Насильницьке зникнення людини як об’єкт криміналістичного дослідження

Abstract

У статті розкрито генезис правового регулювання захисту людини від насильницьких зникнень. Надано характеристику головним нормативно-правовим прогалинам у питаннях захисту людини від насильницького зникнення, зокрема в змісті Міжнародної конвенції 2006 р., що є перешкодою ефективному захисту та запобіганню актів насильницького зникнення. Визначена необхідність закріплення насильницького зникнення не тільки у кримінальному національному законодавстві як окремого злочину, а й інших нормативно-правових актах щодо відшкодування шкоди, завданої таким злочином. З’ясовано, що для досягнення цілей Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень уважається насильницьким зникненням: арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону. Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування дій, визначених у ст. 2, що вчиняються особами чи групами осіб, які діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для видання правосуддю відповідальних за це осіб. Наголошено, що у період до створення особливих міжнародних механізмів, покликаних займатися проблемою насильницьких зникнень, судово-правова практика різних міжнародних органів, зокрема Комітету з прав людини Організації Об’єднаних Націй, Міжамериканського суду з прав людини, Європейського суду з прав людини і Палати з прав людини для Боснії і Герцеговини, сприяли подальшому розвитку нормативних принципів, що стосуються насильницьких зникнень. Зроблено висновок, що стаття 4 Конвенції зобов’язує держав-учасниць вживати необхідних заходів для того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її кримінальному праві. Однак до липня 2018 року вітчизняний законодавець не поспішав виокремлювати в КК самостійну норму про відповідальність за вказане діяння. У зв’язку з цим правозахисники нарікали на те, що інертність українського законодавця не дає можливості для адекватного застосування положень Конвенції на практиці.В статье раскрыто генезис правового регулирования защиты человека от насильственных исчезновений. Охарактеризованы главные нормативно-правовые пробелы в вопросах защиты человека от насильственного исчезновения, в том числе в содержании Международной конвенции 2006г., что является препятствием эффективной защите и предотвращению актов насильственного исчезновения. Определена необходимость закрепления насильственного исчезновения не только в уголовном национальном законодательстве как отдельного преступления, но и других нормативно-правовых актах по возмещению вреда, причиненного таким преступлением. Выяснено, что для достижения целей Международной конвенции о защите всех лиц от насильственных исчезновений считается насильственным исчезновением: арест, задержание, похищение или лишение свободы в любой другой форме представителями государства или лицами или группами лиц, действующих с разрешения, при поддержке или с согласия государства, при последующем отказе признать факт лишения свободы или сокрытия данных о судьбе или местонахождении исчезнувшего лица, вследствие чего это лицо оставлено без защиты закона. Каждое государство-участник принимает надлежащие меры для расследования действий, определенных в ст. 2, совершаемые лицами или группами лиц, действующих без разрешения, поддержки или согласия государства, и для выдачи правосудию ответственных за это лиц. Отмечено, что в период до создания особых международных механизмов, призванных заниматься проблемой насильственных исчезновений, судебно-правовая практика различных международных органов, в частности Комитета по правам человека Организации Объединенных Наций, Межамериканского суда по правам человека, Европейского суда по правам человека и Палаты по правам человека для Боснии и Герцеговины, способствовали дальнейшему развитию нормативных принципов, касающихся насильственных исчезновений. Сделан вывод, что статья 4 Конвенции обязывает государств-участников принимать необходимые меры для того, чтобы насильственное исчезновение квалифицировалось как правонарушение в ее уголовном праве. Однако в июле 2018 отечественный законодатель не спешил выделять в УК самостоятельную норму об ответственности за указанное деяние. В связи с этим правозащитники сетовали на то, что инертность украинского законодателя не дает возможности для адекватного применения положений Конвенции на практике.The article reveals the genesis of legal regulation of the protection of human beings against violent disappearances. It characterizes the main legal loopholes in protecting a person from enforced disappearance, in particular in the content of the 2006 International Convention, which is an obstacle to effective protection and prevention of acts of enforced disappearance. The necessity of fixing the enforced disappearance not only in the criminal national legislation as a separate crime, but also other normative legal acts for compensation of the damage caused by such a crime has been determined. It has been established that in order to achieve the objectives of the International Convention for the Protection of All Persons from Enforced Disappearance, the arrest, arrest, detention, abduction or imprisonment of any other form by a representative of the State or by persons or groups of persons acting with the support is considered or with the consent of the State, upon further refusal to admit the fact of deprivation of liberty or withholding of data on the fate or location of the missing person, leaving the person without the protection of the law. Each State Party shall take the appropriate measures to investigate the actions set out in Art. 2, committed by persons or groups of persons acting without the permission, support or consent of the state, and to bring to justice those responsible. It is emphasized that, in the run-up to specific international mechanisms to address the issue of enforced disappearances, the jurisprudence of various international bodies, including the United Nations Human Rights Committee, the Inter-American Court of Human Rights, the European Court of Human Rights and the human rights for Bosnia and Herzegovina have fostered the further development of normative principles on enforced disappearances. It is concluded that Article 4 of the Convention obliges States Parties to take the necessary measures to make violent disappearance an offense under its criminal law. However, by July 2018, the domestic legislator was in no hurry to separate from the CC a separate rule on the responsibility for the said act. In this regard, human rights activists have complained that the inertia of the Ukrainian legislature does not allow for the proper application of the provisions of the Convention in practice.