Здійснення та захист права приватної власності фізичних осіб

Abstract

Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного права спеціальним комплексним дослідженням теоретичних та практичних аспектів здійснення та захисту права приватної власності фізичних осіб за законодавством України. У дисертації визначено методологію дослідження та здійснено огляд літератури за темою дисертаційного дослідження. Розглянуто становлення та розвиток законодавства щодо здійснення та захисту права приватної власності фізичних осіб, в тому числі з урахуванням рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства України та воєнного стану. Зроблено висновок про спадкоємність концептуальних засад захисту права власності, сформованих у римському приватному праві, та їх еволюційний розвиток у сучасному законодавстві України. При цьому Україна, належачи до романо- германської правової сім’ї, зберегла класичну модель речово-правових позовів, водночас суттєво розширивши інструментарій захисту через загальні, спеціальні та міжнародно-правові механізми. У дисертаційному дослідженні надана загальна характеристика поняттю та правовій природі права приватної власності фізичних осіб за законодавством України. Зазначено, що право власності традиційно визнається одним із найважливіших природних і невід’ємних прав людини, що має фундаментальне значення як у приватноправовій, так і в публічно- правовій площині. Відтак забезпечення ефективного та дієвого захисту прав усіх суб’єктів права власності розглядається як одне з ключових завдань кожної правової, демократичної та соціально орієнтованої держави. В дисертації також досліджено поняття та класифікацію прав фізичних осіб в сфері приватної власності, які потребують цивільно-правового захисту. Проаналізовано особливості здійснення фізичними особами права приватної власності за законодавством України. Зазначено, що традиційно здійснення права приватної власності слід розуміти як сукупність дій (як активних, так і пасивних), які власник вчиняє для реалізації своїх правомочностей щодо володіння, користування, розпорядження та інших прав, що становлять зміст суб'єктивного права приватної власності. Ці дії спрямовані на використання належного майна з метою задоволення законних потреб і інтересів власника. Сформульовано комплексне визначення права користування майном як гарантованої законом і забезпеченої механізмами юридичного захисту можливості видобувати корисні властивості речі, в тому числі функціональної експлуатації майна, з урахуванням принципів пропорційності та балансу приватних і публічних інтересів. Запропоновано визначення права фізичної особи на володіння майном як забезпеченої державою правомочності права власності з можливістю фізичного утримання речей у сфері власного господарювання за наявності законних підстав, а також систематизовано багаторівневу модель захисту права приватної власності як єдність нормативних гарантій, матеріально- правових способів, процесуальних механізмів та міжнародних стандартів оцінки допустимості втручання держави. Встановлено, що здійснення права приватної власності слід розуміти як сукупність заходів (активних або пасивних дій) власника, спрямованих на реалізацію правомочностей володіння, користування, розпорядження та інших складових суб’єктивного права власності щодо належного йому майна з метою задоволення законних потреб та інтересів. При цьому основою змісту права власності є правомочності володіння, користування та розпорядження. Водночас цей перелік не є вичерпним і може доповнюватися іншими правомочностями, у зв’язку з чим право власності не обмежується традиційною «тріадою» правомочностей щодо права володіння, користування та розпорядження майном, а є набагато ширшим і багатограннішим явищем. Зроблено висновок, що особливості здійснення та захисту права приватної власності фізичних осіб може залежати від: 1) належності фізичної особи до певного правого статусу (наприклад, подружжя, малолітні особи, неповнолітні, недієздатні особи, військовослужбовці тощо); 2) самого об’єкту права приватної власності (наприклад, нерухомого майна, рухомого майна, об’єктів незавершеного будівництва, майнових прав тощо); 3) наявності або відсутності воєнного стану тощо. Досліджено форми та способи захисту права приватної власності фізичних осіб за законодавством України, а також визначено особливості правового регулювання захисту права приватної власності фізичних осіб. Здійснено комплексний аналіз еволюції інституту захисту права власності від класичного римського права до сучасного цивільного законодавства України з урахуванням умов воєнного стану; обґрунтовано адаптацію речово-правових способів захисту до нових викликів, пов’язаних із тимчасовою окупацією територій, знищенням майна та обмеженням доступу до нього, визначено вплив практики Верховного Суду на трансформацію стандартів доказування у справах про витребування майна, а також систематизовано сучасні підходи до захисту права власності з урахуванням стандартів ЄСПЛ в умовах збройної агресії. Обґрунтовано цілісну концепцію цивільно-правового захисту права приватної власності в умовах воєнного стану як багаторівневої системи, що поєднує конституційні, цивільно-правові, процесуальні та міжнародні елементи. При цьому сформульовано підхід до розгляду механізму захисту права приватної власності крізь призму принципу стійкості правової системи в умовах надзвичайних обставин. Доведено недоцільності збереження окремих положень статті 319 ЦК України, які дублюють конституційні приписи або мають надмірно абстрактний характер. У дисертаційному дослідженні надано поняття превентивного захисту як окремого елементу механізму забезпечення права приватної власності фізичних осіб, що функціонує до моменту порушення та спрямований на недопущення негативних наслідків. У зв’язку з цим обґрунтовано доцільність кодифікаційного уточнення понять «охорона» і «захист» у цивільному законодавстві України з метою усунення правової невизначеності та забезпечення єдності судової практики. Обґрунтовано комплексний підхід до розуміння форм цивільно- правового захисту права приватної власності крізь призму інтеграції національної судової практики та стандартів ЄСПЛ. Водночас, системно визначено співвідношення юрисдикційної форми захисту та цивільно- процесуальної форми як самостійних, але взаємопов’язаних правових категорій. Крім того, сформульовано підхід до оцінки ефективності форм захисту права приватної власності в умовах воєнного стану з урахуванням принципів законності, пропорційності та справедливого балансу. Удосконалено наукові підходи до класифікації та систематизації способів захисту права приватної власності фізичних осіб шляхом визначення критеріїв їх диференціації залежно від характеру порушення (фактичне позбавлення, створення перешкод, оспорювання, правова невизначеність тощо), що обґрунтовує наявність таких способів захисту як: речово-правові, зобов’язально-правові, спеціальні, через поєднання історико-правового та функціонального критеріїв, теоретичного розуміння співвідношення віндикаційного та негаторного позовів у контексті сучасної судової практики, а також підходи до визначення меж застосування принципу добросовісності набувача у спорах про визнання права власності. В дисертаційному дослідженні також удосконалено визначення механізму цивільно-правового захисту права приватної власності як системно організованої сукупності нормативних, інституційних, процесуальних і гарантійних елементів в частині конкретизації таких випадків. Дістало подальшого розвитку теза про теоретичне визначення принципу «справедливого балансу» як ключового критерію оцінки допустимості втручання держави у сферу здійснення та захисту права приватної власності фізичних осіб в частині конкретизації таких випадків. Запропоновано комплексне бачення інтеграції національного механізму захисту права власності з міжнародними компенсаційними інструментами та реєстрами збитків у контексті збройної агресії. При цьому визначено особливості трансформації цивільно-правових способів захисту власності в умовах масового знищення майна та обмежень, пов’язаних із санкційною політикою. В дисертаційному дослідженні зазначено, що до основних способів захисту права приватної власності фізичних осіб належать: визнання права власності; витребування майна з чужого незаконного володіння, у тому числі від добросовісного набувача; усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування, розпорядження майном; вимоги про заборону дій, що порушують право власності, або вчинення дій для запобігання таким порушенням; визнання незаконними правових актів, що порушують права власника; повернення безпідставно набутого майна тощо. Дістало подальшого розвитку концепція інтеграції міжнародних правозахисних стандартів у національне законодавство та практику судового захисту прав приватної власності фізичних осіб, що дозволяє формувати стабільну систему захисту приватної власності в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення. Обґрунтовано необхідності збереження повного судового контролю за втручанням держави у право приватної власності навіть в умовах воєнного стану. Зроблено висновок про доцільність створення спеціальних механізмів фіксації збитків, цифрових реєстрів та компенсаційних фондів для ефективного поновлення порушеного права приватної власності фізичних осіб. Дістало подальшого розвитку теза про позитивні обов’язки держави щодо забезпечення ефективного відновлення права приватної власності фізичних осіб та компенсації збитків, враховуючи принцип пропорційності та справедливого балансу між суспільними інтересами та правами фізичної особи. Встановлено, що захист суб’єктивного права власності не можна зводити виключно до судового реагування на його порушення. Він включає як реактивну фазу (звернення до суду або інших органів), так і превентивну фазу – реалізацію нормативних і фактичних механізмів, які унеможливлюють порушення ще до його настання. Охоронна та захисна функції у цій сфері тісно переплітаються, що потребує чіткого теоретичного та нормативного розмежування для уникнення плутанини у правозастосовній практиці. Зазначено, що право на ефективний засіб юридичного захисту полягає не лише у формальному доступі до суду, а й у забезпеченні реального поновлення порушеного права, що передбачає: припинення його порушення або невизнання, запобігання подальшим порушенням, а в разі неможливості – виплату справедливої компенсації. При цьому ефективний засіб юридичного захисту має забезпечувати досягнення практичного результату у відновленні порушених прав або інтересів настільки повно, наскільки це можливо. Встановлено, що право приватної власності в Україні є фундаментальним конституційним правом, захист якого гарантується як на національному, так і міжнародному рівнях. Його обмеження можливе виключно на підставі закону, з дотриманням принципів законності, пропорційності та за умови попереднього чи наступного повного відшкодування. Навіть в умовах правового режиму воєнного стану держава не позбавляється обов’язку дотримуватися принципів верховенства права, правової визначеності та недопущення свавільного втручання в майнові права особи. Зазначено, що українське законодавство містить загальні норми про компенсацію за примусове відчуження або вилучення майна в умовах воєнного стану, однак ці положення залишаються фрагментарними, недостатньо конкретизованими, а їх практична реалізація – ускладненою через відсутність ефективних процедур, чіткого порядку фіксації втрат, цифрових реєстрів, прозорих алгоритмів оцінки збитків і гарантій доступу до компенсації. Акцентовано увагу на тому, що навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану, обмеження прав власності не може суперечити сутності цих прав. Аналогічно, практика ЄСПЛ визнає втручання у право власності допустимим лише за наявності правової підстави, легітимної мети, дотримання принципу пропорційності та ефективного механізму компенсації. Зазначено, що правовий режим воєнного стану формує нові виклики, пов’язані з необхідністю балансування між забезпеченням національної безпеки та дотриманням фундаментальних прав і свобод людини. Крім того, воєнний стан створює правову ситуацію, за якої допускаються обмеження права власності. До таких заходів належать: реквізиція майна; примусове відчуження для потреб оборони; тимчасове обмеження користування; заморожування активів у межах санкційної політики. Доведено необхідність у комплексному розмежуванні понять «правова охорона» та «правовий захист» права приватної власності фізичних осіб як самостійних, але взаємопов’язаних юридичних інструментів із визначенням їх функціонального та змістовного критеріїв відмежування. При цьому сформульовано науковий підхід до визначення моменту виникнення права на захист права власності не лише з факту порушення, а й з моменту створення реальної загрози або правової невизначеності щодо здійснення правомочностей власника з урахуванням практики Європейський суд з прав людини. Разом із тим, доведено, що відсутність превентивного (охоронного) механізму може розглядатися як самостійне порушення права власності відповідно до стандартів, сформульованих у рішеннях ЄСПЛ. У зв’язку з чим запропоновано концептуальну модель захисту права приватної власності фізичних осіб в умовах воєнного стану як поєднання конституційних гарантій, цивільно-правових способів захисту та спеціальних компенсаційних механізмів. Зроблено висновок, що удосконалення механізмів захисту права приватної власності фізичних осіб вимагає не лише адаптації до європейських стандартів, але й оновлення внутрішньої правової доктрини, яка повинна враховувати комплексність правового регулювання, багаторівневість загроз та динаміку розвитку сучасного цивільного обігу. Акцентовано увагу на тому, що в умовах воєнного стану інститут захисту права власності демонструє здатність до адаптації, зберігаючи фундаментальний принцип непорушності права власності, його судовий захист та гарантії справедливого відшкодування. Це свідчить про поступальний розвиток цивілістичної доктрини та зміцнення європейських стандартів захисту майнових прав у національній правовій системі. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення чинного цивільного законодавства України у сфері здійснення та захисту права приватної власності фізичних осіб.

Склад разової ради:

Голова ради – Харитонов Євгеній Олегович, д.ю.н., професор, завідувач кафедри приватного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Сафончик Оксана Іванівна, д.ю.н., професорка, професорка кафедри приватного права Національного університету «Одеська юридична академія»; Матійко Микола Володимирович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри приватного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Булеца Сібілла Богданівна, д.ю.н., професор, завідувачка кафедри цивільного права та процесу ДВНЗ «Ужгородський національний університет»; Анікіна Галина Володимирівна, к.ю.н., доцент, професор кафедри приватного права Хмельницького університет управління та права імені Леоніда Юзькова.

Захист відбудеться 16.06.2026 о 16:15, за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а (Національний університет "Одеська юридична академія"). Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА