Правова спадщина у формуванні українського права

Abstract

У дисертації здійснено теоретико-методологічне узагальнення проблематики правової спадщини як багатовимірної системи, що впливає на формування українського права. Запропоновано нове розв’язання цієї наукової проблеми, яке передбачає побудову концепції правової спадщини у її взаємозв’язку з механізмами трансляції правових смислів, визначення її особливостей у національному правотворенні та формулювання пропозицій щодо збереження, відтворення й культивування спадкових правових змістів для підтримки континуїтету правового розвитку. Центральною науковою проблемою дослідження є з’ясування ролі правової спадщини у формуванні українського права, зокрема через процеси правової наступності, формування правової ідентичності та нормативної еволюції українського права. Визначено, що правова спадщина постає як одна з фундаментальних засад формування права, механізми її трансляції – як засіб передачі правових смислів, а формування права – як результат тривалої взаємодії правової спадщини, механізмів її трансляції та сучасних соціально правових умов. Теоретична складова запропонованої концепції правової спадщини охоплює аналіз правових традицій та інститутів, правових артефактів та правового досвіду, що дозволяє розглядати право не лише як інструмент регуляції, а й як знаково смислову систему, яка інтегрує правову пам’ять, ментальні моделі правосвідомості та спадкоємність інституційного розвитку права. У цьому контексті виокремлено два параметри формування правової спадщини: зовнішній (рецепція і схвалення українським суспільством запозичених норм і моделей права), і внутрішній (відтворення та визнання власних традиційних норм, інститутів і символів, які є джерелами континуїтету та засобами збереження правової самобутності). Такий підхід дозволяє розкрити культурно-історичну природу права, прогнозувати його трансформацію, оцінювати ефективність правових інститутів та забезпечувати збалансовану взаємодію зовнішніх правових впливів із національною правовою спадщиною. Підкреслено, що правова спадщина має три ключові виміри: онтологічний (як реальність, що репрезентує правові сенси та світоглядну основу права), нормативний (як система норм, правил і цінностей, що регулюють соціальні відносини), і цивілізаційний (як механізм творення національної правової ідентичності й культурної спадкоємності). Їхня взаємодія забезпечує не лише збереження, а й збагачення національної правової системи новими правовими ідеями, підходами до правового регулювання відносин, викарбовує новий правовий досвід, сприяє зміцненню національної правосвідомості та піднесенню національної правової ідентичності. У межах теоретичної частини концепції використано широкий методологічний арсенал, який дозволяє комплексно розглядати правову спадщину. Застосовані підходи не є взаємовиключними, вони взаємодоповнюють один одного, охоплюючи ціннісні засади, суб’єктну участь, символічну репрезентацію та соціально-функціональне призначення правової спадщини. Доведено, що дослідження останньої потребує міждисциплінарних інтерпретацій у сфері права, філософії, культури, історії та соціології. В роботі акцентовано інтегративний тип праворозуміння. Дано визначення засадничим теоретико-правовим поняттям «правовий спадок», «правова спадщина» й «правове надбання». Термін «правовий спадок» вживається в роботі в значенні пасивного накопичення правових об’єктів минулого; «правова спадщина» – як осмислений та інкорпорований у діюче право комплекс об’єктів; «правове надбання» – як відібрана, ціннісно наповнена і стійка частина правової спадщини, що отримала визнання та закріплення в правовій культурі. Обґрунтовано, що осмислення правової спадщини дозволяє не лише реконструювати витоки сучасного права, а й визначити вектори його розвитку в національному та цивілізаційному контекстах. Це забезпечується за рахунок запропонованої моделі правової спадщини як структурованої частини правової матриці, яка формує основу правової ідентичності, нормативної автономії та забезпечує внутрішню стійкість правової системи. Підкреслено значення національної правової спадщини як елемента правової матриці. У даному дослідженні спадщина постає ресурсом, що дозволяє правовій системі адаптуватися до нових викликів, зберігаючи континуїтет і самобутність українського права. У межах дослідження правова спадщина розглядається не як суто ретроспективний матеріал, а як культурно-інформаційний феномен, що забезпечує збереження правових цінностей, принципів і норм через правову комунікацію, інтерпретацію права та семантичні зв’язки, що поєднують правові смисли минулого із сучасними правовими реаліями. Особливе значення надається правовим знакам/символам, текстам, практикам, які репрезентують правовий досвід і правосвідомість народу, фіксують правові смисли. Вони також сприяють збереженню правової спадщини, її трансляції і адаптації до нових соціально правових умов. Фіксація правових смислів знаходить своє вираження у правових артефактах, що розглядаються в роботі як первинні одиниці правової спадщини. Вони мають знакову форму, виконують репрезентативну функцію і є носіями правових смислів. Особлива увага зосереджується на взаємозв’язку правових артефактів, правового досвіду та суб’єкта як ключових елементів правової спадщини. Правові артефакти втілюють зафіксовані правові смисли; досвід акумулює перевірені історією правові практики та моделі правового мислення; суб’єкт є носієм, інтерпретатором і транслятором цих смислів. У такому взаємозв’язку формуються правові цінності, що визначають аксіологічне підґрунтя правової спадщини й забезпечують єдність її змісту. Інтеграція функціональних і семіотичних характеристик дозволяє осмислити правову спадщину як основу формування права та умову правової стабільності. У такому розрізі, правова спадщина постає як морфологічно впорядкована, багатовимірна система, що об’єднує правові артефакти, цінності, суб’єкти та досвід. Завдяки цій взаємодії забезпечується структурна єдність між минулим і сучасним правотвореннями. Правова спадщина виконує не лише функцію правової пам’яті, а й виступає активним механізмом відтворення, оновлення права, адаптації його до сучасних вимог і запитів, перетворюючись на ресурс для сталого розвитку права, юридичної науки та зміцнення національної правової ідентичності. Підкреслено, що формування українського права та його правової спадщини бере початок у дохристиянський період і в межах дослідження простежується як первинний культурно-нормативний рівень становлення правових уявлень і звичаєвих регуляторів, тоді як подальший розвиток простежується через низку історичних етапів, зокрема: візантійський, литовсько-польський, козацький, імперський (у межах Австро-Угорського та російського впливу), період української революції 1917-1921 та радянський. Це свідчить про етапність формування, змінюваність і багатошаровість українського права. Логіка такої послідовності полягає не стільки у хронології, скільки в поступовому нашаровуванні нових та зміні діючих правових артефактів, інститутів, збагаченні правового досвіду, у розширенні змісту правових цінностей, ідей, смислів через їхнє осмислення й інтерпретацію. Кожен період не лише залишив по собі правові артефакти і певний досвід, а й сформував специфічні моделі правового мислення та правової поведінки, що укорінилися в національній правовій ментальності. Таким чином, правова спадщина постає як джерело легітимації, як канал правової комунікації між епохами та, головне, як механізм збереження ідентичності в умовах політичних змін. Зазначається, що українське право розвивалося в умовах багатовекторної взаємодії правових традицій, внутрішньої та зовнішньої, внаслідок чого сформувався феномен правового дуалізму. Він проявляється у співіснуванні писаного кодифікованого права та звичаєвих норм, у рецепції західноєвропейських зразків при одночасному збереженні національних правових практик. Взаємодія цих двох традицій створює «динамічне поле», де новації проходять крізь ціннісні фільтри правової пам’яті, зберігаючи зв’язок із національним контекстом і менталітетом. Ця взаємозалежність засвідчує різні механізми формування та функціонування правових норм і унікальність правової спадщини України. Правова спадщина аналізується як чинник, здатний транслювати правові смисли в нових соціально-історичних умовах, впливаючи на адаптацію правових традицій, інститутів, стандартів поведінки та ментальних моделей правосвідомості (що походять із минулого) в умовах сучасного правотворення. Це дозволяє осмислити правову культуру як середовище, в якому правова спадщина не лише зберігається, а й оновлюється, набуваючи нових форм у взаємодії з сучасними глобальними викликами. Окрема увага приділяється правовим інститутам як носіям спадкових смислів, здатним забезпечити неперервність і стійкість правової системи. Доведено, що історично вкорінені форми інституційної організації права, попри зовнішні трансформації, зберігають фундаментальний порядок, характерний для національної правової системи. Правові інститути, водночас, виступають каналами трансляції права, поєднуючи рецепцію зовнішніх зразків із внутрішніми уявленнями про право та його ідеали. Саме завдяки цим інститутам право зберігає безперервність, легітимність і здатність до оновлення, не втрачаючи зв’язку з власною ідентичністю. Визначено провідну роль юристів, науковців і правотворців у збереженні та переосмисленні спадщини. Їхня діяльність забезпечує інтелектуальну спадкоємність, формування нових доктрин та включення переосмислених і інтерпретованих історичних правових смислів у сучасну нормативну систему. Обґрунтовано, що правова спадщина має не лише ретроспективну цінність а й виступає умовою та підґрунтям розвитку права. Вона виконує функції забезпечення правового континуїтету, формування правової ідентичності, підтримання аксіологічної єдності правової системи та сприяє процесу адаптації права до нових умов. Правова спадщина поєднує історичну глибину з сучасною правовою реальністю, зберігаючи самобутність українського права у глобалізованому середовищі та виступаючи ресурсом для модернізації сучасного права. Показано значення правової спадщини як ключової основи формування сучасного українського права. Будучи джерелом правових артефактів минулого, її історичні устої впливають на зміст правових норм, інституційну основу права, національну правосвідомість і професійну правову культуру.