Електронне повідомлення як доказ в цивільному процесі

Завантаження...
Ескіз

Дата

2024

Назва журналу

ISSN журналу

Назва тому

Видавець

Одеса

Анотація

Дисертація є першим в Україні науковим дослідженням теоретичних та практичних проблем використання електронного повідомлення як доказу в цивільному процесі з урахуванням інтеграційних процесів та діджиталізації соціально-правових інститутів. У першому розділі розкриваються методологічні основи та здійснюється обґрунтування вибору напрямків дисертаційного дослідження. Встановлено, що методологічні засади дисертаційного дослідження становлять невід'ємну складову наукового пізнання та визначають основні принципи та підходи, які дослідник використовує для вирішення поставлених наукових завдань. Вказано на доцільність відмови від «ієрархії методів» та підтримано позиції, що комплекс методів, які використовуються у дослідженні формуються залежно від філософсько-правової рефлексії автора та предмета дослідження. Було аргументовано використання таких методів як діалектичного, формально-логічного, історичного, системного, догматичного, герменевтично-правового, конкретно-соціологічного, порівняльно-правового, теоретико-правового моделювання. З метою вибору напряму дисертаційної роботи було проведено дослідження розвитку наукової думки про електронні докази та здійснено огляд літератури. Визначено, що наукові позиції про виокремлення інформації в електронному вигляді як окрему категорію доказів з’явилися на початку 2000-х років, але особливої динаміки дослідження набули після юридичного закріплення електронних доказів в процесуальних кодексах у 2017 році. Найбільш змістовні дослідження в рамках цивільного процесу були проведені А.Ю. Каламайко (2016), Ю.С. Павловою (2019), С.А. Чванкіним (2021), Д.О. Московчуком (2023). Констатовано, що спроби розглядати електронне повідомлення як форму судового доказу в цивільному судочинстві відбуваються в рамках загальної проблематики електронних доказів або конкретних їх видів, але самостійних досліджень не проводилося. Другий розділ дисертаційної роботи присвячений визначенню місця електронних повідомлень в системі судових доказів, процесу їх юридичного закріплення та класифікації. Систематизовано положення щодо генезису електронних повідомлень як доказів: проведено історично-правовий аналіз впровадження електронного листування на території України та їх юридичну еволюцію від засобу комунікації до самостійного засобу доказування. Досліджено етапи науково-технічної еволюції інтернет-мережі та мобільного зв’язку як основних каналів електронної комунікації, наведена статистика їх поширення у світі та Україні. Визначено 4 основні етапи еволюції електронного повідомлення: 1 етап - створення прототипу електронної пошти, як засобу обміну текстовими повідомленнями; 2 етап - функціональний розвиток електронного листування, який пов’язаний з розвитком мобільного зв'язку та мережі інтернет; 3 етап – адаптація електронних повідомлень під формат письмових та речових доказів; 4 етап - повноцінне закріплення електронних повідомлень як різновиду електронних доказів. Сформульовано поняття електронного повідомлення як судового доказу у цивільному судочинстві: «засіб електронної комунікації у вигляді цифрового запису, що передається засобами електрозв’язку (відповідно до протоколу) та містить дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги чи заперечення учасника по суті справи, яка вирішується судом». Визначено основні ознаки електронного повідомлення: містить інформацію про обставини справи, має електронну (цифрову) форму, передається за допомогою технічних засобів зв’язку. Проведено розмежування понять «електронне повідомлення» та «текстові, мультимедійні та голосові повідомлення», яке закріплено в ЦПК та встановлено необхідність внесення відповідних змін до ч.1 ст. 100 ЦПК України з метою універсалізації законодавства. Вдосконалено класифікацію електронного повідомлення в частині доповнення її критерієм «конфіденційності». Основними критеріями поділу електронних повідомлень на види встановлено «тип інформації», «конфіденційність», «сервіс поширення повідомлення». Виокремлено класифікації електронного повідомлення: 1) за типом інформації: текстові, голосові, мультимедійні; 2) за рівнем конфіденційності: приватні, приватно-публічні та публічні (загальнодоступні); 3) за способом передачі (сервісу): мобільний (сотовий) зв’язок, месенджер, електронна пошта, сайт. Обґрунтовано можливість впровадження стандарту доказування «баланс ймовірностей» в цивільному процесі, який полягає у доведені того, що факт скоріше був, а ніж не був, а суб’єктивна впевненість може бути виміряна як така, що дорівнює 51 % і вище, що досить чітко доповнює «внутрішнє переконання судді» як єдиний спосіб оцінки доказів. Аргументовано, що обставини, інформація про які поширена у публічних електронних повідомленнях (доступні широкому (невизначеному) колу осіб) через сайти з високим ступенем довіри або на сторінках, що пройшли процедуру верифікації, варто віднести до обставин, які можуть бути визнані судом загальновідомими обставинами та у зв’язку з цим не потребують доказування. Третій розділ розкриває порядок використання електронних повідомлень у процесі судового доказування. Досліджено основні етапи цифровізації судової процедури, впровадження електронного суду в Україні та дослідження сучасного досвіду здійснення правосуддя. Виокремлено періодизацію процесу діджиталізації судової процедури: 1) впровадження окремих електронних новацій; 2) системно- концептуальний підхід до електронного судочинства та доказів; 3) форсована адаптація судочинства під умови карантину та воєнного. Проаналізовано вплив пандемії як основного тригера діджиталізації та впровадження цифрових новацій в судову процедуру (окремих модулів ЄСІТС). Проаналізовано особливі порядки судочинства в умовах воєнного стану (оголошення перерви судочинства під час оголошення повітряної тривоги, зміни територіальної підсудності, необхідність створення належного рівня безпеки учасників судового процесу та збереження матеріалів справ). Вказано на можливість використання штучного інтелекту як перспективного допоміжного інструменту в роботі судді в цивільному судочинстві для автоматизації окремих процесів: моніторингу судової практики, перевірки достовірності електронних доказів, як мовного інструменту для формулювання окремих положень текстів судових рішень із обов’язковим контролем з боку відповідних посадових осіб суду тощо. Констатовано необхідність впровадження офіційних електронних адрес серед фізичних осіб та використання закордонного досвіду щодо процедури продажу мобільних номерів лише за умови прив’язки до паспортних даних. Здійснено систематизацію способів фіксації доказової інформації в електронних повідомленнях та їх розмежування залежно від суб’єкта (суд, незалежний суб’єкт та сторона справи) на етапі збирання доказів. Встановлено процесуальну доцільність використання резервного копіювання як найефективнішого способу фіксації електронного листування на етапі збирання доказів, яке може слугувати засобом відновлення оригіналів електронних повідомлень у разі їх видалення. Доведено пріоритетне доказове значення оригіналу електронного повідомлення при розгляді справи порівняно із його копіями у разі оспорювання достовірності доказу та запропоновано розуміти під оригіналом електронного повідомлення «першоджерело інформаційного вмісту, яке було надіслано за допомогою електронних засобів зв'язку та включає в себе відомості (метадані) про автора, дату та час їх створення і зберігаються на серверах, які належать або контролюються надавачами (провайдерами) електронних послуг чи на портативних носіях інформації сторін комунікації та слугує джерелом для відтворення його копій». Проведено дослідження правового регулювання, порядку використання та умов відповідності критерію допустимості паперових та електронних копій електронного доказу. Вказано на необхідність визначення чіткого процесуального порядку засвідчення копій електронних доказів та підтримано наукові позиції про розширення повноважень нотаріусів можливістю засвідчення копій електронних доказів як одного зі способів фіксації змісту електронних повідомлень та внесення відповідних змін до Закону України «Про нотаріат». Аргументовано, що електронний підпис повинен розглядатися як обов’язковий реквізит виключно електронних документів, а його відсутність на електронних повідомленнях приватного характеру не повинна оцінюватися судом як невідповідність критерію допустимості доказу. Підтримано наукові позиції, що оригінальні метадані слід вважати особливим реквізитом електронних доказів, а не їх самостійним різновидом. Вдосконалено класифікаційний підхід до електронних доказів, відповідно до якого пропонується відмежувати електронний документ (як офіційний документ, що має власну юридичну силу, яка набувається виключно після засвідчення електронним підписом) від електронної інформації у вигляді фото, аудіо, відео, які наразі в цивільному процесуальному законодавстві включені як підвиди електронного документа, проте не відповідають нормативним положенням щодо електронного документообігу через їх функціонування без електронного підпису, що створює колізії між Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг» та ЦПК України. Зазначені види електронної інформації запропоновано об’єднати у самостійний вид електронних доказів «медіафайл» та внести відповідні зміни до ч.1. ст. 100 ЦПК України. Запропоновано для електронних доказів, які подані на матеріальних портативних носіях електронної інформації та зберігаються в судах - використання криптографічного захисту як методу забезпечення цілісності інформації у вигляді внесення значення хеш-суми та алгоритму за допомогою якого були отримані відповідні значення при судовій реєстрації доказів в АСДС. Вказано, що відповідна новація потребує змін як у програмному забезпеченні АСДС (доповнення полів в картці реєстрації доказів), так і доопрацювання нормативних положень Інструкції з діловодства в місцевих та апеляційних судах України, яка регламентує для працівників суду процесуальний документообіг. Досліджено процедуру встановлення автора електронного повідомлення під час судового доказування та проведено її розмежування за критерієм комунікаційного застосунку. Вказано на необхідність використання інших засобів доказування (письмові та електронні докази, показання свідків, висновки експертів) з метою встановлення автора електронного повідомлення. Здійснено наукове обґрунтування доказового значення верифікації акаунта в соціальних мережах (сайтах) та месенджерах як надійного способу встановлення автора, яким поширювалася інформація, що має значення для вирішення справи судом. Обґрунтовано необхідність розширення кола судових експертиз, які можуть бути використані як для ідентифікації автора повідомлень, так і для встановлення інших обставин та фактів, що мають значення для вирішення справ у яких використано електронні повідомлення як докази. Зокрема, охарактеризовано потенційні можливості використання судових експертиз для експертного аналізу кожного з видів електронних повідомлень за інформаційним наповненням (текстові, голосові та мультимедійні): лінгвістична експертиза писемного мовлення, експертиза відео-звукозапису (фоноскопічна), лінгвістична експертиза усного мовлення, фототехнічна експертиза, семантико-текстуальна експертиза писемного мовлення, телекомунікаційна експертиза, комп’ютерно-технічна експертиза. Встановлено існування презумпції конклюдентної (мовчазної) згоди учасників справи на дослідження та оцінку електронних повідомлень приватного характеру як доказів, зважаючи на гарантії конфіденційності кореспонденції. Обґрунтовано доцільність впровадження принципу самоідентифікації автора, доктрини листа у відповідь, презумпції достовірності електронних доказів та недопущення застосування концепції «негативного доказу». Склад разової ради: Голова ради – Голубєва Неллі Юріївна, д.ю.н., професор, завідувач кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія». Рецензенти: Волкова Наталія Василівна, д.ю.н., доцент, професор кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Дрогозюк Крістіна Борисівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія». Офіційні опоненти: Грабовська Оксана Олександрівна, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного процесу Навчально-наукового інституту права Київського національного університету ім. Тараса Шевченка; Татулич Ірина Юріївна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри процесуального права Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича.

Бібліографічний опис

Привиденцев О. Г. Електронне повідомлення як доказ в цивільному процесі : дис…доктора філос. / Привиденцев, Олександр Геннадійович ; Національний університет «Одеська юридична академія» – Одеса, 2024. – 268 с.

Ключові слова

докази, доказування, цивільний процес, електронний суд, електронне повідомлення, електронні докази, карантинні обмеження, воєнний стан, судочинство, принципи цивільного судочинства, діджиталізація, правосуддя, судовий захист, учасники справи, цивільне судочинство, evidence, proving, civil process, electronic court, electronic message, electronic evidence, quarantine restrictions, martial law, judicial proceedings, principles of civil justice, digitalization, justice, judicial protection, participants in the case, civil proceedings

Цитування

Привиденцев О. Г. Електронне повідомлення як доказ в цивільному процесі : дис…доктора філос. Одеса, 2024. 268 с.