Підстави та процесуальний порядок повідомлення про підозру окремій категорії осіб

Завантаження...
Ескіз

Дата

2024

Назва журналу

ISSN журналу

Назва тому

Видавець

Одеса

Анотація

Дисертація є першим у науці кримінального процесуального права комплексним дослідженням підстав та порядку повідомлення про підозру окремій категорії осіб відповідно до актуального кримінального процесуального законодавства. Встановлено, що що підозра – це припущення про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК. При цьому повідомлення про підозру як юридичне явище має дуальну природу і повинно одночасно розглядатися і як процесуальне рішення, і як процесуальна дія. Повідомлення про підозру як рішення отримує свою об’єктивізацію в документі, який має назву «Письмове повідомлення про підозру» і вимоги до якого зазначені в ст. 277 КПК України. Водночас таке рішення не створює юридичних наслідків до того, як зміст письмового повідомлення про підозру не буде донесено до адресата (або коли не будуть виконані всі можливі процесуальні дії для такого донесення), тобто коли письмове повідомлення про підозру не буде вручено особі, що і є третім етапом здійснення повідомлення про підозру. Акцентовано увагу на тому, що повідомлення про підозру має одночасно розглядатися і як процесуальне рішення, і як процесуальна дія, адже юридичні наслідки настають після прийняття відповідного рішення та вчинення дій з його вручення. Якщо буде відсутній хоча б один з цих елементів, можна констатувати той факт, що повідомлення про підозру не відбулося, а отже, кримінальних процесуальних наслідків не настало. Такі наслідки настають тільки у нерозривному зв’язку в процесі і прийняття рішення, і в процесі подальшого вручення такого рішення кінцевому адресату. Доведено, що повідомлення про підозру – це дуальний кримінальний процесуальний акт, який включає в себе процесуальне рішення щодо необхідності залучення особи до кримінального провадження в якості підозрюваного через сформоване у сторони обвинувачення припущення про вчинення такою особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, а також сукупність дій, які необхідні для донесення сутності підозри до відповідної особи. Встановлено, що повідомлення про підозру має наступні ознаки: 1) повідомлення про підозру є кримінальним процесуальним актом; 2) повідомлення про підозру є дуальним поняттям, адже одночасно є і рішенням, і дією; 3) повідомлення про підозру в якості рішення визначає припущення про наявність підозри у кримінальному провадженні; 4) повідомлення про підозру в якості процесуальної дії передбачає весь спектр дій, які передбачають донесення змісту письмового повідомлення про підозру до відповідного адресата. Запропоновано змінити формулювання ч. 1 ст. 42 КПК України та з метою кращого забезпечення прав осіб, які були затримані, викласти його в наступній редакції: «1. Підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана у кримінальному провадженні, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень». Доведено необхідність виділення наступних критеріїв достатності доказів при повідомленні особі про підозру: 1) достатність доказів для того, щоб переконати «об’єктивного спостерігача» в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити кримінальне правопорушення. Хоча даний критерій є вкрай очевидний, однак ефективність такого критерію складно переоцінити. І слідчий, і прокурор є зацікавленими особами в кримінальному провадженні (в даному випадку ведеться мова про процесуальну зацікавленість), а тому їм інколи складно оцінити ті чи інші обставини об’єктивно, без врахування власної потреби у розкритті кримінального правопорушення та направленні обвинувального акту до суду. Саме тому і необхідно застосовувати метод «об’єктивного спостерігача», тобто оцінити зібрану сукупність доказів зі сторони особи, яка ніяким чином не зацікавлена в результатах кримінального провадження (умовний слідчий судді) та яка може дати об’єктивну оцінку відповідним обставинам; 2) факт затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення. Факт затримання особи, крім того, що встановлює чіткий термін, протягом якого особі має бути повідомлено про підозру, також вказує на потенційне отримання доказів, які недвозначно вказують на причетність особи до вчиненого кримінального правопорушення. Як правило, це стосується показань свідків-очевидців або інших доказів щодо події кримінального правопорушення (наприклад, відеозапис злочинного посягання, зроблений камерою спостереження). Запропонована наступна редакція ч. 1 ст. 298 4 КПК України: «1. Повідомлення про підозру у вчиненні кримінального проступку здійснюється за правилами, передбаченими Главою 22 цього Кодексу. У процесі повідомлення про підозру дізнавач наділяється правами слідчого». У даному випадку необхідно зробити декілька роз’яснень. По-перше, такою редакцією не обмежується процес повідомлення про підозру лише складанням письмового повідомлення, а охоплюються всі етапи такої кримінальної процесуальної діяльності. По-друге, пропонується надати чітке посилання на Главу 22 КПК України як основу будь-якого повідомлення про підозру. По-третє, пропонується чітко зазначити, що при використанні Глави 22 КПК України слово «слідчий» можна замінювати на слово «дізнавач», що має унеможливити будь-яке помилкове тлумачення зазначених положень кримінального процесуального законодавства. Дійсно, таке положення буде дублювати ч. 1 ст. 40 1 КПК України, проте, на відміну від ст. 40 1 КПК України, ст. 298 4 КПК України є спеціальною нормою, яка має пріоритет над загальними нормами. Встановлено, що різні форми здійснення кримінального провадження не є ізольованими одна від одної та не виключають застосування окремих положень з різних процедур. Наприклад, в процесі здійснення кримінального провадження щодо окремої категорії осіб (ускладнена форма) може виникнути потреба в укладенні угоди про визнання винуватості (спрощена форма). У зв’язку з цим пропонується стандартну тріаду класифікації кримінальних процесуальних форм доповнити також такою формою, як змішана, яка може включати в себе елементи спрощеної на ускладненої. У даному випадку необхідно звернути увагу, що кримінальна процесуальна форма не є статичним інститутом в тому аспекті, що застосування однієї форми виключає застосування іншої. Доведено, що особливої форми кримінального провадження щодо окремої категорії осіб фактично не існує. На відміну від, наприклад, кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, законодавець не встановлює в Главі 37 КПК України певну єдину сукупність норм або єдину процедуру, яка однаково застосовується до всіх осіб, які передбачені в ст. 480 КПК України. Навпаки, в Главі 37 КПК України зібрані норми, які регулюють особливості проведення окремих процесуальних дій відносно окремих чітко визначених учасників кримінального провадження. Таким чином, не існує єдиної процедури здійснення кримінального провадження щодо окремої категорії осіб, існує низка норм, які уточнюють окремі процесуальні дії щодо спеціальних суб’єктів. Більше того, такі суб’єкти не об’єднані в одну групу, а індивідуально визначаються окремими нормами Глави 37 КПК України. Завдяки цьому можна зробити одразу два висновки. По-перше, виникають сумніви щодо існування такої окремої кримінальної процесуальної форми, як провадження щодо окремої категорії осіб. Як вже було зазначено, ця кримінальна процесуальна форма не має єдності процедури, а в Главі 37 КПК України надається лише перелік винятків із загальної процедури здійснення кримінального провадження. Фактично єдиною нормою, яка хоча б якось об’єднувала майже всіх суб’єктів, які передбачені ст. 480 КПК України, є саме п. 2 ч. 1 ст. 483 КПК України, де зазначено, що «про застосування запобіжного заходу, ухвалення вироку повідомляються … 2) щодо інших категорій осіб, передбачених статтею 480 цього Кодексу, – органи і службові особи, які їх обрали або призначили чи відповідають за заміщення їхніх посад». По-друге, сумнівним виглядає навіть існування самої ст. 480 КПК України. У даному положенні перераховуються всі суб’єкти, які відносяться до окремої категорії осіб, проте сама «окрема категорія осіб» як категорія в Главі 37 КПК України не використовується (за винятком вже згаданого п. 2 ч. 1 ст. 483 КПК України). Як вже було зазначено, в інших нормах Глави 37 КПК України надаються лише особливі порядки проведення окремих процесуальних дій чи прийняття окремих процесуальних рішень щодо чітко визначених суб’єктів, кожному з яких приділена якщо не окрема стаття, то окремий пункт статті. Суб’єкти, які включаються в «окрему категорію осіб», не мають між собою нічого спільного та відносно них не застосовується єдина процедура (на відміну від вже згаданого провадження щодо застосування примусових заходів медичного або виховного характеру). Ст. 480 КПК України хоча і надає перелік суб’єктів, які включаються в окрему категорію осіб, проте в чинному КПК України є зайвою та може бути виключена. Єдину норму, яка напряму посилається на ст. 480 КПК України – п. 2 ч. 1 ст. 483 КПК України – можна включити в інші статті Глави 37 КПК України без суттєвих змін або замість посилання на ст. 480 КПК України саме в цій статті можна дати перелік осіб, відносно яких здійснюється особливий порядок інформування про затримання та винесення відносно них обвинувального вироку. Виділено наступні особливі процедури здійснення кримінального провадження щодо окремої категорії осіб: 1) особливості початку досудового розслідування; 2) особливості повідомлення про підозру; 3) особливості затримання окремої категорії осіб; 4) особливості обрання до окремої категорії осіб запобіжних заходів; 5) особливості визначення слідчого судді у кримінальному провадженні щодо окремої категорії осіб; 6) особливості проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих розшукових (дій); 7) особливості інформування державних та інших органів чи службових осіб про обрання запобіжного заходу та ухвалення вироку щодо окремої категорії осіб. Запропоновано внести зміни до ч. 1 ст. 482 КПК України та викласти її в наступній редакції: «1. Затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом здійснюється за згодою Вищої ради правосуддя. У випадку затримання судді в порядку статті 208 цього Кодексу Вищої ради правосуддя повідомляється про це негайно після затримання, але не пізніше двох годин. У такому випадку, якщо Вища рада правосуддя не надає дозвіл на затримання, суддя негайно звільняється». У такий спосіб можна убезпечити сторону обвинувачення від потенційних порушень кримінального процесуального законодавства, яких неможливо уникнути в інший спосіб, при цьому гарантується належний рівень захисту особам, які користуються суддівським імунітетом. Доведено доцільність викладення ч. 1 ст. 12 КПК України в наступній редакції: «1. Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом. Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу». Таке уточнення дозволить виключити будь-яке подвійне тлумачення існування окремого порядку затримання окремої категорії осіб. Запропоновано внести зміни до п. 2 абз. 3 ч. 1 ст. 482 КПК України та викласти її в наступній редакції: «2) затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, якщо таке затримання є необхідним для попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину, припинення злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину. Суддя має бути негайно звільнений, якщо мета такого затримання (попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину, припинення злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину) досягнута». У такий спосіб слід чітко передбачити, що затримання судді також відбувається і для того, щоб зупинити його протиправну поведінку, для чого, як правило, затримання і здійснюється. Доведена необхідність внесення зміни в ч. 5 ст. 208 КПК України, яку доцільно викласти в наступній редакції: «Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обов’язково складається протокол, в якому, крім відомостей, передбачених статтею 104 цього Кодексу, зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень статті 209 цього Кодексу; підстави атримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого, в тому числі роз’яснення права скористатися додатковими правами, передбаченими Главою 37 цього Кодексу. У разі якщо на момент затримання прізвище, ім’я, по батькові затриманої особи не відомі, у протоколі зазначається докладний опис такої особи та долучається її фотознімок. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому та надсилається прокурору». Обов’язок уповноваженої службової особи окремо в протоколі зазначати, що особі були роз’яснені положення Глави 37 КПК України буде вказувати на максимально повне гарантування прав особи, яка може відноситись до «окремої категорії суб’єктів», а також дозволить стороні обвинувачення обґрунтовувати законність затримання, якщо в подальшому сторона захисту буде наполягати на незастосуванні положень Глави 37 КПК України під час затримання, наприклад, судді. Аргументовано, що у разі складення письмового повідомлення про підозру спеціальним суб’єктом, який передбачений в ст. 481 КПК України, вся підозра має бути підписана таким спеціальним субʼєктом, включаючи права підозрюваного. Далі, на цій же сторінці, як це прийнято в практиці, процесуальний керівник, якому передоручено в порядку ч. 2 ст. 481 КПК України вручити таку підозру, також ставить свій підпис як затвердження самого факту вручення. У такому випадку письмове повідомлення про підозру продовжує розглядатися як єдиний процесуальний документ, а також в кращий спосіб захищаються права підозрюваного, який чітко розуміє, що всі відомості, які передбачені ч. 1 ст. 277 КПК України, були підписані керівником відповідного органу прокуратури. Склад разової ради: Голова ради – Аркуша Лариса Ігорівна, д.ю.н., професор, завідувач кафедри криміналістики, детективної та оперативно-розшукової діяльності Національного університету «Одеська юридична академія». Рецензенти: Пожар Вадим Георгійович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Завтур Віктор Андрійович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія». Офіційні опоненти: Тетерятник Ганна Костянтинівна, д.ю.н., професор, професор кафедри кримінального процесу та криміналістики Одеського державного університету внутрішніх справ; Костюченко Олена Юріївна, к.ю.н., доцент, завідувач кафедри кримінального процесу та криміналістики, Інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Бібліографічний опис

Ренкас А. А. Підстави та процесуальний порядок повідомлення про підозру окремій категорії осіб : дис…доктора філос. / Ренкас, Анастасія Анатоліївна ; Національний університет «Одеська юридична академія» – Одеса, 2024. – 217 с.

Ключові слова

кримінальне провадження, досудове розслідування, досудове кримінальне провадження, розслідування, підозра, повідомлення про підозру, підстави повідомлення про підозру, порядок повідомлення про підозру, дізнавач, слідчий, прокурор, criminal proceedings, pre-trial investigation, pre-trial criminal proceedings, investigation, suspicion, notification of suspicion, grounds for notification of suspicion, order of notification of suspicion, inquirer, investigator, prosecutor

Цитування

Ренкас А. А. Підстави та процесуальний порядок повідомлення про підозру окремій категорії осіб : дис…доктора філос. Одеса, 2024. 217 с.