Забезпечення доступу до правосуддя в транзитивних умовах

Abstract

Необхідність дослідження забезпечення доступу до правосуддя зумовлена потребою врахування впливу сучасних транзитивних процесів на систему правосуддя та формування сучасної концепції доступності правосуддя. Основна ідея такої концепції полягає у формуванні такої системи правосуддя, яка, у першу чергу, буде сприяти зменшенню організаційних бар’єрів для належної реалізації громадянами права доступу до правосуддя.

У першому розділі розглянуто теоретико-методологічні засади дослідження доступу до правосуддя в транзитивних умовах та висвітлено питання сучасного стану дослідження концепції доступу до правосуддя у юридичний науці, що надало можливість виділити такі напрями: дослідження проблематики доступності правосуддя на загальнотеоретичному та філософсько-правовому рівнях; дослідження проблематики доступності правосуддя в юридичних науках матеріального права; дослідження проблематики доступності правосуддя в юридичних науках процесуального права.

Також у першому розділі доступність правосуддя розглянута як гарантія забезпечення прав людини. Визначено чинники (бар’єри) в умовах транзитивності, що перешкоджають реалізації та захисту права на доступ до правосуддя. До таких бар’єрів віднесено, зокрема: нестабільність правової системи, яка є визначальним фактором для обмеження права на доступ до правосуддя; нестабільне, ситуативне, недосконале процесуальне законодавство; недоліки правозастосовної судової практики; дефіцит судових кадрів, зумовлений незаповненням численних вакансій; затягування розгляду судових справ у зв’язку з незаповненням вакансій суддів та великою кількістю судових справ на кожного суддю; процесуальні перешкоди у доступі до правосуддя, ускладнений для громадян порядок звернення до суду, надмірна зарегульованість питань, пов’язаних з вимогами до змісту позовної заяви, процедури подання доказів; висока вартість якісних юридичних послуг; низький рівень правової культури та юридичних знань.

Визначено механізми подолання бар’єрів, що перешкоджають реалізації та захисту права на доступ до правосуддя. Такими механізмами виступають: правова освіта та правове виховання з питань прав, обов'язків та правового захисту громадян (населення); формування суддівського корпусу на основі відкритого конкурсу за участю міжнародних експертів; застосування процедур, які полегшують звернення до суду (розвиток громадських центрів правосуддя, впровадження та поширення у національний правовий системі програм правової допомоги ); вдосконалення інституту конституційної скарги; розвиток електронного судочинства; формування інституту транзитивної юстиції; розвиток альтернативного (позасудового) та досудового врегулювання спорів.

Надано визначення права на доступ до правосуддя, яке розуміється як закріплене нормами матеріального та процесуального права, окреме право людини і громадянина, що полягає у можливості вільного (безперешкодного) використання судових, альтернативних (позасудових) та досудових процедур для справедливого та ефективного захисту своїх прав.

У другому розділі розкрито форми реалізації права на доступ до правосуддя в умовах транзитивності. Доведено, що конституційна скарга потенційно може стати одним із інструментів деліберативної (нарадчої) демократії завдяки таким її властивостям: 1) конституційна скарга є засобом протидії неправомірним та несправедливим судовим рішенням та/чи свавільного втручання державних органів; 2) наслідком задоволення конституційної скарги може стати скасування норми права, яка суперечить правам людини чи порушує їх; 3) конституційна скарга є засобом впливу індивіда та громадянського суспільства на правотворчість державних органів; 4) конституційна скарга є засобом залучення громадян до процесу публічного управління та контролю над діяльністю державних, в тому числі правотворчих органів.

Надано характеристику праву на безоплатну правову допомогу як мінімального стандарту доступу до правосуддя. Зроблено висновок про те, що за сучасних умов безоплатна правова допомога є державною гарантією, необхідною для реалізації прав людини на доступ до правосуддя та є складовою ефективної, гуманної та справедливої системи правосуддя, яка спирається на принцип верховенства права.

Показано інструментальну цінність електронного правосуддя як засобу забезпечення доступності правосуддя в умовах інформаційного суспільства. Важливим аспектом щодо досягнення даної мети, слід вважати впровадження новітніх інформаційних технологій в судочинстві.

Доведено положення про те, що транзитивна юстиція є факультативним компонентом механізму забезпечення доступу до правосуддя, який є необхідним у суспільстві зі значним конфліктогенним потенціалом чи у суспільстві, що перебуває в умовах затяжного конфлікту, та обмеженими в силу цього можливостями використання традиційних форм та засобів правосуддя.

Третій розділ роботи присвячений альтернативним засобам забезпечення доступу до правосуддя в транзитивний період. Розглянуто специфіку застосування альтернативних засобів вирішення правових спорів з метою забезпечення доступу до правосуддя.

Альтернативні способи вирішення спорів, розуміються як міжгалузевий правовий інститут, який встановлює можливість вибору між судовим розглядом та іншими недержавними формами (процедурами) вирішення спорів або конфлікту на основі добровільного узгодження сторонами процедурного порядку та встановлення відповідних прав і обов’язків конфліктуючих сторін.

Серед основних переваг AВС у порівнянні із судовою формою захисту прав названо: простота процедур; економія часу та коштів; можливість вибору посередника; конфіденційність вирішення спорів, можливість для сторін самим контролювати процедуру розгляду та її результат.

Доведено, що третейський розгляд є засобом забезпечення альтернативного правового захисту, який базується на приватноправовій автономії особистості та принципах самоорганізації соціальних спільнот. Заходами покращення діяльності третейських судів названо: забезпечення належного рівня інформування як пересічних громадян, так і професійних юристів про третейські суди як альтернативний засіб вирішення спорів; усунення законодавчих недоліків регулювання третейського розгляду з урахуванням сучасних тенденцій.

В контексті дисертаційного дослідження зосереджена увага на тому, що відновне правосуддя є новаційним підходом реагування на правопорушення та його наслідки, такий підхід спрямований на відновлення справедливості та збалансування потреб сторін конфлікту і суспільства в цілому. Відновне правосуддя доповнює офіційну форму правосуддя. Відзначено, що найпоширенішою формою реалізації відновного правосуддя виступає добровільна медіація, яка є перспективним напрямком розвитку альтернативних засобів забезпечення доступу до правосуддя. Впровадження інституту медіації у вітчизняну правову систему розглядається як процесуальна гарантія захисту прав, що сприяє доступності та ефективності правосуддя.

Обґрунтовано, що популяризація ідей, правове регулювання та впровадження у національну правову систему інституту альтернативних засобів вирішення спорів сприяє покращенню доступу громадян до правосуддя, підвищенню рівня правової культури українського суспільства, скороченню навантаження на суди, скороченню строків розгляду справ, зменшенню судових витрат, ефективному вирішенню правових спорів, поліпшенню якості судових рішень та досягненню примирення між сторонами.

Практичне значення здобутих результатів полягає в тому, що теоретичні положення, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані у науково-дослідній діяльності – для подальшого розроблення методологічних, теоретичних, практичних питань у сфері визначення доступності до правосуддя; правотворчій сфері – для удосконалення правових механізмів доступності до правосуддя; правозастосовній діяльності – для удосконалення практики забезпечення доступу до правосуддя; викладацькій діяльності – під час викладання навчальних дисциплін «Загальна теорія права та держави», «Державознавство», «Методологія юриспруденції», «Альтернативні способи вирішення правових конфліктів», «Медіація у професійної діяльності юриста» та інші; у правовиховній сфері – для підвищення рівня правової культури населення, формування фахової правосвідомості правозастосовників та студентів юридичних закладів вищої освіти.