Законодавче врегулювання релігійних відносин національних меншин Півдня України у ХVIII – на початку ХХ ст.

Анотація

У дисертації проведено історико-правовий аналіз законодавчого регулювання міжконфесійних відносин національних меншин Півдня України та практики реалізації ними релігійних прав і свобод у XVIII ст. – на початку ХХ ст. Одним з актуальних завдань сучасної української держави в умовах російської агресії є забезпечення внутрішньої стабільності та консолідованості українського суспільства, протидія будь-яким внутрішнім конфліктам та ворожнечам. Релігійні конфлікти можуть призводити до соціальної напруги, дискримінації та порушення прав людини. Навпаки, повага до релігійних прав сприяє соціальній згуртованості, миру та гармонійному розвитку суспільств Наразі відбувається активне розпалювання Росією міжконфесійних протиріч на території української держави, а релігійні права і свободи стають об’єктом політичних маніпуляцій і конфліктів, що створює серйозні загрози національній безпеці та громадському порядку, особливо в регіонах де компактно проживають представники різних етнічних груп та релігій. У зв’язку з цим, важливого значення набуває державна політика у релігійній сфері та здатність держави побудувати гармонійні відносини з представниками різних конфесій. Ця політика повинна враховувати особливості етнічного та конфесійного складу її населення, та створювати умови для мирного співіснування та розвитку представників різних конфесій. Забезпечення релігійних прав національних меншин є ключовим елементом соціальної стабільності та розвитку України, і насамперед її південних регіонів, які історично сформувалися, як полі етнічні та полі конфесійні. Досягнення поставленої мети неможливо без врахування накопиченого історичного досвіду правового регулювання міжконфесійних відносин на українських землях, насамперед в період їх перебування у складі Російської імперії у XVIII – на початку XX ст. Аналіз позитивних здобутків та прорахунків допущених в ході реалізації державної конфесійної політики відносно національних меншин Півдня України, стане у нагоді при розбудові конструктивного діалогу між сучасною українською державою та релігійними організаціями та дозволить втілити цей досвід у сучасне вітчизняне законодавство. Основними методами проведеного дослідження стали такі загальнонаукові та спеціально-наукові методи дослідження, як : - порівняльно-правовий метод застосовано при зіставленні приписів російського законодавства по відношенню до різних груп населення, що дозволило виділити загальні та специфічні риси повсякденних міжконфесійних відносин; - формально-логічний метод (дедукція, індукція, аналіз, синтез) був використаний при аналізі нормативно-правових актів та інших джерел права Російської імперії, які закріплювали правовий статус національних меншин, права та обов’язки представників інославних конфесій, а також регулювали міжконфесійні відносини - статистичний метод, який використовувався для аналізу кількісних даних, що прямо чи опосередковано характеризували практику реалізації правових норм, а також дали можливість відобразити конкретні зміни, що відбулися внаслідок прийняття чи внесення змін до законодавства; - системно-структурний метод був використаний при аналізі державної конфесійної політики, як цілісної єдиної системи, що спиралася на загальні принципи та методи, мала логічну внутрішню структуру та окремі компоненти взаємопов’язані між собою. На основі проведеного дослідження було встановлено, що Південна Україна є територією активних колонізаційних та міграційних процесів, що призвело до формування у XVIII – XIX століттях особливого, унікального, соціально-культурного середовища, яке відзначалося значною етнічною та релігійною різноманітністю. На території Півдня України були представлені різноманітні етнічні та конфесійні групи. Кожна з цих груп мала усталені норми релігійної поведінки, систему духовних цінностей та релігійних поглядів, а також власні церковні організації та священнослужителів. Зроблено висновок, що за таких обставин в регіоні існували передумови для потенційних міжетнічних та міжконфесійних конфліктів, що вимагало від держави приділити увагу питанням правового регулювання міжконфесійних відносин. Встановлено, що віросповідна політика Російської імперії у XVIII – XIX століттях була складним і багатогранним процесом, що відображав внутрішні та зовнішні політичні, соціальні й економічні зміни в імперії. Єдиного документа, що визначає конфесійну політику держави, не існувало. Кожен правитель проводив її відповідно до відповідно до власного розуміння, а також керуючись внутрішньополітичною і зовнішньополітичною ситуацією. Доведено, що починаючи з середини XVIII століття держава загалом визначає два основних напрямки своєї віросповідної політики: підтримка православної віри (церкви) і захист її інтересів та забезпечення мирного співіснування представників різних релігійних вірувань, що проживали на теренах Російської імперії. Встановлено та проаналізовано основні принципи державної віросповідної політики: принцип державного втручання у релігійні відносини; принцип контролю за поширенням релігійних вчень та обмеження (заборона) прозелітизму; принцип визнання та ієрархічності; принцип віротерпимості. Проаналізовано основні етапи конфесійної політики Російської імперії щодо національних меншин Півдня України. Обгрунтовано, що на південноукраїнських землях держава проявляла більш толерантне ставлення до представників інославних релігійних громад, ніж у інших регіонах (Правобережна Україна, Закавказзя). Зроблено висновок, що головними причинами цього стала відсутність активної політичної боротьби національних меншин та необхідність створити сприятливі умови для колонізації ново приєднаних територій. Водночас, значна чисельність неправославного населення у південноукраїнських регіонах, а також зростання кількості сектантських громад, неодноразово обумовлювала у ХІХ столітті перехід до більш консервативного характеру конфесійної політики російської держави, що супроводжувалася обмеженням окремих релігійних прав національних меншин. Намагання подолати відсталість держави спричинили кардинальне реформування віросповідного законодавства Російської імперії на початку ХХ ст., що мало наслідком прийняття у 1905 році указу про віротерпимість, який став важливим етапом у кодифікації релігійного права, визнаючи право на свободу віросповідання та наданням релігійним меншинам права змінювати релігійну приналежність. Проаналізовано зміст та практику здійснення у південноукраїнських губерніях права на вільне сповідання свою віри. Встановлено, що протягом XVIII– XIX століть російською владою були прийняті нормативні акти, що спиралися на проголошений принцип віротерпимості, загалом створили відповідні юридичні умови для реалізації релігійних прав та свобод – більшості етнічних меншин було гарантовано можливість вільного сповідування своєї віри. Водночас, аналіз законодавства та практики правозастосування дозволяє зробити висновок щодо нерівних законодавчих та адміністративно-правових умов реалізації означеного права. Найбільшим обсягом прав свобод були наділені національні меншини що сповідували православну християнську віру (серби, греки та болгари). Другу сходинку ієрархії обіймали християнські неправославні віросповідання (католицизм та протестантизм), які були поширені в середовищі німецьких та польських переселенців. На третій сходинці знаходилися нехристиянські народи (татар, іудеїв), і останню позицію обіймали різноманітні сектантські групи, що відокремилися від традиційних конфесій. Досліджено проблемні питання міжконфесійної конверсії національних меншин Півдня України. Встановлено, що в умовах поліконфесійного складу населення південноукраїнських регіонів існувала об’єктивна потреба державного втручання у питання міжконфесійної конверсії з метою запобігання потенційним релігійним конфліктам. Проаналізовано еволюцію поглядів російської держави на право вільної зміни релігійної приналежності представників інославних конфесій, від заборони у ХVІІІ до часткового визнання на початку ХХ століття. Встановлено, що обмеження у здійсненні місіонерської діяльності та зміні релігійної приналежності носили вибірковий характер. В основному вони стосувалися загальнохристиянських і неканонічних конфесій, які були поширені на півдні України (іудеї, мусульмани, баптисти). Перехід у християнство підтримувався державою і не вважався незаконним, за винятком випадків віровідступництва. Зроблено висновок, що лібералізація державної політики на початку ХХ ст. спричинила активізацію місіонерської діяльності ряду релігійних конфесій Півдня України, наслідком чого стало посилення протиріч між представниками різних церков, насамперед з російською православною церквою. Використовуючи адміністративні ресурси, російська православна церква намагалася протидіяти навіть легальним формам прозелітизму, наслідком чого стало збереження практики репресій та переслідувань осіб, що здійснювали в регіоні активну місіонерську діяльність. Досліджено вплив релігійних норм та традицій на сферу шлюбно-сімейних відносин національних меншин. Обгрунтовано наявну відмінність між нормами сімейного права Російської імперії, які були побудовані на основі православного вчення, та шлюбно-сімейними звичаями та традиціями національних меншин Півдня України, в основі яких були покладені власні віровчення. Зроблено висновок, що протягом тривалого періоду держава мінімізувала втручання у цю сферу, надавши право представникам національних меншин широку автономію та право самостійно врегульовувати питання пов’язані з укладанням та регулюванням шлюбних відносин, за умови, що вони не суперечили основним принципам імперського права. Водночас, імперська влада здійснювала контроль за релігійними громадами, забезпечуючи, щоб їхні практики не порушували державні закони і порядок. У випадках конфлікту між релігійним і імперським правом, пріоритет надавався імперському законодавству. Більш консервативний характер носила політика уряду у питанні змішаних (міжконфесійних) шлюбів. Зроблено висновок, що чисельні заборони та обмеження були зумовлені поширеною практикою використання шлюбу, як однієї з форм прозелітизму для навернення шлюбного партнера у свою віру. Розглянуто державну політику у сфері релігійної освіти представників національних меншин Півдня України. Визначено, що однією з важливих складових у праві на віросповідання є можливість набуття та передачі знань про основи свого віровчення, релігійні та культурні традиції тощо. Встановлено, що у представників основних етнічних груп, що проживали на південноукраїнських землях або прибули сюди внаслідок колонізації сформувалися власні традиційні моделі релігійної освіти. Найбільш поширеними на південноукраїнських землях стали мусульманська,. іудейська, та менонітська модель релігійної освіти, які характеризувалися тісним взаємозв’язком між школою та церквою. Доведено, що на початковому етапі державна політика у питанні релігійної освіти носила виважений, навіть лояльний характер, що мало наслідком активну розбудову мережі національних освітніх установ, які забезпечували збереження та передачу новим поколінням релігійних знань і цінностей. Починаючи з другої половини ХІХ століття держава активізує діяльність з розбудови мережі світської освіти, а також починає контролювати та визначати зміст освітнього процесу. В рамках цієї політики держава прагнула поширити в релігійних закладах елементи світської освіти, що загалом відповідало потребам та інтересам здобувачів освіти, хоча і викликало невдоволення та опір зі сторони священнослужителів. Проаналізовано еволюцію політики царського уряду у питанні поширення військового обов’язку на представників інославних конфесій. Встановлено, що протягом ХІХ ст. відбувається поступове скорочення раніше наданих привілеїв пов’язаних з звільненням від військової служби та збільшення чисельності військовослужбовців які не належали до православної конфесії. Це, у свою чергу, змушує уряд вдатися до нормативного регулювання релігійних відносин у збройних силах. Охарактеризовано основні групи законодавчо закріплених релігійних прав військовослужбовців: присяги у присутності духовної особи свого віросповідання, право на здійснення обрядів, які визначалися їхньою вірою, а також відвідування духовних установ, право на допуск до військових підрозділів духовних осіб та організацію ними місць богослужінь тощо. Здійснено аналіз практики реалізації релігійних прав військовослужбовців. Наведено факти, які свідчать як про успішну реалізацію релігійних прав і свобод військовослужбовців, так і про існування обмежень та заборон у праві на здійснення релігійних обрядів представниками національних меншин під час проходження ними військової служби. Склад разової ради: Голова ради – Бехруз Хашматулла Набієвич, д.ю.н., професор, завідувач кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія». Рецензенти: Кривенко Юлія Василівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія»; Канєнберг-Сандул Оксана Костянтинівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія». Офіційні опоненти: Цвєткова Юліанна Володимирівна, д.ю.н., доцент, доцент кафедри теорії та історії права та держави Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Волошкевич Геннадій Андрійович, к. ю.н., доцент, завідувач кафедри державно-правових дисциплін Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Бібліографічний опис

Войцехівська Д. Ю. Законодавче врегулювання релігійних відносин національних меншин Півдня України у ХVIII – на початку ХХ ст. : дис…доктора філос. / Войцехівська, Дарина Юріївна ; Національний університет «Одеська юридична академія» – Одеса, 2024. – 231 с.

Ключові слова

свобода віросповідання, права меншин, державно-церковні відносини, звичаєве право, шлюб, сектантство, етнорелігійні групи, релігійні права, релігійні організації, права людини, релігійна толерантність, релігійне право, міжконфесійні відносини, регіональні норми права, релігія, freedom of religion, minority rights, church-state relations, customary law, marriage, sectarianism, ethno-religious groups, religious rights, religious organizations, human rights, religious tolerance, religious law, interfaith relations, regional legal norms, religion

Цитування

Войцехівська Д. Ю. Законодавче врегулювання релігійних відносин національних меншин Півдня України у ХVIII – на початку ХХ ст. : дис…доктора філос. Одеса, 2024. 231 с.