Кримінально-правова політика у сфері боротьби зі злочинністю неповнолітніх у повоєнній Україні (40-і – 60-ті рр. ХХ ст.)

Abstract

Дисертаційна робота є комплексним дослідженням кримінальноправової політики, яка проводилася на теренах України після Другої світової війни щодо неповнолітніх правопорушників, компаративним аналізом матеріальних і процесуальних норм національного та міжнародного характеру щодо притягнення неповнолітніх правопорушників до відповідальності. Наголошено на важливості розгляду протиправної поведінки неповнолітніх у 40-60-х роках ХХ століття та реагуванні на неї держави та суспільства, що зумовлено набутим сучасним воєнним досвідом осмислення багатьох суспільних явищ, чого бракує попереднім дослідженням. Зокрема, не дивлячись на наявність великої кількості фундаментальних робіт, присвячених кримінально-правовій політиці держави, попередженню злочинності неповнолітніх, відсутні комплексні монографічні дослідження з цих проблем щодо періоду 40-60 років ХХ століття. Через таку прогалину немає повного уявлення про досвід застосування державою кримінально- правової політики після закінчення Другої світової війни, який можна було б застосувати, або навпаки не повторювати через обґрунтовані причини. Все наведене вище зумовило вибір теми дисертаційного дослідження та підтверджує її обґрунтованість та актуальність. Доведено необхідність усвідомлення, з урахуванням попередніх вітчизняних та зарубіжних практик того, які напрями і способи реалізації кримінально-правової політики можуть бути інтерпретовані до сучасних реалій, а які містять значні ризики. Важливим є не лише виявлення протиправних дій, притягнення до відповідальності за їх скоєння, але й їх попередження та профілактика. З боку держави актуальним є завдання за будь-яких умов, у тому числі в умовах воєнного стану, забезпечити максимально комфортні умови для навчання, виховання, забезпечення безпеки дітей. Розкрито особливості кримінально-правової політики як невід’ємної складової державної політики та діяльності державних органів і організацій, спрямованих на захист прав, свобод людини і громадянина, суспільства і держави від суспільно небезпечних протиправних діянь (дій чи бездіяльності), шляхом застосування покарань та інших методів. Основним завданням державної кримінально-правової політики є забезпечення правильного тлумачення положень кримінального законодавства, які застосовуються для притягнення злочинців до відповідальності за вчинення злочинів, та підвищення ефективності кримінальної відповідальності за протиправні діяння. Основними напрямами кримінально-правової політики є криміналізація, декриміналізація, караність та пом’якшення покарання; криміналізація – це діяльність законодавця щодо визначення в кримінальному законодавстві покарання за конкретне правопорушення, а пом’якшення покарання – це зменшення покарання за вчинення правопорушення. Обґрунтовано, що кримінально-правова політика стосовно боротьби та попередження злочинності неповнолітніх, починаючи з першої половини ХХ століття, зазнала значних змін, що знайшло відображення у трансформації її філософських, нормативних та інституційних основ. Встановлено, що протягом усього періоду зародження та розвитку кримінальної політики у сфері попередження злочинності неповнолітніх простежувалося домінування у різні часи певних ідей, які відображали погляди на дитинство, як соціокультурне явище, а його визначення, певною мірою, залежало від ціннісних засад суспільства, у межах якого воно сформовано. Доведено, що еволюція поглядів на дитинство та того, як суспільство відносилося до дітей, вплинуло на еволюцію нормативних засад визначення віку кримінальної відповідальності у напряму його збільшення, призначення покарання неповнолітнім, що ставало, зазвичай, менш репресивним, створення спеціальних державних та громадських інституцій, які опікувалися неповнолітніми, як спеціальними суб’єктами кримінального права. Розроблено багаторівневу періодизацію розвитку кримінально-правової політики у сфері боротьби зі злочинністю неповнолітніх, що формувалася на теренах України та інших держав у ХХ столітті, у якій факторами виокремлення етапів були як глобальні соціальні катаклізми, насамперед світові війни, трансформації національних політико-правових режимів та зміни ідеологічних засад державного будівництва, наприклад, громадянські війни, збройні конфлікти у межах держави. Повоєнний час був складним періодом для громадян, а зростання злочинності неповнолітніх в Українській РСР було наслідком голоду, спричиненого кліматичними катаклізмами, наслідками війни та репресивною продовольчою політикою радянського уряду. Після війни в Україні з’явилося багато безпритульних та бездоглядних дітей. З 1940 по 1960 роки злочинність неповнолітніх була нестабільною і зростала під впливом профілактичних заходів правоохоронних органів та державної кримінально-правової політики, а потім поступово знижувалася. Правовою проблемою зростання злочинності неповнолітніх є зв’язок між кримінологічним статусом дитини та віковими особливостями розвитку її психіки чи фізіології. Тому для запобігання виникненню протиправної поведінки необхідно враховувати цей аспект дитячої психології, а отже вплив зовнішніх негативних факторів на дитину є значним. Надано розгорнуту характеристику еволюції кримінально-правової політики у сфері боротьби зі злочинністю неповнолітніх у зарубіжних країнах у ХХ столітті з урахуванням глобальних політико-правових змін, зумовлених Другою світовою війною, появою нових суб’єктів міжнародного права, що різнилися соціально-політичним ладом. Виокремлено загальне та відмінне у причинах поширення цього негативного явища у різних країнах, у формуванні нормативних та інституційних засад протидії злочинності неповнолітніх. Доведено, що сучасний міжнародно-правовий механізм протидії та профілактики злочинності неповнолітніх є результатом генези міжнародних дискусій з прав людини, зокрема, з наголосом на забезпеченні благополуччя дітей під час воєн та конфліктів. Еволюція міжнародно-правових засад кримінально-правової політики у сфері боротьби зі злочинністю неповнолітніх та її профілактики тісно пов’язано з історичними подіями та соціальними рухами, що демонструє постійну потребу у розвитку нормативних та інституційних засад захисту прав дітей. Ці процеси слід розглядати у межах проблематики розвитку прав дітей як суттєвого елементу прав людини загалом. Кінець ХІХ – початок ХХ століття ознаменувався значним змінами у ставлення до дітей, що призвело до збільшення соціальних інвестицій у їхній добробут. Руйнівні наслідки Першої та Другої світових війн виявили вразливість неповнолітніх і наголосили на необхідності більш структурованого підходу до благополуччя та захисту дітей. Після закінчення світових війн питання захисту прав дітей актуалізувалися не лише на доктринальному рівні, але й на ставали частиною міжнародної політики, і це свідчить про те, що вони були не локальною проблемою, а частиною глобальних процесів. Найважливішою подією стало ухвалення у 1959 році в рамках ООН Декларації про права дитини 1959 року, що стало важливим етапом у переформулювання транснаціональних норм щодо формування правового статусу дитини. Обґрунтовано, що безпритульність неповнолітніх є окремою формою безпритульності загалом. Безпритульність неповнолітніх є, переважно, результатом соціальної несправедливості та нерівності, а не результатом індивідуальних обставин чи особистих недоліків. Збройні конфлікти локального та глобального характеру виступають каталізатором щодо збільшення кількості безпритульних та бездоглядних дітей, що відбулося і після Другої світової війни. У післявоєнний період зростання злочинності неповнолітніх в УРСР було зумовлено, переважно, голодом, спричиненим природними та політичними факторами, та наслідками воєнних дій. Злочинність неповнолітніх у період 1940–1960 років була нестабільною, її збільшення у перші повоєнні роки та поступове зменшення обумовлено трансформацією державної кримінально-правової політики щодо цієї категорії суб’єктів права. Доведено, що запобігання та подолання безпритульності неповнолітніх потребує відходу від систем та політик, неефективність яких доведено історичним досвідом, і вимагає розробки стратегій та політик, спрямованих на створення найсприятливіших умов для захисту прав неповнолітніх. Розширено періодизацію процесів дитячої безпритульності, як одного чинників поширення злочинності неповнолітніх, що спостерігалися і спостерігаються в Україні. Запропоновано виокремити п’яту хвилю безпритульності серед неповнолітніх в Україні, і часом її відліку є російська військова агресія проти України, що почалася у 2014 році, а з 24 лютого 2022 року переросла у повномасштабну війну. Як демонструє історія, війни завжди виступають каталізатором значного збільшення кількості безпритульних дітей. Поява першої хвилі зумовлена Першою світовою війною, революцією, громадянською війною тощо; друга – колективізацію та голодомором у 1931–1933 роках; третя – Другою світовою війною, четверта – соціально-економічними потрясіннями перехідного періоду початку 90-х років ХХ століття. Охарактеризовано превентивні заходи щодо неповнолітніх у період з 40- 60-х років ХХ століття, поширених на теренах України. Наголошено, що кримінальне законодавство одразу після Другої світової війни містило суворі санкції щодо призначення покарання не лише дорослим, а й після досягнення дитиною 12 років, а профілактичних чи виховних заходів було дуже мало. Розглянуто динаміку нормативних приписів щодо встановленні мінімальної межі притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності у період 20–60 років ХХ століття у зарубіжних країнах та в УРСР. Зокрема, згідно з КК 1927 року, до дітей віком від 14 до 16 років застосовувалися заходи виправлення, якщо комісія в справах неповнолітніх визнавала неможливим застосування заходів медичного та виховного характеру; з 1935 року санкції щодо неповнолітніх стали більш суворими, зокрема після досягнення ними 12 річного віку за скоєння крадіжок, насильства тощо. У 1940 року було запроваджено стосовно неповнолітніх максимальну міру покарання – смертну кару, яка була скасована 28 травня 1947 року, що стало важливою подією у повоєнній кримінально-правовій політиці. У повоєнний період кримінальне законодавство України перейшло від жорсткого методу покарання у вигляді позбавлення волі до ліберального методу підвищення віку кримінальної відповідальності, а також посилено превентивну діяльність щодо неповнолітніх. Відповідно до положень КК УРСР 1960 року, суд міг призначити покарання особі, яка не досягла 18 років, за вчинення кримінального правопорушення або за вчинення кримінального правопорушення до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, а функцією покарання було визначено не тільки кара, а й перевиховання засуджених, суворе додержання законів, повагу до правил життя суспільства, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, та іншими особами. Виявлено основні причини, що спонукали та спонукають неповнолітніх до скоєння протиправних дій, зокрема: вплив кризових явищ; важке матеріальне становище сімей; зростання кількості підлітків, які ніде не навчаються та не працюють, що обумовлено як поведінкою неповнолітнього (наприклад, небажання займатись чимось корисним), так і від державою (наприклад, брак робочих місць тощо). У сучасний період на психіку неповнолітніх суттєво впливають воєнні дії, тому брак соціально- психологічних заходів з боку держави є однією із причин підвищення злочинності підлітків та поширення бездоглядність та безпритульність дітей. Виявлено основні причини зростання злочинності у післявоєнний період та умови, через які криміногенна ситуація погіршувалася чи поліпшувалася. Встановлено, що злочинність неповнолітніх у 1940–1960 роках мала нестабільний характер, то зростала через тяжку соціальну, політичну, економічну кризу в післявоєнній Україні, то поступово зменшувалася під впливом попереджувальної діяльності правоохоронних органів та кримінально-правової політики держави. Якщо розглядати період одразу після Другої світової війни, то головними причинами зростання протиправних дій неповнолітніх було скрутне матеріальне становище сімей, втрата постійного місця проживання та загибель членів сім’ї. У період 50-60- х років ХХ століття основною причиною злочинності неповнолітніх була безконтрольність з боку батьків, вчителів і держави.

Склад разової ради:

Голова ради – Бехруз Хашматулла Набієвич, д.ю.н., професор, завідувач кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Грушко Мальвіна Валеріївна, к.ю.н, доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського Національного університету «Одеська юридична академія»; Мануїлова Катерина Вікторівна, к.ю.н, доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Крестовська Наталя Миколаївна, д.ю.н., професор, кафедри морського права Національного університету «Одеська морська академія»; Волошкевич Геннадій Андрійович, к.ю.н., доцент, завідувач кафедри державно-правових дисциплін Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Захист відбудеться 22.11.2025 о 15:00, за адресою: м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23, каб. 113 (Національний університет "Одеська юридична академія"). Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА