Допустимість доказів, отриманих у результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій

Abstract

Дисертація є першим після прийняття чинного Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) спеціальним комплексним науковим дослідженням, яке стосується питань оцінки допустимості доказів, отриманих в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НС(Р)Д). У дисертації сформовано визначення результатів НС(Р)Д, якими є сукупність доказів, що негласно (таємно) отримуються спеціально уповноваженими суб’єктами винятково у випадках неможливості застосування інших способів збирання доказів та характеризуються особливим порядком закріплення й використання у доказуванні, регламентованим системою законодавчих актів. Встановлено, що результатам НС(Р)Д властиві такі характеристики: юридична паритетність використання у доказуванні; негласний (таємний) спосіб отримання; їх отримання є винятковим способом збирання доказів; спеціальний порядок санкціонування отримання; специфічний набір суб’єктів, що беруть участь в отриманні; спеціальна процедура закріплення та подальшого використання в кримінальному провадженні; порядок їх отримання регламентується розгалуженою системою законодавчих актів. Визначено, що допустимість результатів НС(Р)Д – це властивість результатів НС(Р)Д, яка обумовлює можливість їх використання як доказів у кримінальному провадженні за умови дотримання вимог щодо належних суб’єктів, належного джерела та належної правової процедури одержання й закріплення відповідних результатів. Критеріями, що доцільно використовувати для оцінки результатів НС(Р)Д щодо допустимості, є: належний суб’єкт, належне джерело, належна правова процедура. Обґрунтовано позицію про те, що прокурор є ключовим суб’єктом в аспекті ініціювання, проведення та контролю за проведенням НС(Р)Д. Водночас доведено, що системна неврегульованість його повноважень у цій сфері створює як правові, так і практичні ризики, що обумовлює нагальну потребу у вдосконаленні чинного нормативного регулювання. Зокрема, необхідним є: - усунення нормативної неоднозначності щодо меж участі прокурора у проведенні НС(Р)Д, що чітко розмежує його функції процесуального керівництва та контролю від функцій безпосереднього виконавця, шляхом виключення нормативного положення щодо можливості прокурора самостійно проводити НС(Р)Д (шляхом внесення змін до ст. 36 КПК України); -закріплення фіксованого строку для розгляду прокурором клопотань слідчого до слідчого судді про проведення НС(Р)Д – не більше шести годин з моменту надходження (шляхом внесення змін до п. 2.4 Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні (далі – Інструкція)); - погодження норм КПК України щодо надання доручень на проведення НС(Р)Д уповноваженим оперативним підрозділам з положеннями Інструкції та правозастосовної практики, чітко закріпивши можливість прокурора надавати відповідні доручення у кримінальному процесуальному законі (шляхом внесення змін до ст. 246 КПК України); - чітке визначення переліку НС(Р)Д, щодо яких прокурор уповноважений заборонити їх проведення або припинити подальше проведення (шляхом внесення змін до ч. 3 ст. 246, ч. 5 ст. 249 КПК України, п. п. 3.6, 3.7 Інструкції); - врахування таких критеріїв (умов), за наявності яких прокурор вправі ухвалити рішення про заборону проведення або припинення подальшого здійснення НС(Р)Д: дотримання процесуальних вимог; відповідність НС(Р)Д принципам необхідності, пропорційності та мінімізації втручання у права людини; відсутність ознак незаконності або перевищення меж санкціонованого втручання у приватне життя; відсутність обставин, які свідчать про досягнення мети НС(Р)Д, що робить їх подальше здійснення недоцільним; відсутність істотних ризиків незаконного порушення прав людини; відсутність загрози для безпеки учасників кримінального провадження, оперативних працівників або третіх осіб у разі продовження НС(Р)Д; відповідність цілей НС(Р)Д завданням кримінального провадження та неможливість досягнення цих цілей шляхом проведення інших процесуальних дій; - визначення початку обчислення строку повідомлення осіб, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення НС(Р)Д, про таке обмеження з моменту фактичного припинення обмеження їх прав (шляхом внесення змін до ст. 253 КПК України). Установлено, що компетенція слідчого щодо ініціювання та проведення НС(Р)Д має обмежений характер, адже такий суб’єкт наділений правом приймати рішення про проведення відносно вузького переліку НС(Р)Д; зобов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення НС(Р)Д та отримані результати; якщо ж для здійснення НС(Р)Д потрібен дозвіл слідчого судді, – повинен погодити відповідне клопотання з процесуальним керівником. У випадку оскарження слідчим рішення прокурора про припинення проведення НС(Р)Д його виконання не зупиняється, що може призвести до втрати важливих доказових даних через неможливість вчасного завершення уже розпочатої НС(Р)Д. Задля забезпечення збереження результатів НС(Р)Д, отриманих до моменту прийняття прокурором рішення про їх припинення, доведено доцільність нормативного передбачення можливості зупинення не лише проведення відповідної процесуальної дії, але й дії рішення прокурора у разі його оскарження слідчим (шляхом внесення змін до ст. 312 КПК України). Визначено, що уповноважені оперативні підрозділи є суб’єктом, який діючи на підставі доручення слідчого або прокурора найчастіше безпосередньо проводить більшість НС(Р)Д. З’ясовано, що процедура надання відповідного доручення фактично проходить щонайменше три етапи узгодження та передачі, що ускладнює й уповільнює як виконання окремих процесуальних дій, так і здійснення досудового розслідування в цілому. Задля усунення зайвої бюрократизації аргументовано необхідність запровадження спрощеної, прозорої та підзвітної процедури направлення доручень на проведення НС(Р)Д, що може бути досягнуто шляхом закріплення обов’язку слідчого або прокурора безпосередньо направляти письмове доручення уповноваженому оперативному підрозділу. З метою підвищення ефективності судового контролю у сфері проведення НС(Р)Д обґрунтовано доцільність сутнісного розширення меж повноважень слідчого судді – контрольні функції мають охоплювати всі етапи проведення НС(Р)Д, включаючи перевірку дотримання законності при їх застосуванні, оцінку пропорційності втручання, а також контроль за подальшим обігом і допустимістю використання отриманої інформації (запропоновано відповідні зміни до ст. 247 КПК України). Констатовано, що належність джерела результатів НС(Р)Д, як критерій допустимості доказів, охоплює не лише форму та зміст протоколів про проведення НС(Р)Д і технічних носіїв інформації, а усю сукупність процесуальних документів, які обґрунтовують, санкціонують і супроводжують такі процесуальні дії. Доведено, що обов’язковому розкриттю стороні захисту та суду повинен підлягати повний комплекс процесуальних документів щодо НС(Р)Д, а саме: постанова слідчого, прокурора про проведення НС(Р)Д; клопотання про дозвіл на проведення НС(Р)Д; ухвала слідчого судді про дозвіл на проведення НС(Р)Д; доручення на проведення НС(Р)Д; протокол про проведення НС(Р)Д та додатки до нього. Сформовано порядок дій сторони обвинувачення у випадку нерозсекречення апеляційним судом ухвал слідчого судді про дозвіл на проведення НС(Р)Д ‒ керівник органу прокуратури звертається до керівника апеляційного суду, де засекречено матеріальний носій інформації, з повторним клопотанням про розсекречення; у разі повторної бездіяльності або відмови з боку відповідного органу, прокурор інформує сторону захисту та суд про неможливість самостійного одержання матеріалів; прокурор ініціює перед судом питання про витребування відповідних документів в апеляційного суду, який здійснив засекречення (запропоновано відповідні зміни до п. 5.11 Інструкції). Обґрунтовано, що норми, які стосуються недопустимості провокації, у КПК України викладені досить фрагментарно, адже фактично зобов’язують прокурора оцінювати ризики провокації тільки на етапі підготовки до проведення контролю за вчиненням злочину, а також вказують тільки на слідчого, як суб’єкта можливої провокативної поведінки. Висвітлено доцільність закріплення обов’язку прокурора оцінювати реальні ризики провокації під час прийняття рішення та у ході проведення НС(Р)Д, а також розширити перелік суб’єктів, що можуть вчиняти провокативні дії (шляхом внесення змін до ст. 246 КПК України). Доведено, що звуження заборони вчинення провокативних дій виключно до контролю за вчиненням злочину є недоцільним, адже ризики провокації притаманні інституту НС(Р)Д загалом. Наявність таких ризиків вимагає однакового підходу до оцінки провокації незалежно від виду НС(Р)Д та розширення законодавчої регламентації відповідних процесуальних запобіжників (шляхом внесення змін до ст. 246 КПК України). З’ясовано, що використання конфіденційного співробітництва в межах проведення НС(Р)Д ускладнено відсутністю чіткої нормативної регламентації такого механізму. З урахуванням цього, аргументовано необхідність нормативного закріплення визначення конфіденційного співробітництва; обов’язку слідчого, прокурора виносити окрему постанову про залучення особи до конфіденційного співробітництва; відсутності обов’язку надання конфіденту допуску до державної таємниці (шляхом внесення змін до ст. 275 КПК України). Означено, що повноваження прокурора одноосібно приймати рішення про подальше використання або знищення результатів НС(Р)Д на етапі досудового розслідування є необґрунтованими. Встановлено доцільність запровадження обов’язкової процедури збереження всіх відповідних результатів до завершення досудового розслідування (шляхом внесення змін до ст. ст. 252, 255 КПК України, п. 6.1 Інструкції). На основі проведено аналізу сформульовано дефініцію поняття «особлива правова ситуація» – це винятковий тимчасовий стан, зумовлений кризовими явищами, що виходять за межі звичайних умов функціонування суспільства та держави, вимагаючи оперативного реагування, системної адаптації правового регулювання з дотриманням принципу верховенства права, характеризується динамічністю, довгостроковим впливом наслідків та може мати локальний або глобальний характер. Визначено, що особливій правовій ситуації властиві такі ознаки: специфічність / нетиповість передумов виникнення; необхідність швидкого вжиття першочергових заходів для пристосування до обставин, що виникнули; адаптація та трансформація правого регулювання; правові межі реагування; тимчасовий характер ситуації; локальний або глобальний характер; динамічність; системність та багаторівневість впливу; довгостроковий вплив наслідків. Доведено, що використання інструментарію НС(Р)Д в умовах особливої правової ситуації потребує й особливого зваженого підходу та збереження процесуальних запобіжників, які є обов’язковою умовою допустимості результатів таких процесуальних дій. При кризовому реформуванні кримінального процесуального законодавства обґрунтовано недоцільність автоматичного поширення на інститут НС(Р)Д загальних норм, призначених для регулювання порядку проведення інших процесуальних дій, оскільки вони не враховують специфіку таємних заходів, зокрема рівень втручання в права людини та негласний характер. Запропоновано гармонізувати норми ст. 615 та глави 21 КПК України, а саме: передбачити уточнення, які б одночасно закріплювали можливість використання спеціальних правил щодо складання протоколів НС(Р)Д в умовах воєнного стану та уточнювали процедуру застосування таких правил саме у випадку фіксування результатів НС(Р)Д; не поширювати правила про використання будь-яких доступних технічних засобів на випадки проведення НС(Р)Д; у виключних випадках передбачити можливість здійснення судового контролю за проведенням НС(Р)Д слідчим суддею того суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування (запропоновано відповідні зміни до ст. ст. 252, 615 КПК України). Задля забезпечення всебічної оцінки результатів НС(Р)Д у кримінальних провадженнях, де відбулася подальша перекваліфікація діяння на менш суспільно небезпечне, встановлено необхідність аналізу широкого кола наступних факторів, що впливають на допустимість таких доказів: підстави для первинної кваліфікації діяння як тяжкого чи особливо тяжкого; можливість отримання відомостей, що свідчили про необхідність перекваліфікації, до проведення НС(Р)Д; проведення інших слідчих (розшукових) дій та отримання доказів до моменту перекваліфікації; часовий проміжок між проведенням НС(Р)Д і перекваліфікацією; підстави для перекваліфікації; значення результатів НС(Р)Д для встановлення істини у кримінальному провадженні. Констатовано, що для застосовності й дієвості такого алгоритму необхідно внести низку доповнень до кримінального процесуального законодавства України, що регламентуватимуть можливість використання результатів НС(Р)Д після перекваліфікації діяння на менш суспільно небезпечне (запропоновано відповідні зміни до ст. 246 КПК України, доповнення Інструкції п. 1.15).

Голова ради – Аркуша Лариса Ігорівна, д.ю.н., професор, завідувач кафедри криміналістики, детективної та оперативно-розшукової діяльності Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Стоянов Микола Михайлович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Завтур Віктор Андрійович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Гусєва Влада Олександрівна, д.ю.н., професор, завідувач кафедри криміналістики та судової експертології Харківського національного університету внутрішніх справ; Янковий Микола Олександрович, к.ю.н., професор, професор кафедри кримінального процесу та криміналістики Одеського державного університету внутрішніх справ.

Захист відбудеться за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, авд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА