Кримінально-правові гарантії захисту прав людини при проведенні медичних та психологічних дослідів: порівняльно-правовий дискурс

Abstract

Дисертація є першим у вітчизняній науці кримінального права комплексним порівняльно-правовим дослідженням системи кримінально- правових гарантій захисту прав людини при проведенні медико-біологічних, психологічних та інших дослідів за участю людини. Робота поєднує доктринальний аналіз правової природи таких гарантій із широким компаративним зрізом законодавства й практики чотирьох правових систем: України, ФРН, Австрії та Швейцарії та включає низку авторських концепцій і практично орієнтованих пропозицій, що мають значення як для науки кримінального права, так і для вдосконалення чинного законодавства. У роботі розкривається правова природа гарантій захисту прав людини при проведенні медичних і психологічних дослідів як складного, багаторівневого явища, що принципово не зводиться до механічної сукупності окремих приписів. Запропоновано авторське розуміння цих гарантій як цілісної системи, яка охоплює: забезпечення добровільної та усвідомленої згоди учасника; охорону фізичної й психічної недоторканності особи; дієвість правових засобів відновлення порушених прав. Ця система функціонує одночасно на трьох рівнях: превентивному, контрольному та репресивному і зазнає серйозної деструкції, коли її елементи не взаємодіють узгоджено: конституційна заборона дослідів без згоди втрачає реальний сенс без кримінально-правової відповідальності, а сама відповідальність залишається декларативною без ефективних процесуальних гарантій і незалежного суду. Особливу роль серед цих гарантій відведено кримінально-правовим, оскільки саме вони пов’язані із застосуванням найсуворішого різновиду державного примусу. Їхньою ключовою характеристикою є принципова дуалістичність: вони водночас захищають особу від небезпечних та принизливих дослідів і гарантують досліднику правовий щит від необґрунтованого переслідування завдяки чітким критеріям криміналізації та принципу презумпції невинуватості. У цьому сенсі кримінально-правові гарантії постають збалансованим механізмом справедливості, зорієнтованим на захист інтересів усіх суб’єктів правовідносин. Констатація практично повної відсутності судової практики щодо ст. 142 КК України трактується не як свідчення відсутності порушень, а як ознака латентного характеру правопорушення, недостатньої правозастосовної активності та складності доказування у цій сфері. У роботі обстоюється позиція: принцип вільної інформованої згоди пройшов шлях від етичного стандарту (Нюрнберзький кодекс 1947 р., Гельсінська декларація 1964 р.) до норми, закріпленої в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції Ов’єдо та Загальній декларації про біоетику і права людини. Для України, що взяла на себе значний масив міжнародних зобов’язань у сфері прав людини, це означає не лише доктринальну констатацію, а й конкретний обов’язок адаптувати законодавство до цих стандартів і забезпечити їх реальне застосування органами досудового розслідування та судами. Порівняльно-правовий аналіз об’єкта кримінального правопорушення за ст. 142 КК України та відповідних підходів у ФРН, Австрії та Швейцарії засвідчив спільну аксіологічну основу: всі чотири системи охороняють здоров’я, фізичну недоторканність та право на самовизначення особи. Водночас між ними існує суттєвий «спектр спеціалізації». ФРН спирається виключно на загальні норми StGB, Австрія зробила перший крок до спеціалізації через § 110 öStGB, а Швейцарія пішла далі, прийнявши окремий комплексний закон HFG. Україна обрала найбільш спеціалізований підхід із чотирьох, запровадивши пряму кримінально-правову заборону, яка є концептуально виправданою: вона охоплює ситуації, де порушення процедурних вимог не супроводжується реальною шкодою здоров’ю піддослідного. Разом із тим бланкетний характер диспозиції ст. 142 КК і відсутність деталізованого спеціального закону об’єктивно ускладнюють її практичне застосування. Важливим практичним результатом дослідження є авторські визначення медико-біологічного, психологічного та «інших» дослідів над людиною, покликані подолати термінологічну хаотичність вітчизняного законодавства, де поняття «дослід», «експеримент» і «клінічне випробування» досі вживаються як синоніми. Ці визначення акцентують на структурованості, цілеспрямованості результату, тих ознаках, що відрізняють дослід від разового медичного втручання чи психотерапевтичної сесії. Пропонується закріпити їх безпосередньо в ч. 1 ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», що чітко розмежує сферу застосування ст. 142 КК та суміжних складів і усуне невизначеність, одну з головних причин латентності цього виду правопорушень. Стосовно потерпілого запропоновано тлумачення поняття «учасник досліду»: статус потерпілого набувається вже з моменту фактичного початку дослідницького впливу, незалежно від наявності реальної шкоди здоров’ю та незалежно від того, чи надавалась згода на участь. Окрему категорію, щодо якої кримінально-правова охорона набуває безумовного характеру, становлять вразливі групи: неповнолітні, вагітні, особи з психічними розладами, засуджені та військовополонені. Для останніх підкреслюється, що реальна, вільна від примусу згода в умовах ізоляції та залежності є практично недосяжною, а тому навіть формальна «добровільна» участь не усуває статусу потерпілого. З метою усунення законодавчих прогалин пропонується доповнити ч. 2 ст. 142 КК України після слів «щодо неповнолітнього» вказівкою на «особу з психічними розладами, вагітну жінку», а ст. 45 Основ законодавства про охорону здоров’я прямою вказівкою на «засуджених та осіб, що перебувають під вартою». Аналіз кваліфікуючих ознак ч. 2 ст. 142 КК України свідчить: виокремлення «тривалого розладу здоров’я» та способів вчинення, таких як обман і примус є правильним, але розміщення суттєво відмінних за рівнем суспільної небезпечності діянь у межах однієї санкції породжує внутрішню напругу. Систематичний психологічний примус без очевидних фізичних наслідків і реально заподіяний тривалий розлад здоров’я отримують однаково суворе покарання, що суперечить принципу співмірності. Досвід Австрії, де § 84 öStGB закріплює конкретний строк тривалості розладу здоров’я, та Швейцарії, де HFG диференціює відповідальність залежно від форми вини, вказують на необхідність виокремлення окремих частин статті для різних типів кваліфікуючих обставин. Щодо суб’єктивної сторони підтримується позиція про складну форму вини: умисел відносно порушення встановленого порядку проведення дослідів і необережність відносно наслідків у вигляді тривалого розладу здоров’я. Порівняння з більш деталізованим розмежуванням умислу і необережності в законодавстві ФРН та Австрії через інститут dolus eventualis переконує в доцільності доповнення ст. 142 КК України приміткою, яка б прямо встановлювала, що ставлення до наслідків може бути лише необережним, це усунуло б правову невизначеність і звузило б простір для довільного тлумачення. Спеціальним суб’єктом незаконного проведення дослідів над людиною за ст. 142 КК України слід вважати фізичну осудну особу, яка в силу фахового або службового статусу наділена реальними можливостями для здійснення медико-біологічних, психологічних або інших наукових досліджень за участю людини. Для ефективного застосування норми доцільно закріпити загальне формулювання спеціального суб’єкта безпосередньо в тексті статті та передбачити окремий кваліфікований склад для керівника дослідження, тобто особи, що несе персональну правову відповідальність за дотримання всіх процедурних вимог і захист прав піддослідних, адже саме бездіяльність або недбалість таких осіб створює найбільшу загрозу учасникам дослідження. Запропоновані зміни до кримінального законодавства та Закону «Основи законодавства України про охорону здоров’я» спрямовані на формування комплексної системи охорони прав людини при проведенні медичних і психологічних дослідів, що відповідає сучасним міжнародно-правовим стандартам, здобуткам порівняльного правознавства та реальним потребам вітчизняної правозастосовної практики. Їх упровадження дозволить не лише усунути наявні прогалини, але й наблизити Україну до швейцарської моделі, де механізм правового захисту учасників досліджень отримав своє найбільш системне та деталізоване втілення.

Склад разової ради:

Голова ради – Степаненко Оксана Василівна, д.ю.н., доцент, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Тавлуй Олена Вікторівна, к.ю.н., доцент кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія»; Іванова Вероніка Петрівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Сотула Олександр Сергійович, д.ю.н., професор, професор кафедри національного, міжнародного права та правоохоронної діяльності Херсонського державного університету; Павлова Тетяна Олександрівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова.

Захист відбудеться , за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а (Національний університет "Одеська юридична академія"). Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА