Підтримання обвинувачення прокурором в суді присяжних

Abstract

Дисертація є першим у вітчизняній науці кримінального процесуального права комплексним дослідженням специфіки підтримання обвинувачення прокурором в суді присяжних. Хоча модель суду присяжних, яка діє в Україні, за загальною класифікацією відноситься до континентальної моделі, було підкреслено, що традиція суду присяжних в Україні є унікальною, адже почала зароджуватися ще в часи Київської Русі як логічне відтворення існуючого на той момент соціального устрою, що, зі свого боку, пояснюється більш глибокими сімейними традиціями. Надалі формування та удосконалення суду присяжних значною мірою залежало від законодавств різних країн, у зв’язку з чим також можна стверджувати про об’єднання одразу декількох правових традицій, що знайшло своє відображення і в сучасному нормативному регулюванні. Поряд з цим більшість вчених звертають увагу на досить різкий відхід від «традиційного» суду присяжних у ХХ столітті та заміни його виборністю професійних суддів та народних засідателів. Якщо врахувати той факт, що суд присяжних – це передусім одна з форм участі населення у здійсненні правосуддя, то можна було б стверджувати, що в цей період також було забезпечено народовладдя у судовій сфері. Проте ми наголошуємо, що ключовою ознакою участі населення у здійсненні правосуддя є мета – гуманізація сфери кримінальної юстиції та покарання. Професійні судді в силу і професійної деформації, яка більшою чи меншою мірою, але обов’язково має місце в їхній професії, і в силу «автоматизації» здійснення кримінального провадження через його одноманітність далеко не завжди можуть оцінити кримінальне провадження комплексно, з точки зору його наслідків для всього суспільства. Тому, навіть не зважаючи на те, що населення брало участь у здійсненні правосуддя в ХХ столітті, через відсутність мети – гуманізації – можна стверджувати, що в цей історичний період суду присяжних в Україні не існувало, а були лише окремі форми залучення населення до правосуддя, які переслідували абсолютно іншу мету. Хоча залучення присяжних, які мають спеціальні знання в тій чи іншій сферах, не дозволить значною мірою покращити якість відправлення правосуддя, питання гендерної приналежності присяжних при здійсненні кримінального провадження щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості є більш критичним. Тому доцільним буде передбачити в кримінальному процесуальному законодавстві положення, відповідно до якого у випадку розгляду злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості судом присяжних, до складу такого суду присяжних має входити мінімум одна жінка та один чоловік. Така пропозиція має одразу декілька пояснень. По-перше, досягти повної гендерної рівності при формуванні складу присяжних у кількості трьох осіб неможливо. Водночас за такої пропозиції умовно «гендерно нейтральним» лишається третє місце присяжного, яке може зайняти будь-хто зі складу потенційних присяжних. По-друге, існуюча система відбору присяжних, яка передбачена в ст. 387 КПК України, дозволяє провести заміну присяжних у даній категорії кримінальних проваджень, без необхідності внесення додаткових змін до КПК України. Відповідно, все це дозволить гарантувати кращий гендерний баланс при відправленні правосуддя судом присяжних щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості.У зв’язку з цим було запропоновано викласти ч. 3 ст. 31 КПК України в наступній редакції: «3. Кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох суддів, а за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних у складі двох суддів та трьох присяжних. Кримінальне провадження стосовно кількох обвинувачених розглядається судом присяжних стосовно всіх обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд. Якщо суд присяжних розглядає кримінальне провадження за вчинення злочину, передбаченого розділом IV Особливої частини Кримінального кодексу України, то до складу суду присяжних має входити мінімум один чоловік та мінімум одна жінка». У результаті структурування Параграфу 2 Глави 30 КПК України, яким регулюється провадження в суді присяжних, було виділено наступні елементи: - загальні положення діяльності суду присяжних (ст.ст. 383, 384 КПК України); - залучення присяжних (ст.ст. 385, 387, 390 КПК України); - права, обовʼязки та гарантії діяльності присяжних (ст.ст. 386, 388, 389 КПК України); - нарада та голосування присяжних (ст. 391 КПК України) Аналіз положень чинного кримінального процесуального законодавства свідчить про те, що в ч. 1 ст. 386 КПК України передбачені саме повноваження, а не права присяжних. Водночас формулювання «присяжні мають право брати участь у дослідженні доказів» нівелює сутність їхньої діяльності та суперечить вимогам ст. 94 КПК України, яка вказує, що вони зобовʼязані здійснювати оцінку доказів на рівні з суддями. Відповідно, можна дійти висновку, що формулювання ч. 1 ст. 386 КПК України необхідно змінити. Ми вважаємо, що найбільш правильним буде формулювання «Присяжний уповноважений» одразу з декількох причин. По-перше, в такий спосіб ми уникаємо слова «має право», що фактично нівелює надані йому повноваження. По-друге, саме таке формулювання залишає можливість присяжному на власний розсуд обирати правильну поведінку, не примушуючи його до окремих дій. Хоча повноваження не є правами, проте вони не є і обовʼязками, адже субʼєкти владних поноважень на власний розсуд повинні обирати необхідну лінію поведінки відповідно до встановлених законодавством меж та правової ситуації, яка склалась. Крім того, формулювання «уповноважений» одразу підкреслює звʼязок даного субʼєкта кримінальних процесуальних відносин з можливістю реалізувати ним владні повноваження під час відправлення правосуддя. Оцінюючи повноваження прокурора, які передбачені в ч. 2 ст. 36 КПК України, можна помітити, що вони умовно можуть бути поділені на три групи: повноваження, що реалізуються на стадії досудового розслідування, на стадії судового розгляду та повноваження, що здійснюються в межах міжнародного співробітництва. При цьому узагальнюючою ознакою, на думку законодавця, виступає те, що прокурор здійснює ці повноваження, «здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням», що, власне, і викликає основну критику в правовій доктрині. Ми вважаємо, що повністю прибирати положення про те, що прокурор здійснює нагляд у формі процесуального керівництва, також не варто, адже це є вкрай важливим положенням, яке в тому числі визначає роль прокурора на стадії досудового розслідування. Неправильним буде лише перераховування всіх його повноважень через цей важливий, але в даному випадку не зовсім вдалий аспект його діяльності. Відповідно, існує сенс ч. 2 ст. 36 КПК України поділити на три групи, а роль прокурора в якості процесуального керівника згадати в ч. 1, яка в даному випадку буде узагальнюючою. Для цього доцільно використати наступні формулювання: «прокурор під час досудового розслідування уповноважений…», «прокурор під час судового розгляду уповноважений…», «прокурор в межах міжнародного співробітництва уповноважений…». Підтримуючи позицію щодо того, що термін «обвинувачення» можна розглядати і як твердження, і як певний процес, було запропоновано на доктринальному рівні використовувати різні поняття для їхнього розмежування. Було запропоновано для позначення обвинувачення як твердження використовувати такий термін, як інкримінація. Задля насамперед спрощення використання термінології в доктрині кримінального процесу функція (або напрямок діяльності) сторони обвинувачення має називатися обвинувачення, а саме твердження щодо обвинувачення особи, яке міститься в обвинувальному акті та яке має бути доведене, можна називати інкримінацією. При цьому наголошується, що доцільність використання даного терміна буде проявлятися саме в доктрині кримінального процесу задля унормування термінологічної складової даної науки. Було зроблено висновок, що обвинувачення в кримінальному процесі можна розглядати як функцію (тобто як окремий напрямок діяльності у кримінальному провадженні), являє собою діяльність сторони обвинувачення в суді зі збирання відомостей для формування або уточнення інкримінації, а також доведення повноти та відповідності інкримінації. У даному визначенні підкреслюється, що обвинувачення має розглядатися саме як певний різновид діяльності, адже з боку прокурора мають вчинятися активні процесуальні дії для того, щоб довести твердження про винуватість особи в суді. Крім того, відповідна діяльність полягає у збиранні відомостей, тобто у доказуванні винуватості особи. Таке доказування має стосуватися саме стадії судового розгляду, адже, за нашим переконанням, обвинувачення стосується саме даної стадії. Відповідно, процес збирання доказів, які будуть покладені в основу інкримінації, в значній частині відбувається на стадії досудового розслідування, тобто в межах здійснення кримінального переслідування. Підтримуючи позицію ВС щодо того, що публічний інтерес є ширшим, а отже публічне обвинувачення охоплює собою державне, тому прокурори можуть продовжувати свою діяльність у кримінальному провадженні, навіть не зважаючи на колізію між КУ та КПК України, було акцентовано увагу на тому, що колізія такого рівня неприпустима в галузі кримінального процесу, яка вирізняється особливим рівнем правового регулювання та забюрократизованості. Дійсно, з лінгвістичної точки зору можна стверджувати, що публічне обвинувачення включає в себе державне, адже державні інтереси включаються до публічних. Проте також ми розуміємо, що така аргументація в принципі існує виключно заради того, щоб на рівні правозастосувачів (в даному випадку – на рівні Верховного Суду) було якщо не вирішено, то роз’яснено дану колізію задля того, щоб не створити колапс у кримінальному процесі. Однак у будь-якому випадку дана ситуація свідчить про недоліки у правовому регулюванні кримінальної процесуальної діяльності, а тому ми підтримуємо позицію вчених, які зазначають, що відповідні зміни мають бути внесені до КПК України, де чітко має бути зазначено, що прокурор в суді підтримує не державне, а публічне обвинувачення. Якщо провести аналіз відповідних норм КПК України, то можна зробити висновок, що відповідні зміни мають бути внесені до: п. 3 ч. 1 ст. 3, ч.ч. 3, 4 ст. 22, ч. 2 ст. 26, п. 15 ч. 2 ст. 36, п. 4 ч. 3 ст. 56, п. 2 ч. 2 ст. 284, п.п. 2, 4 ч. 2 ст. 322, ч. 2 ст. 337, ст. 340 (назва та зміст), ст. 341 (назва та зміст) КПК України. Засада змагальності насамперед вказує на можливість сторін кримінального провадження на рівних брати участь у судовому розгляді, мати однакові процесуальні можливості щодо дослідження доказів, які подаються для доведення вини чи невинуватості тощо. З урахуванням того, що саме суд відповідає за можливість учасників кримінального провадження вільно користуватися своїми процесуальними повноваженнями, ми не можемо стверджувати, що прокурор у кримінальному процесі дійсно «забезпечує» засаду змагальності, він лише її реалізує. І з точки зору реалізації даної засади необхідно вести мову про юридичні та фактичні можливості. У даному випадку юридичні можливості – це конкретні норми кримінального процесуального законодавства, які були закладені законодавцем та які забезпечують можливість реалізації засади змагальності під час судового розгляду. Фактичні ж можливості пов’язані з конкретною поведінкою відповідних суб’єктів кримінального процесу. Адже, як відомо, законодавець лише визначає межі, в рамках яких можуть діяти учасники кримінального провадження, але саме вони будуть обирати способи використання таких процесуальних можливостей, які найкраще будуть відповідати умовам кожного конкретного кримінального провадження. Таким чином, ведучи мову про засаду змагальності саме під час судового розгляду, необхідно чітко розмежовувати забезпечення та реалізацію даної засади, адже забезпечувати її буде виключно суд, а ось реалізовувати будуть учасники кримінального провадження, які представляють відповідні функції. У такому випадку суд буде одночасно і суб’єктом забезпечення, і суб’єктом реалізації. Відповідно, якщо вести мову про прокурора під час судового засідання, то реалізація ним засад змагальності можлива лише шляхом досягнення двох складових – юридичної та фактичної можливості. Юридична можливість стосується якості кримінального процесуального законодавства та чіткої вказівки на можливість підтримання обвинувачення в межах, які гарантують реалізацію такої функції. Фактичні можливості стосуються поведінки прокурора в конкретному кримінальному провадженні та способів, за допомогою яких він реалізує власні повноваження. Крім того, фактичні можливості також стосуються діяльності суду, який може як сприяти забезпеченню засади змагальності в процесі підтримання обвинувачення, так і перешкоджати. Реалізацію презумпції невинуватості у кримінальному процесі можна аналізувати з двох різних аспектів. Якщо вести мову про результат кримінального провадження, то ключовим суб’єктом виступає суд, який за наслідками судового розгляду встановлює винуватість особи. Якщо ж йому не була надана достатня сукупність доказів для того, щоб прийняти рішення про винуватість особи поза розумним сумнівом, то суд, керуючись принципом презумпції невинуватості, приймає рішення про невинуватість особи. Якщо робити акцент лише на цій складовій презумпції невинуватості, то суд напряму на обсяг реалізації даної засади впливати не може, адже він лише оцінює докази, які йому були надані. Зі свого боку прокурор, підтримуючи обвинувачення в суді, надає до суду докази та доводить їхню належність, допустимість, достовірність, достатність для того, щоб довести перед судом тезу, яка міститься в обвинувальному акті. Іншими словами, саме прокурор в процесі підтримання державного обвинувачення своїми активними діями наповнює віртуальну модель стандарту доказування «поза розумним сумнівом» конкретними фактами, які мають переконати суд у тому, що особа вчинила кримінальне правопорушення. Можна стверджувати, що підтримання прокурором обвинувачення в суді, власне. і є формою фактичної реалізації презумпції невинуватості. У даному випадку необхідно лише зробити ще раз уточнення, що ведеться мова саме про ч. 2 ст. 17 КПК України, адже відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства презумпція невинуватості має декілька складових, які також мають оцінюватися.

Склад разової ради:

Голова ради – Цехан Дмитро Миколайович, д.ю.н., професор, професор кафедри криміналістики, детективної та оперативно-розшукової діяльності Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Пожар Вадим Георгійович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Гуртієва Людмила Миколаївна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Кучинська Оксана Петрівна, д.ю.н., професор, професор кафедри кримінального процесу та криміналістики Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Рогальська Вікторія Вікторівна, к.ю.н, доцент, професор кафедри кримінального процесу Дніпровського державного університету внутрішніх справ.

Захист відбудеться за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, авд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА