Застосування рішень Європейського суду з прав людини у судах першої інстанції в Україні

Abstract

Дисертація присвячена комплексному аналізу міжнародно-правових та національно-правових засад застосування рішень Європейського суду з прав людини у судах першої інстанції України (ЄСПЛ). Під таким застосуванням для цілей дослідження мається на увазі процес використання практики Європейського суду з прав людини з метою імплементації таких рішень до практики українського правосуддя та наближення української практики до стандартів та вимог, що встановлені у практиці ЄСПЛ.

Робота виходить з того, що міжнародно-правове зобов’язання держав з імплементації своїх міжнародно-правових зобов’язань до національних правових систем, яке випливає з принципу обов’язковості міжнародних договорів, не обмежується простими імплементаційними актами. Такі зобов’язання передбачають сприйняття державою всього масиву пов’язаної з ними практики правозастосування, який робить відповідне міжнародно-правове зобов’язання дієвим, а не декларативним. Імплементація вимагає не просто прийняття парламентського акту, але й активних дій всередині держави. Це особливо справедливо для міжнародно-правових зобов’язань в галузі прав людини, де потреба поміщення людини до центру всієї правової системи вимагає підвищеної уваги до потреб повноцінного захисту кожного людського права. Найпотужнішим втіленням таких зобов’язань є зобов’язання за Європейською конвенцією з прав людини. Процеси олюднення та імперативізації міжнародно-правових зобов’язань йдуть поруч з розширенням самого поняття імплементації. Сучасна наука міжнародного права не задовольняється класичною дихотомією «монізм-дуалізм», та пропонує нові підходи до імплементації, такі як трансформація, інкорпорація, адаптація, рецепція. Питання про конкретний порядок імплементації залишається на розгляд держав, однак незалежно від обраного способу, імплементація має забезпечувати на національному рівні повноцінну реалізацію всіх норм міжнародного права. В свою чергу, для міжнародно- правового зобов’язання імплементація не є обов’язком процесу, а обов’язком результату, і правильність та повнота імплементації оцінюються з точки зору відповідності правового регулювання соціальних відносин в державі відповідному міжнародно-правовому зобов’язанню.

У дисертаційному дослідженні простежена еволюція поглядів на імплементацію, що розвивається в сучасному міжнародному праві. Виділяється декілька способів виникнення такого «неконсенсусного» зобов’язання. По-перше, можна виділити загальновизнані міжнародні звичаї, формування яких може не залежати від волі конкретної держави. Приклад такого звичаєвого зобов’язання – заборона катувань, що обов’язкова незалежно від того, чи є держава стороною Конвенції проти катувань. По-друге, може йтися про обов’язок, що випливає з практики держав щодо застосування певного міжнародного договору. По-третє, може йтися про діяльність міжнародних організацій, які створюють внутрішнє право організації у відповідності до повноважень, що були надані їм державами, але поза їх прямою волею. Держава несе обов’язок з імплементації такого внутрішнього права організації в силу свого членства в ній, а не в силу згоди з тим чи іншим правилом, вираженим в праві організації. Подібні організації, що здатні творити власне право, відомі на міжнародному рівні (Міжнародна організація праці, ВООЗ), але особливо активні на регіональному рівні. Найбільш успішні з них оперують в Європі (Рада Європи, Європейський Союз), і створюють власне інтеграційне право, відносно якого в держав виникає обов’язок імплементації.

Автором наголошується, що Європейський суд з прав людини виник та існує за правилами, що застосовуються до міжнародних організацій та є судовим 4

органом, що покликаний тлумачити один з аспектів діяльності організації. Разом з тим, з метою підвищення власної ефективності в реалізації поставлених завдань, ЄСПЛ вказує на створення належної законодавчої та адміністративної мереж (legislative and administrative framework), що забезпечували б практичну можливість для всіх осіб, які перебувають на території держав-членів Ради Європи користуватися правами та мати захист, передбачений Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. З урахуванням цього загального стандарту, ЄСПЛ розробив в своїй практиці конкретні вимоги для держав при імплементації кожної статті ЄКПЛ. Єдиним для цих вимог є обов’язок держав забезпечувати ефективну імплементацію встановленого Конвенцією права через чіткість та передбачуваність національного законодавства та надання постраждалим від порушень ефективних засобів правового захисту (effective remedy). При цьому, конвенційний механізм гнучкий та допускає широку свободу розсуду держав щодо того як саме мають бути виконані ці вимоги, за умови, що їхнє виконання відповідає загальним принципам ефективності та доступності. Обов’язок імплементації рішень ЄСПЛ є частиною міжнародно-правових зобов’язань держав-членів Ради Європи. В рамках цієї організації розроблений ряд процедур, пов’язаних з імплементацією рішень Суду. Імплементація за допомогою таких механізмів забезпечується в усіх справах, де держава є стороною, а також щодо висновків Суду у справах, що є важливими для розвитку загального права Конвенції, незалежно від того чи є певна держава стороною у справі. Така імплементація забезпечується через взаємодію Європейського суду з прав людини з Комітетом міністрів Ради Європи. У сучасному вигляді система імплементації сформувалася з ухваленням Протоколу № 14 до Конвенції, а також з запровадженням процедури пілотних постанов. В такій системі стало можливим чітко розділити обов’язки, що виникають в держав з виконання рішень в окремих індивідуальних справах від обов’язку імплементації, який передбачає зміни до законодавства і практики, спрямовані на усунення причин порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що призвели до ухвалення проти держави рішення ЄСПЛ.

Слід розрізняти між виконанням індивідуальних рішень державами та імплементацією розроблених в рамках цих рішень загальних стандартів, що є повторюваними в практиці Суду. Оскільки ключові рішення ЄСПЛ, що мають дійсний правотворчий вплив, стосуються спірних або проблемних питань соціального буття, їхня імплементація може наражатися на супротив. ЄСПЛ фактично створив цілі нові інститути права європейських країн в таких питаннях як міграційне законодавство, релігійна свобода, репродуктивні права, тощо. Внесення змін до законодавства і практики в таких питаннях може бути складним для європейських держав, що породжує фактичне тривале невиконання та неналежну імплементацію відповідних рішень. Друга систематична проблема – наявність великої кількості справ, що стосуються типових порушень, виявлених практикою Суду. Через нерозв’язання системних проблем, конвенційна система опиняється перезавантаженою, що знижує її спроможність, примушує витрачати забагато ресурсів для реагування на індивідуальні скарги замість вирішення загальних проблем, якими ці скарги породжуються. Розв’язанню даної проблеми сприяє запровадження процедури пілотних рішень, проте повноцінна імплементація практики ЄСПЛ неможлива виключно через механізми Ради Європи, і забезпечується зусиллями самих держав.

Переходячи до застосування та імплементації практики ЄСПЛ судами України, в роботі наголошується, що в перші роки незалежності правова система України слідувала позитивістській традиції та була дуалістичною, тобто визнавала джерелом права виключно писані правові акти, та визнавала чинність міжнародних договорів в тому ступені, в якому вони були імплементовані в національну правову систему через акт Верховної Ради України. З ратифікацією Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ця система почала еволюціонувати в бік поступового визнання окремих елементів природного права. Це проявилося в визнанні практики міжнародних судів частиною права 6

міжнародного договору, а також у все ширшому використанні судами рішень міжнародних судів, а в окремих випадках і міжнародних звичаїв як джерела права. Досі недостатньо проясненим лишається питання про місце міжнародних договорів в системі джерел права, а також про те, чи можна вважати рішення міжнародних судів самостійним джерелом права. Як наслідок, не повністю проясненим лишається питання про те, чи існує в українській правовій системі саме поняття імплементації практики міжнародних судів. Хоча це питання ставилося перед Конституційним судом України, останній так і не надав на нього однозначної відповіді. Україна стала однією з небагатьох держав-членів Ради Європи, в якій статус Конвенції і практики Суду як джерел права було закріплено спеціальним законом. Формулювання закону не дозволяє однозначно говорити про практику ЄСПЛ як джерело українського права, оскільки воно вказує лише на обов’язок використання Конвенції та практики Суду як джерел права, не відділяючи їх одне від одного. Однак, існування Закону, та подальше закріплення в процесуальних кодексах обов’язку судів застосовувати принципи верховенства права та законності з урахуванням практики Страсбургу, говорять на користь того, що практика ЄСПЛ розглядається, щонайменше, як додаткове джерело, що застосовується для цілей тлумачення. Про повноцінну імплементацію можна говорити лише в аспекті пілотних рішень, які містять вказівки щодо застосування заходів загального характеру. Однак непроясненим лишається питання про обов’язковість практики Суду як такої у справах, в яких Україна не була стороною. Ще одне слабке місце чинного законодавчого регулювання імплементації практики ЄСПЛ в Україні вбачається в недостатній спроможності системи органів державної влади, що покликані здійснювати імплементацію. Такий обов’язок, по суті, покладається виключно на виконавчу владу, яка наділена лише функцією виконання індивідуальних рішень та інформування про них (інститут Уповноваженого) та законодавчою ініціативою (через Кабінет Міністрів України). Задля забезпечення реального приведення українського законодавства і практики у відповідність до вимог Конвенції і практики ЄСПЛ необхідне посилення спроможностей існуючої системи, в тому числі через посилення її можливостей з взаємодії з усіма гілками влади та організаціями громадянського суспільства.

На підставі імперативних досліджень констатується все ширше використання практики ЄСПЛ всіма судами України. До 2006 року посилання на рішення Страсбургу в судах були рідкістю та робилися, як правило, судами вищих інстанцій, то після ухвалення вищевказаного Закону, відбулося проникнення практики ЄСПЛ до рішень судів апеляційної та першої інстанцій. Основним інструментом їхнього впровадження лишаються акти вищих судів, такі як постанови пленумів. Посилання в цих постановах на практику ЄСПЛ стають все більш розлогими та конкретними, розвиваючись від абстрактних згадок необхідності використовувати практику Європейського суду з прав людини як джерело права до доволі докладних описів рішень в конкретних справах. Основні проблеми в застосуванні практики ЄСПЛ в українських судах полягають в формалістичному цитуванні без необхідності, та недостатньому розумінні судами цієї практики, що призводить до помилкового тлумачення і використання рішень Європейського суду з прав людини. Визнавши авторитет та необхідність практики ЄСПЛ, суди першої інстанції мають тепер докласти зусиль з її повноцінного та свідомого використання.

Такі тенденції характерні для всіх судових проваджень: кримінальних, адміністративних, цивільних, господарських. Так, в ряді випадків, українські суди сформували стійку практику з окремих питань, наприклад тих, що стосуються права на справедливий суд в аспекті належного повідомлення обвинуваченому змісту висунутих йому обвинувачень та надання можливостей для захисту. Разом з тим, дослідження практики показує підвищений ризик порушення одних прав, внаслідок формального слідування вимогам дотримання інших прав. Спостерігалася небезпечна тенденція до виправдання необґрунтованого тримання осіб під вартою вимогами справедливості правосуддя за статтею 6, а також до обґрунтування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для осіб, що не є небезпечними, хибно усвідомленими суспільними інтересами. Це може свідчити про недостатність імплементації конвенційних стандартів при здійсненні кримінального правосуддя, в першу чергу, через їхнє нерозуміння, або маніпулятивне пристосування до конкретної ситуації. Водночас, в останні роки, особливо після ухвалення проти України пілотної постанови у справі «Сукачов проти України», суди починають більш зважено ставитись до балансу між інтересами кримінального переслідування злочинності та інтересами захисту права конкретних осіб.

Подібні проблеми виявляються і в цивільних провадженнях (у тому числі тих, що стосуються цивільних прав в адміністративних та господарських справах), де українські суди активно застосовують практику ЄСПЛ та сприяють її імплементації. Дослідження еволюції підходів судів при винесенні ними рішень свідчить, що українські суди цілком спроможні належно імплементувати стандарти ЄКПЛ, виражені в рішеннях ЄСПЛ, до української судової практики. Наявні проблеми схожі з тими, що спостерігаються в кримінальному провадженні - формальність підходу та, подекуди, надмірна приорітезація одних прав на шкоду іншим правам. Подекуди суди перших інстанціій, під впливом практики ЄСПЛ, схильні до поставлення державних органів в цивільних справах у програшне положення через покладання на них надмірного тягаря, що виправдовується захистом прав індивідуальних осіб в цивільному процесі. Спостерігається необхідність у балансуванні практики в цивільних провадженнях через повноцінне врахування всіх висновків ЄСПЛ у справах, що стосуються цивільних спорів між особою та державою.

Емпіричне дослідження практики українських судів в кримінальних та цивільних справах (в тому значенні, яке надає цим термінам ЄСПЛ) дозволяє виявити такі проблемні моменти як декларативність та формальність посилань на практику Європейського суду з прав людини, відсутність (як правило) власного дослідження та аналізу практики ЄСПЛ при ухваленні судових рішень, некритичне слідування настановам вищих судів щодо такої практики, під час якого не враховуються особливості конкретної справи, абсолютизація значення рішень ЄСПЛ та їхнє застосування навіть у випадках, коли певна правова проблематика достатньо врегульована джерелами національного права, надмірність та шаблонність посилань на практику ЄСПЛ, вибіркове цитування практики, що подекуди призводить до ухвалення рішень за змістом прямо протилежних рішенням ЄСПЛ у подібних ситуаціях, застосування висновків ЄСПЛ у ситуаціях, що є фактично відмінними. Спостерігаються й інші проблеми. Уявляється, що на даний момент українська судова система повністю усвідомила значущість імплементації та застосування практики ЄСПЛ при здійсненні судочинства, що виглядає вкрай позитивним розвитком, порівняно з ситуацією, що спостерігалася двадцять років тому. На даному етапі існує потреба в підвищенні якості імплементації та застосування практики ЄСПЛ судами України з метою подальшого наближення національного судочинства до європейських стандартів.

Склад разової ради:

Голова ради – Харитонов Євген Олегович, д.ю.н., професор, завідувач кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Акіменко Юлія Юріївна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університет «Одеська юридична академія»; Канєнберг-Сандул Оксана Костянтинівна, к.ю.н., доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Смирнова Ксенія Володимирівна, д.ю.н., професор, професор кафедри порівняльного і європейського права ННІ міжнародних відносин Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Трояновський Олександр Васильович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри економіки, права та управління бізнесом Одеського національного економічного університету.

Захист дисертації відбудеться 3 липня 2023 року об 11:00 за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23, зала засідань Вченої ради Національного університету «Одеська юридична академія». Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься на сайті - https://www.youtube.com/channel/UC4NtcwoDHRQ6ZyZ10YPfnvQ/videos