Правонаступництво держав щодо міжнародно-правової відповідальності

Abstract

Дисертація є першим в українській науці міжнародного права спеціальним комплексним дослідженням досвіду правонаступництва у сфері міжнародно-правової відповідальності.

Питання про правонаступництво держав щодо міжнародно-правової відповідальності залишається одним із найскладніших у міжнародному праві, складність якого зумовлена, зокрема, особливостями кожної конкретної ситуації, її політичними аспектами та ставленням третіх держав, є необхідність у нормах міжнародного права, які служили б рамками, здатними забезпечити правову захищеність та стабільність у міжнародних відносинах.

Правонаступництво держав щодо відповідальності держав означає передачу прав і зобов’язань, що виникають в результаті скоєння міжнародно- противоправних діянь. Питання про правонаступництво держав щодо відповідальності держав безумовно досягло рівня необхідності його кодифікації і заслуговує на розгляд Комісією міжнародного права ООН. Це одна з тем загального міжнародного права, в якій міжнародне звичаєве право не цілком утвердилося в минулому, тому Комісія не включала його до своєї програми на ранній стадії. Розробка цієї теми доповнить раніше виконану Комісією роботу з інших питань правонаступництва, а також відповідальності держав.

У питаннях правонаступництва держав щодо міжнародно-правової відповідальності в цілому можуть застосовуватися положення, що містяться в Статтях про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння й у Віденських конвенціях 1978 і 1983 років. Крім того, питання щодо правонаступництва виникають і в контексті кодифікації норм про дипломатичний захист.

Поняття відповідальності держави визначено як комплекс принципів та норм вторинного характеру, що регулюють, зокрема: a) встановлення наявності міжнародно-протиправного діяння та його присвоєння тій чи іншій державі; б) зміст та форми відповідальності (нові обов’язки, а саме щодо припинення діяння та надання відшкодування у всіх формах); та в) покликання держави до відповідальності.

У роботі представлено аналіз проектів статей, підготовлених Комісією міжнародного права ООН у рамках доповідей про правонаступництво держав щодо міжнародно-правової відповідальності. Зроблено висновки та надано пропозиції, які мають значення для науки та практики міжнародного права і відповідають вимогам наукової новизни.

В дисертації обґрунтовується виділення в системі міжнародно- правового регулювання правонаступництва держав загальних норм про правонаступництво держав та норм про сингулярне правонаступництво держав (тобто спеціальних норм, що регулюють особливі випадки правонаступництва), застосування яких не вирішує і не визначає застосовність норм, що регулюють правонаступництво держав в іншій категорії. На основі застосування підходу, спрямованого на забезпечення системної інтеграції, доводиться необхідність використовувати одні й ті ж терміни при розгляді питань правонаступництва щодо договорів, державної власності, державних боргів та державних архівів, громадянства фізичних осіб та відповідальності держав, за винятком тих випадків, коли є серйозні підстави вкладати у них особливий сенс.

Проведено комплексне дослідження сучасних міжнародно-правових інструментів, за допомогою яких держави-учасниці врегульовують питання правонаступництва щодо відповідальності, і наводиться їх класифікація: (а) міжнародні угоди; (б) односторонні акти; та (в) рішення міжнародних судових та арбітражних органів.

Наводиться характеристика ролі угод між відповідними державами у вирішенні питання про правонаступництво відповідальності: такі угоди (з урахуванням правила pacta tertiis) мають переважати над допоміжними загальними нормами про правонаступництв. Запропоновано класифікацію угод держав з питань правонаступництва щодо відповідальності: (а) угоди між державою-попередницею та державою-наступницею (угоди про передачу прав та обов’язків), (б) угоди між державами-наступницями та потерпілою державою (угоди про претензії) та (в) угоди змішаного характеру, за допомогою яких держави-наступниці домовляються між собою про спільне несення та врегулювання наслідків міжнародно-противоправних діянь держави-попередниці, – а також проаналізовано їх вплив на правонаступництво держав щодо відповідальності.

В дисертації виділено активні (передача (або перехід) зобов’язань держави, що скоює протиправне діяння) та пасивні аспекти правонаступництва міжнародно-правової відповідальності (передача (або перехід) прав (вимог) потерпілої держави).

Виділено та проаналізовано фактори, які слід враховувати при визначенні носія зобов’язань щодо відшкодування, зокрема: зв’язок із територією; перетворення органу держави-попередниці на орган однієї з держав-наступниць; частка у державній власності та державних боргах; характер та форма відшкодування.

Піддано критиці традиційну доктрину заперечення правонаступництва щодо відповідальності, яка склалася переважно у період, що передував кодифікації Комісією норм про відповідальність держав за міжнародно- противоправні дії. Цим частково можна пояснити тезу про «суто особистий характер» міжнародної відповідальності, яка не може бути передана від держави, яка вчинила протиправне діяння, до держави-наступниці. Проте задля встановлення наявності міжнародно-протиправного діяння держави необхідна присутність двох елементів, саме поведінка (дія чи бездіяльність), яке a) присвоюється державі з міжнародного права; та б) є порушенням міжнародно-правового зобов’язання цієї держави.

Необхідно досліджувати і подати два набори винятків із цього загального правила. По-перше, у частині, що стосується присвоєння, загальна норма відсутності правонаступництва повинна доповнюватися спеціальними нормами про порушення, що тривають, та про повстанські або інші рухи. По- друге, у частині покликання до відповідальності існують ситуації, у яких, попри те що міжнародно-противоправне діяння присвоюється державі- попереднику і є її діянням (незалежно від цього, чи триває воно чи ні), потерпіла держава чи інший потерпілий суб’єкт може вимагати виконання певних зобов’язань, що випливають із відповідальності за це діяння, також або тільки від держави-наступниці або держав-наступниць.

Видається в цілому прийнятним, що у ситуаціях виходу частин держави з її складу головною нормою, що регулює правонаступництво за зобов’язаннями, які виникають з міжнародно-противоправної дії держави- попередниці, скоєної нею до правонаступництва, є принцип відсутності правонаступництва. Оскільки держава-попередниця продовжує існувати, держава-продовжувач має залишатися відповідальною за власні міжнародно- противоправні діяння, вчинені до дати правонаступництва.

В роботі підтримано загальне правило, згідно з яким відповідальність переходить до руху, який досяг успіху за незалежність, при цьому у держави- наступниці залишається можливість доводити необґрунтованість цього переходу стосовно конкретних порушень через відсутність реальної наступності між рухом за незалежність і новим урядом.

У ситуації правонаступництва, коли держава-попередниця перестала існувати (такі ситуації включають об’єднання (включення та злиття) та поділ держав), держава-порушниця більше не існує, але наслідки вчинених нею міжнародно-протиправних діянь продовжуються. Застосування загальної норми відсутності правонаступництва у такому разі означало б, що жодна держава не несе зобов’язання, що виникають з міжнародно-протиправних діянь. Таке рішення навряд чи узгоджується з цілями міжнародного права, які включають справедливе та розумне врегулювання спорів. У зв’язку з цим загальну норму відсутності правонаступництва слід замінити презумпцією правонаступництва щодо зобов’язань, що випливають із відповідальності держав. Зрозуміло, не йдеться про безумовне або абсолютне правонаступництво, оскільки презумпція такої передачі зобов’язань може бути підтверджена, спростована або скоригована за умовами угод, включаючи, у відповідних випадках, угоди про розподіл (спільне несення) таких зобов’язань.

Зазначається, що застосування принципу відсутності правонаступництва в контексті поділу держави повністю суперечило б самій ідеї справедливості. У разі поділу держави зобов’язання, що випливають із міжнародно-протиправного діяння, не зникають і, зазвичай, переходять до однієї чи кількох держав-наступниць. Передача зобов’язань може відбуватися як за згодою держав, так і за його відсутності. Що стосується факторів, які слід враховувати при визначенні носія зобов’язань, то аналіз практики держав також свідчить на користь врахування зв’язку з територією та перетворення органу держави-попередниці на орган однієї з держав- наступниць. У тих випадках, коли територіальний зв’язок відсутній, розподіл зобов’язань щодо відшкодування (зокрема, компенсації) може проводитись у справедливих частках, що відповідають часткам у державній власності та державних боргах. Крім того, слід враховувати інші фактори, такі як характер та форма відшкодування. Це може включати ситуації, за яких, через природу реституції, тільки одна конкретна держава-наступниця має можливість зробити таку реституцію.

Обґрунтовано, що принцип безперервності громадянства, який традиційно розглядався як такий, що перешкоджає передачі права на дипломатичний захист держави-попередниці її правонаступнику, не повинен застосовуватися в контексті правонаступництва держав з причин теоретичного, прикладного та практичного характеру – це можливо, якщо розглядати принцип безперервності громадянства не як матеріальну норму міжнародного права, а як процесуальну норму, що виникла з практики третейських судів.

Склад разової ради:

Голова ради – Бехруз Хашматулла Набієвич, д.ю.н., професор, завідувач кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Грушко Мальвіна Валеріївна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університет «Одеська юридична академія»; Мануїлова Катерина Вікторівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Громовенко Костянтин Вікторович, д.ю.н., професор, професор кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Міжнародного гуманітарного університету; Трояновський Олександр Васильович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри економіки, права та управління бізнесом Одеського національного економічного університету.

Захист дисертації відбудеться 01 липня 2023 року о 10:00 за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23, зала засідань Вченої ради Національного університету «Одеська юридична академія». Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься на сайті - https://www.youtube.com/channel/UC4NtcwoDHRQ6ZyZ10YPfnvQ/videos