Воєнна дипломатія в міжнародно-правовій доктрині

Abstract

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню воєнної дипломатії як самостійної категорії міжнародно-правової доктрини. В умовах трансформації сучасного міжнародного правопорядку, ескалації збройних конфліктів, цифровізації безпекового середовища та загострення викликів колективній безпеці проблематика воєнної дипломатії набуває виняткової доктринальної і практичної актуальності. Дискусійність наявних підходів до доктринального осмислення воєнної дипломатії та фрагментарність її концептуалізації поза межами міжнародного права детермінують необхідність формування цілісного міжнародно-правового розуміння цього феномену. Обґрунтовано вибір теми дослідження, що зумовлений відсутністю в доктрині міжнародного права консолідованого підходу до визначення поняття «воєнна дипломатія». Встановлено, що більшість наявних концепцій формувалися поза межами власне міжнародного права і зосереджувалися або на хронологічному критерії, який позначає дипломатію у воєнний час, або на інституційному критерії, що охоплює діяльність військових аташе та оборонних відомств, або на функціональному критерії, пов’язаному з управлінням ескалацією та коаліційною координацією. Доведено, що жодна з цих концепцій не забезпечує цілісної міжнародно-правової дефініції воєнної дипломатії з визначенням її ознак, суб’єктного складу, нормативної основи та функцій у системі міжнародно- правового регулювання. Вперше здійснено комплексне міжнародно-правове дослідження воєнної дипломатії як самостійного предмета наукового аналізу та обґрунтовано доцільність її виокремлення як категорії міжнародно-правової доктрини. Сформульовано авторський підхід до визначення воєнної дипломатії як міжнародно-правової категорії, відповідно до якого вона є дипломатичною діяльністю держав та інших суб’єктів міжнародного права, що здійснюється у зв’язку з міжнародним збройним конфліктом, застосуванням сили чи погрозою силою, у межах міжнародно-правових режимів jus ad bellum і jus in bello та спрямована на захист інтересів міжнародного миру та безпеки, управління конфліктом і формування умов для jus post bellum. Визначальними ознаками воєнної дипломатії визначено: зв’язок із фактичним або потенційним застосуванням сили та умовами міжнародного збройного конфлікту; взаємодію з міжнародно-правовими режимами jus ad bellum і jus in bello та орієнтацію на jus post bellum; поєднання дипломатичних, безпекових, гуманітарних і координаційних засобів; участь профільних органів безпеки та оборони як повноважних учасників поряд із традиційними дипломатичними органами; спрямованість на управління конфліктом у його повному циклі, а не лише на його завершення. Доведено, що воєнна дипломатія не є синонімом військової, оборонної чи безпекової дипломатії, а становить самостійну категорію міжнародно-правової доктрини з власними ознаками, функціями, колом уповноважених органів та осіб і нормативною основою. У співвідношенні з військовою дипломатією воєнна дипломатія є ширшою за предметом і колом органів та уповноважених осіб, оскільки військова дипломатія функціонує передусім через офіційний військово- представницький канал діяльності військових аташе, тоді як воєнна дипломатія охоплює також переговорні процеси щодо припинення бойових дій, гуманітарні домовленості та коаліційну координацію. Від оборонної дипломатії воєнна дипломатія відмежовується спрямованістю: оборонна дипломатія концентрується на оборонному співробітництві в неконфронтаційному режимі, що не тотожне переговорам про припинення конфлікту чи узгодженню умов миру. Встановлено, що безпекова дипломатія є найширшою за охопленням категорією у сфері зовнішньої безпекової діяльності держави, що охоплює всі види загроз міжнародній безпеці та не обмежується виключно ситуаціями міжнародного збройного конфлікту, застосування сили чи погрози її застосування. Систематизовано доктринальні підходи до осмислення воєнної дипломатії та виокремлено чотири їх групи: функціонально-інструментальний, нормативно- правовий, стратегічно-комунікаційний і багаторівневий. Обґрунтовано, що війна і дипломатія історично не існували як відокремлені явища, а збройні конфлікти є рушійною силою трансформації міжнародного права. Визначено правову основу воєнної дипломатії як багаторівневу систему, що формується на перетині загальних принципів міжнародного права, норм дипломатичного права, права міжнародної безпеки, права міжнародних організацій і міжнародного гуманітарного права. Обґрунтовано, що воєнна дипломатія функціонує одночасно в площинах jus ad bellum, jus in bello, а також у доктринальній площині jus post bellum, що дозволяє розглядати її як наскрізний правовий механізм управління збройним конфліктом у його повному циклі. Охарактеризовано функції, форми, методи та суб’єктний склад воєнної дипломатії. Встановлено, що вона виконує переговорну, спостережну, захисну, координаційну, представницьку, гуманітарну, легітимаційну, санкційну, доказову та постконфліктну функції, що у своїй сукупності відображають спрямованість воєнної дипломатії на управління збройним конфліктом у його повному циклі. Доведено, що характер сучасних збройних конфліктів трансформує ці функції: захисна функція набуває компенсаторного безпекового характеру, координаційна виходить за межі класичного союзницького формату і охоплює багаторівневі коаліційні платформи, а доказова та постконфліктна функції набувають дедалі більшого значення в контексті притягнення до міжнародно-правової відповідальності та відшкодування шкоди. Обґрунтовано, що первинним суб’єктом залишається держава, тоді як практична реалізація її правосуб’єктності здійснюється через розширене коло органів та уповноважених осіб – главу держави, уряд, органи зовнішніх зносин, дипломатичні представництва, органи безпеки й оборони та спеціально уповноважених представників; поряд із державами самостійними суб’єктами воєнної дипломатії виступають міжнародні організації, а також інші суб’єкти міжнародного права в межах визнаної за ними правосуб’єктності. З’ясовано місце воєнної дипломатії в механізмі забезпечення міжнародного правопорядку та колективної безпеки, її співвідношення з принципами незастосування сили, мирного вирішення міжнародних спорів, правом на самооборону та системою колективної безпеки ООН. Доведено, що воєнна дипломатія посідає самостійне місце в цьому механізмі, забезпечуючи дипломатичний супровід безпекових рішень та координацію дій держав і міжнародних організацій. Виявлено структурні вразливості системи колективної безпеки, зокрема неможливість блокування обов’язкових рішень Ради Безпеки ООН державою, щодо поведінки якої порушується питання про акт агресії, що посилює функціональне навантаження на воєнну дипломатію як механізм забезпечення колективного реагування поза централізованими процедурами. Досліджено ядерний вимір воєнної дипломатії в умовах трансформації режимів стримування, нерозповсюдження та роззброєння, що проявляється у протидії використанню ядерного чинника як інструменту дипломатичного тиску, підтриманні верифікаційних механізмів ядерного нерозповсюдження в умовах збройного конфлікту та залученні міжнародних інституцій до захисту ядерної інфраструктури. Досвід українського ядерного роззброєння виявив, що безпекові гарантії, надані в обмін на відмову від ядерної зброї, можуть мати обмежену превентивну цінність за відсутності ефективних механізмів їх примусового виконання, що актуалізує питання реформування відповідних міжнародно- правових режимів. У цьому контексті практика України становить науковий інтерес як приклад одночасного функціонування воєнної дипломатії в кількох взаємопов’язаних площинах: підтримання міжнародної правової кваліфікації порушення безпекових гарантій, залучення міжнародних інституцій до реагування на загрози ядерній інфраструктурі в умовах збройного конфлікту, формування коаліційної підтримки та обґрунтування міжнародно-правової відповідальності держави-агресора. Встановлено, що сучасні збройні конфлікти істотно трансформують зміст і форми воєнної дипломатії, розширюючи її функціональний діапазон: класичні коаліційний, санкційний та морський виміри набувають якісно нових інституційних форм, тоді як цифровий і компенсаційний виміри постають як принципово нові напрями, зумовлені технологічним розвитком та інституціоналізацією механізмів постконфліктної відповідальності. Екологічний вимір, що раніше фіксувався переважно на рівні гуманітарних обмежень, нині набуває самостійного значення у зв’язку з масштабом і транскордонним характером екологічної шкоди від сучасних збройних конфліктів. Встановлено, що ускладнення атрибуції поведінки держави, розмивання межі між станом миру і станом збройного конфлікту, використання проксі-структур, кіберопераційного та інформаційно-психологічного впливу змінюють умови і форми дипломатичної діяльності, зберігаючи її правову природу та підпорядкованість міжнародно- правовим режимам jus ad bellum і jus in bello. Доведено, що ці зміни не скасовують правової природи воєнної дипломатії та її підпорядкованості міжнародно-правовим режимам jus ad bellum і jus in bello, а лише розширюють умови і форми її здійснення. На основі аналізу практики збройної агресії рф проти України встановлено, що воєнна дипломатія функціонує як самостійна категорія міжнародно-правової доктрини на перетині дипломатичного права і міжнародно-правових режимів застосування сили, що реалізується через практичні процедури переговорів, контролю, доказування, відповідальності та постконфліктного врегулювання. Відповідна дипломатична практика держав не лише підтверджує доктринальну самостійність воєнної дипломатії, а й формує нові правові орієнтири для її подальшого осмислення. Обґрунтовано роль воєнної дипломатії у сприянні притягненню до міжнародно-правової відповідальності за воєнні злочини, вчинені в умовах міжнародного збройного конфлікту. Встановлено, що воєнна дипломатія виконує доказову функцію через підтримання офіційних каналів взаємодії з міжнародними судовими та квазісудовими органами, сприяння документуванню порушень міжнародного гуманітарного права та формуванню міжнародно-правової позиції держави щодо кваліфікації відповідних діянь. Визначено, що дипломатична підтримка діяльності Міжнародного кримінального суду, координація з міжнародними реєстрами збитків та участь у формуванні компенсаційних механізмів становлять практичний вияв функціонування воєнної дипломатії в доктринальній площині jus post bellum. Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення можуть бути використані для подальшого розвитку міжнародно-правової доктрини, удосконалення дипломатичної практики, формування переговорних стратегій і міжнародно-правових позицій держави в умовах збройного конфлікту, участі в міжнародних організаціях, коаліційних форматах, гуманітарних переговорах і механізмах постконфліктного врегулювання, а також у науковій, навчальній та навчально-методичній діяльності у сфері міжнародного права і при розробленні спеціальних курсів, присвячених воєнній дипломатії.

Склад разової ради:

Голова ради – Бехруз Хашматулла, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія»;

Рецензенти: Бєлогубова Оксана Олександрівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія»;

Офіційні опоненти: Карвацька Світлана Богданівна, доктор юридичних наук, професор, в.о. завідувача кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; Славко Анна Сергіївна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного, європейського права та порівняльного правознавства Сумського державного університету; Турченко Ольга Григорівна, кандидат юридичних наук, доцент, завідувачка кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Захист відбудеться , за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а (Національний університет "Одеська юридична академія"). Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА