Правове регулювання цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України

Abstract

Дисертація є першим комплексним монографічним дослідженням правового регулювання цивільно-військового співробітництва із погляду цивільного права, яке враховує дуалістичну природу цих відносин (приватноправову та публічно-правову). У дисертаційному дослідження здійснено історико-правовий аналіз особливостей взаємодії військ (сил) із цивільним населенням на території України. Встановлено, що характер зазначених правовідносин у різні історичні періоди мав неоднорідний зміст: взаємодія могла ґрунтуватися як на засадах рівноправного партнерства, так і набувати, за сучасними правовими підходами, протиправного характеру. Із набуттям Україною державної незалежності активний розвиток системи цивільно-військового співробітництва розпочався із запровадженням антитерористичної операції на сході держави. За результатами аналізу наукових підходів щодо розуміння цивільно-військового співробітництва встановлено, що відмінності в його сприйнятті пов’язані як з можливістю здійснювати вивчення крізь призму різних галузей права, так і з нелінійним розвитком цього інституту, що дозволяє акцентувати увагу в наукових дослідженнях на різних аспектах практичної діяльності. У ході дослідження здійснено конкретизацію понятійного апарату та наголошено на доцільності відмежування цивільно-військового співробітництва як комплексу заходів, що реалізуються Збройними Силами України, від завдань, покладених на фахівців підрозділів цивільно-військового співробітництва організаційних структур Збройних Сил України. Запропонований підхід відповідає інституційно закріпленій практиці держав – учасниць Організації Північноатлантичного договору. Уточнено питання визначення складу суб’єктів сил оборони, які можуть здійснювати цивільно-військове співробітництво, а саме: військові формування (Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національна гвардія України, Державна прикордонна служба України), правоохоронні органи (поліція особливого призначення Національної поліції України) та розвідувальні органи (Служба зовнішньої розвідки України, Головне управління розвідки Міністерства оборони України, розвідувальний орган Державної прикордонної служби України). Наголошується, що всі зазначені структури повинні розглядатися як суб’єкти цивільно-військового співробітництва, оскільки під час реалізації оборонних завдань вони зазнають тих самих викликів і потребують взаємодії з невійськовою компонентою, як і Збройні Сили України. У межах дисертації вперше проаналізовано еволюцію терміна «цивільно-військове співробітництво» та виявлено деякі недоліки в його дефініції: декларативний характер, обмеженість суб’єктного складу та неочевидність формулювання мети цивільно-військового співробітництва в поточній редакції. Запропоновано здійснити законодавче уточнення поняття цивільно-військового співробітництва в Законі України «Про оборону України», яке охоплює всі складові сил оборони та невійськових суб’єктів взаємодії, та викласти його в такій редакції: «цивільно-військове співробітництво – комплекс заходів Збройних Сил України та інших складових сил оборони щодо координації та взаємодії з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, які не входять до складу сил оборони, з метою створення сприятливих умов для виконання Збройними Силами України та іншими складовими сил оборони покладених на них завдань та функцій, у тому числі на території держави-агресора». Дослідженням встановлено, що цивільні правовідносини, що виникають у сфері цивільно-військового співробітництва, мають всі обов’язкові елементи цивільних правовідносин, проте характеризуються особливим складом учасників (організаційні структури Збройних Сил України та інших військових формувань, з одного боку, та фізичні особи, громадські об’єднання зі статусом юридичної особи, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування – з іншого), метою, а також обмеженнями в диспозитивності організаційних структур Збройних Сил України. Визначено, що цивільні правовідносини у сфері цивільно-військового співробітництва можуть мати як договірний, так і позадоговірний характер. До останніх можуть відноситись, наприклад, публічна обіцянка винагороди (за захоплення ворожої техніки), обіцянка винагороди за результатами конкурсу чи інші недоговірні зобов’язання, що виникають із односторонніх дій. Окрему увагу приділено господарській діяльності у Збройних Силах України. Також наголошено, що діяльність військових частин (установ, організацій), пов’язана з веденням підсобного господарства, не відповідає основному призначенню Збройних Сил України щодо збройного захисту незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України, через що потребує переосмислення необхідності її збереження. Висловлено думку щодо необхідності внесення змін у законодавство в напрямку зменшення кількості видів дозволеної господарської діяльності (наразі їх 147) з урахуванням пріоритету виконання військовими частинами (установами) завдань з оборони України. У межах дослідження запропоновано скасування застарілих положень частини другої статті 4 Закону України «Про оборону України» щодо права вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях оборони, переданих у постійне користування військовим частинам, через їх архаїчність та неможливість застосування на практиці у звʼязку з відсутністю порядку отримання такого дозволу. Уперше встановлені особливості забезпечення житлом військовослужбовців у районах ведення бойових дій та запропоновано зміни до наказу Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року № 380, спрямовані на удосконалення механізму оренди житла командирами військових частин для особового складу в районах бойових дій, що передбачають чітке визначення належності тієї чи іншої території до районів ведення бойових дій для цілей оренди житла, а також врегулювання питань укладання договору за відсутності приладів обліку та норм споживання енергоносіїв у відповідних населених пунктах. Уперше здійснено цивільно-правову характеристику договорів про закупівлю предметів ритуальної належності та послуг із транспортування тіл та встановлено, що вони не є самостійними видами цивільно-правових договорів, а різновидами договорів купівлі-продажу та договору перевезення, які характеризуються особливим предметом (ритуальні товари та послуги з транспортування тіл (останків) загиблих військовослужбовців відповідно) та однією зі сторін цих договорів, якою виступають військова частина або територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Запропоновано внести зміни до Алгоритму дій посадових осіб під час організації транспортування та поховання тіл (останків) загиблих (померлих) військовослужбовців Збройних Сил України на території України визначивши, що в разі виконання військовою частиною бойових завдань у складі угруповань військ (сил) закупівля такого роду товарів (послуг) повинна здійснюватись територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, а також обґрунтовано доцільність перегляду планової вартості комплекту предметів ритуальної належності в бік збільшення. У межах дисертації встановлено, що для виникнення правовідносин між Збройними Силами України та громадськими об’єднаннями, організаціями, останні повинні мати статус юридичної особи. Окремо окреслено особливості надання волонтерської допомоги Збройним Силам України: заборона надання індивідуальної допомоги, залучення неповнолітніх волонтерів та обов’язковість укладення письмового договору за вимогою військової частини (установи) – отримувача допомоги. Зазначено, що співпраця Збройних Сил України та волонтерських організацій не обмежується виключно питаннями забезпечення матеріальних потреб військ (сил), а включає також питання координації надання допомоги цивільному населенню та координації діяльності, спільної реалізації заходів з пошуку та евакуації тіл (останків) загиблих військовослужбовців Збройних Сил України та цивільних осіб, заходів протимінної діяльності тощо. Крім того, вперше запропоновано механізм удосконалення правового регулювання соціальних гарантій волонтерів. Визначено, що відсутність єдиного зразка Свідчення командира (начальника) військового формування про обставини отримання поранення (загибелі) волонтера та процедури його отримання призводить до укладення реалізації права волонтерів або членів їх сімей на отримання одноразової грошової допомоги. У звʼязку з чим запропоновано зобов’язати командирів військових частин фіксувати в журналах ведення бойових дій обставини отримання поранення (контузії, травми, загибелі) волонтерами із зазначенням визначених даних, а на підставі таких записів – надавати за запитом офіційні свідчення командира (начальника). У дисертаційному дослідженні охоплені також питання взаємодії Збройних Сил України з органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Підкреслено, що в умовах правового режиму воєнного стану провідна роль у регулюванні таких відносин належить нормам публічно-правового регулювання. Крім того, відмічено декларативний характер меморандумів між військовими частинами (установами) та органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, що, прогнозовано, не дозволяє розглядати їх укладення як шлях до покращення матеріального забезпечення військових частин (установ). Більш дієвим способом підтримки військ (сил) є надання останнім субвенцій з місцевих бюджетів (міжбюджетні трансферти) або здійснення передачі майна для задоволення визначених потреб. Також зроблені висновки, що ефективними способами використання земельних ділянок для потреб будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд є примусове відчуження та вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану (зокрема, реквізиція земельних ділянок комунальної форми власності) та встановлення земельних сервітутів. Зазначено, що для належної реалізації права заінтересованих осіб (зокрема, військових частин Збройних Сил України) вимагати встановлення сервітуту у вигляді права на будівництво, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, необхідно здійснити законодавче закріплення порядку встановлення такого сервітуту, характеру відплатності та строку його встановлення. Додатково зазначено, що можливими напрямами співпраці Збройних Сил України з органами державної влади, місцевого самоврядування можуть бути питання залучення інфраструктури для проведення заходів деконтамінації (знезараження) військ (сил), задоволення потреб лікувально-евакуаційного забезпечення завдяки залученню цивільних ресурсів, здійснення соціальних послуг із соціального супроводу військовослужбовців та членів їх сімей, зокрема в межах експериментального проєкту із запровадження договірної форми надання соціальної послуги із соціального супроводу військовослужбовців та членів їх сімей (постанова Кабінету Міністрів України від 03 жовтня 2023 року № 1050) тощо. У дисертації проаналізовано цивільно-військове співробітництво зарубіжних країн, зокрема з числа учасників Організації Північноатлантичного договору, та основні керівні документи військ (сил) з цих питань: Директиву MC 411/2 від 12 травня 2014 року (наразі очікується публікація в редакції MC 411/3), Доктрину цивільно-військового співробітництва AJP-3.19 та посібник з функціонального планування цивільно-військової координації (CIMIC) НАТО (CFPG), а також окремі керівні документи армії Сполучених Штатів Америки – спільну публікацію «Правове забезпечення» JP 3-84 від 02 серпня 2016 року та польовий статут Сухопутних військ США FM 3-84 «Правове забезпечення операцій». Наголошено, що окремі правові механізми, визначені керівними документами НАТО (як приклад, з питань Host Nation Support, процедур щодо статусу сил (SOFA) та статусу місій (SOMA)) не можуть бути застосовані взагалі, або на поточній стадії збройної агресії, відтак подальша імплементація стандартів НАТО з питань цивільно-військового співробітництва може здійснюватись скоріше на рівні політик, ніж конкретних механізмів. Зазначено, що удосконалення правового регулювання цивільно-військового співробітництва в Україні повинно враховувати дуалістичну природу цих відносин (публічно-правову та приватно-правову) та здійснюватись на комплексних засадах: як шляхом гармонізації правових норм у межах відповідних галузей права внутрішнього законодавства відповідно до сучасних викликів, так і з урахуванням стандартів Організації Північноатлантичного договору. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що їх можна буде використовувати у правотворчій діяльності, а саме при підготовці змін до законодавства та керівних документів Міністерства оборони України та Збройних Сил України, та правозастосовчій діяльності, – в діяльності з’єднань, військових частин (установ) Сухопутних військ Збройних Сил України за напрямом цивільно-військового співробітництва (Акт Командування Сухопутних військ Збройних Сил України від 07 червня 2025 року № 167261 про впровадження наукових розробок дисертаційного дослідження).

Склад разової ради:

Голова ради – Харитонов Євген Олегович, д.ю.н., професор, завідувач кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Давидова Ірина Віталівна, д.ю.н., професорка, професорка кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія»; Фасій Богдан Володимирович, к.ю.н., доцент, декан факультету судового та міжнародного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Гринько Світлана Дмитрівна - д.ю.н., професорка, завідувачка кафедри приватного права Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова; Булеца Сібілла Богданівна - д.ю.н., професорка, завідувачка кафедри цивільного права та процесу ДВНЗ «Ужгородський національний університет».

Захист відбудеться 24.11.2025 о 14:00, за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23, каб. 113 (Національний університет "Одеська юридична академія"). Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА