значення та певної афористичності, а у здатності самостійно відображати мисленнєво-духовне послання, котре автор бажає висловити шляхом створення твору; ті унікальні (на думку деяких науковців) суспільно значимі, засновані на індивідуальному сприйнятті автором світу ідеї, теми, стилі викладення та інші ознаки, котрі перетворюють звичайний текст на літературну композицію, а малюнок – на витвір мистецтва. У результаті сутнісного дослідження категорії «самостійність використання» твору запропоновано критерії розмежування незавершених творів та частин творів. Незавершений твір навіть за відсутності закінченого сюжету або змісту є оригінальним самодостатнім доробком автора і для його повного усвідомлення та розуміння не потрібно звертатись до інших джерел. Зі свого боку, зміст частини твору, навіть найбільш комплексної та завершеної, не може бути осягнутий без дослідження змісту твору, до складу якого така частина входить. Використання частини твору передбачає вчинення щодо неї дій, визначених законом або договором, на посткомпозиційному рівні з комерційною або без комерційної мети творцем або третіми особами, які набули такі права. Умови та способи використання частини твору залежать зокрема від таких умов: суб’єкт використання (творець, треті особи, які набули право на використання на підставі закону чи договору); строк дії майнових прав та твір, частина якого підлягає використанню; мета використання (комерційна, без комерційної мети). Запропоновано під механізмом здійснення авторських прав під час використання частини твору розуміти систему взаємопов’язаних способів і засобів, що забезпечують реалізацію волі та інтересів творця (його правонаступників) шляхом вчинення дій щодо визначення статусу частини твору, її ролі у творчому результаті, форм її втілення у матеріальних носіях та визначення на підставі цього обсягу правомірних дій щодо частини твору з боку третіх осіб. Доведено, що головною відмінністю персонажа від інших різновидів частин твору є обов’язковість його внутрішньої динаміки у тому значенні, що він відображає не будь-який зміст твору, а лише той, що передається через перебіг сюжетної лінії. З метою забезпечення прав та інтересів творців та користувачів частини твору як учасників договірних відносин у сфері використання частини твору, запропоновано доповнити абз. 2 ч. 2 ст. 48 Закону України «Про авторське право та суміжні права» в такій редакції: «Якщо об’єктом договору щодо розпоряджання майновими правами є частина твору, у договорі зазначаються відомості про твір, частина якого є об’єктом договору, а також її детальний опис». Визначено, що вибір способу судового захисту авторських прав та законних інтересів, порушених у зв’язку з неправомірним використанням частини твору, має відбуватись з урахуванням таких особливостей правового регулювання та використання частини твору: а) потенційна невизнаність частини твору охороноздатною (адже такі критерії охороноздатності, як оригінальність, самостійність, творча завершеність, наявність змістовного зв’язку із твором, не є абсолютно визнаними, і їхня «притаманність» частині твору повинна доводитись у кожному окремому випадку); б) частина твору може захищатись у межах судового розгляду як самостійний об’єкт авторських прав або як складова іншого об’єкта інтелектуальної власності чи засобу індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг; в) частина твору може бути проміжним результатом інтелектуальної творчої діяльності, а тому спір між сторонами може виникнути у зв’язку із доопрацюванням автором частини твору, суттєвої переробки її змісту тощо; г) частина твору має різнорідні зв’язки із твором, іншими частинами твору, похідними від первинної частини елементами твору, а тому зміна правового статусу частини твору може впливати на названі об’єкти авторських прав; д) на композиційному та посткомпозиційному етапах визначення змісту частини твору співучасть осіб може мати зовсім різний характер, необмежений лише індивідуальним авторством та співавторством; е) чинне законодавство, як і судова практика, не містить чітких дефініцій різновидів частин твору, як-от персонаж, назва, образ, заголовок тощо; є) визначальну роль у дослідженні питання охороноздатності частини твору відіграють експертні установи. Встановлено, що судові спори, пов’язані із визнанням авторських договорів щодо використання частини твору, або їхніх окремих положень недійсними, переважно виникають з таких підстав: 1) сторони не узгодили, що частина, котра є предметом договору, визнається ними обома об’єктом авторських прав; 2) сторони не окреслили характерні юридично значимі ознаки, за якими частину твору слід визнавати оригінальною, самостійною і творчо завершеною; 3) сторони не вказали, у змістовному зв’язку із яким твором, його частиною, перебуває охороноздатна частина твору; 4) сторони не узгодили період фіксування змістовних властивостей, асоціативно-відображуваного розуміння частини твору (відповідно до характеристик на композиційному рівні, на посткомпозиційному рівні) тощо, що має важливе практичне значення у спорах щодо неправомірного використання частини твору у видозміненому контексті, або самого твору у такий спосіб, котрий істотно змінює позиціонування частини твору, щодо використання якої укладено договір. У результаті вивчення основних способів судового захисту авторських прав на частину твору та судової практики у цій сфері зроблено висновок, що алгоритм дій суду під час розгляду таких справ передбачає: 1) попереднє встановлення юридичних фактів, пов’язаних із правовим статусом частини твору (визначення відповідності частини твору усім загальним та спеціальним критеріям правової охорони; суб’єктного складу авторів та загалом усіх осіб, які долучились до формування посткомпозиційного та докомпозиційного змісту частини твору, а також характер їхньої співучасті); 2) дослідження доказів на підтвердження належності позивачу особистих немайнових та майнових авторських прав на частину твору; 3) встановлення факту порушення/невизнання таких прав та дослідження, чи винен відповідач у правопорушенні (у випадку якщо це становить предмет спору); 4) оцінка правомірності, належності, ефективності та обґрунтованості висунутих заявником вимог, а також загалом обраного нею способу судового захисту.

Голова ради – Харитонова Олена Іванівна, д.ю.н., професор, завідувачка кафедри права інтелектуальної власності та патентної юстиції Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Бааджи Наталія Пилипівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри права інтелектуальної власності та патентної юстиції Національного університету «Одеська юридична академія»; Кирилюк Алла Володимирівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри права інтелектуальної власності та патентної юстиції Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Кодинець Анатолій Олександрович, д.ю.н, професор, адвокат, патентний повірений, завідувач кафедри інтелектуальної власності та інформаційного права Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Якубівський Ігор Євгенович, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного права та процесу Львівського національного університету імені Івана Франка.

Захист відбудеться 30.08.2025 о 12:00 за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23, зала засідань Вченої ради Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА