Судовий прецедент як джерело кримінального процесуального права України: сучасний стан та перспективи розвитку

Abstract

Дисертація є одним із перших, якщо не єдиних у кримінальній процесуальній доктрині, комплексних наукових досліджень теоретичних та практичних аспектів функціонування судового прецеденту як джерела кримінального процесуального права України, в контексті діяльності Верховного Суду. У дисертації проведено дослідження поняття «джерело права», проаналізовано історію його виникнення та підходи до розуміння, здійснено його порівняння з категорією «форма права», з огляду на що зроблено висновок, що «джерело права» являється ширшим за своїми суттю та змістом поняттям, аніж категорія «форма права», які співвідносяться між собою як частина та ціле, де цілим виступає «джерело права», в той час як «форма права» є його частиною. Звернута увага на багатогранності категорії «джерело права», проаналізовано значення цього поняття у матеріальному, ідеологічному, історичному та формально-юридичному сенсі, та, як наслідок, запропоновано власне визначення, згідно якого під джерелом права слід розуміти унікальний історичний правовий феномен, який маючи соціальну обумовленість та суспільну усвідомленість, є результатом діяльності держави по створенню загальнообов’язкових правил поведінки, що будучи забезпеченими заходами державного примусу мають зовнішню форму відображення. Проаналізовано поняття «система джерел права», її основні ознаки та класифікації, а в контексті процесу виникнення, становлення та розвитку досліджено окремі стадії, зокрема: стадію зародження (ембріонального розвитку), становлення, стабілізації (систематизації), дестабілізації (занепаду), меморіальну стадію. Запропоновано власне визначення поняття «система джерел права», під якою слід розуміти внутрішньо структуровану та ієрархізовану систему взаємопов’язаних та взаємоузгоджених елементів, котрі містять нормативно-правові приписи, що об’єктивуються у зовнішніх формах права. Досліджено доктринальні вчення щодо джерел кримінального процесуального права України та їх конкретних форм відображення, проаналізовано окремі з них, та, як наслідок, запропоновано власну структуру таких джерел, до якої слід відносити: Конституцію України; міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; Кримінальний процесуальний кодекс України; закони України, якими регламентовано питання кримінального провадження за умови, що вони не суперечать Кримінальному процесуальному кодексу України та Конституції України; рішення Конституційного Суду України при оцінці на відповідність Основному Закону України джерел кримінального процесуального права України; рішення Європейського суду з прав людини, в яких встановлено порушення прав людини і основоположних свобод; постанови Верховного Суду, в яких сформульовано правові висновки щодо застосування норм права. Окрему увагу в дисертації приділено історії виникнення та підходам до розуміння судового прецеденту, як центральної фігури даного дослідження. В тому числі, проведено аналіз ознак англійського та американського судових прецедентів, визначено відмінності в їх правозастосуванні, частково проаналізовано найбільш відомі судові прецеденти, охарактеризовано доктрину «stare decisis», структуру судового прецеденту, з виокремленням його обов’язкової та похідної частини (ratio decidendi та obiter dictum). Надано характеристику концепції «усталеної судової практики» (jurisprudence constante), вказано про роль судового прецеденту в країнах континентального права, а також проведено паралель між судовим прецедентом та судовою практикою. Як результат зауважено, що хоча дія судового прецеденту на європейському континенті є досить обмеженою й притаманною окремим правовим системам, не можливо не відмітити її зростаючу роль, зокрема, в якості джерела кримінального процесуального права в правовій системі України. Проведено дослідження судового прецеденту в ретроспективі, шляхом надання оцінки свого роду трансформації даного правового феномену в кримінальному процесуальному сенсі як до, так і після набуття нашою державою незалежності. Таке дослідження надало змогу зрозуміти волю законодавця, усвідомити загальні тенденції, й, в свою чергу, спрогнозувати, а також, що основне, запропонувати шляхи подальшого вдосконалення законодавства з тим, щоб судовий прецедент зайняв належне місце серед джерел кримінального процесуального права України. Зокрема, встановлено, що рівень найвищого ступеня законодавчого врегулювання категорії судового прецеденту мав місце з 07.07.2010 року по 12.02.2015 року, коли гарантувався обов’язковий характер рішень Верховного Суду України, визначалися окремі підстави для оскарження судових рішень, що набули законної сили у випадку неоднакового застосування норм права, передбачалася необхідність чіткого формулювання Верховним Судом України висновку про те, як саме повинна застосовуватися відповідна норма закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, й що основне, на практиці забезпечувалося належне виконання відповідних законодавчих приписів. В той же час з прийняттям Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», а в послідуючому, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», категорія обов’язкового характеру правових позицій Верховного Суду припинила власне існування. Крім іншого, проведено комплексне дослідження правової природи постанов колегій суддів, палат, об’єднаної та Великої Палати Верховного Суду, в результаті чого встановлено, що судова практика не має єдиного розуміння відносно природи правових висновків колегій суддів, палат та об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, а також Великої Палати Верховного Суду, наслідком чого є ігнорування окремих позицій Верховного Суду. Обґрунтовано, з посиланням на норми Кримінального процесуального кодексу України доведено, що постанови колегії суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду не лише містять висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, але й більше того, законодавцем передбачено правовий механізм (підстави та порядок) відступу від таких висновків колегій суддів. Зроблено висновок відносно того, що оскільки кожний суддя Верховного Суду наділений однаковим правовим статусом, а відповідно й повноваженнями, в цілях реального, а не формального утвердження судового прецеденту в якості джерела кримінального процесуального права України, правовий статус постанов колегій суддів, палат та об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду повинен бути однаковим для усіх місцевих та апеляційних судів, а також для самого касаційного суду. Зауважено, що судді місцевих, апеляційних судів та касаційного кримінального суду однаково повинні застосовувати висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах колегій суддів, палат та об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, маючи при цьому, право відступу від них, з одночасним чітким наведенням підстав для неврахування сформульованої у постанові Верховного Суду правової позиції. Що стосується Великої Палати Верховного Суду та реалізації нею приписів частини 5 статті 434-1 Кримінального процесуального кодексу України, то в даному випадку звернуто увагу, що як для суддів місцевих та апеляційних судів, так і для суддів, котрі входять у колегії суддів, палати, об’єднану та Велику Палату Верховного Суду відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду повинні бути обов’язковими в контексті правозастосування. В той же час, право подолання таких правових позицій повинно стосуватися винятково перегляду самою Великою Палатою Верховного Суду тих правових висновків, які попередньо ними були сформульовані. Акцентовано увагу, що одним з напрямків удосконалення юридичної природи правових позицій Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, а також Великої Палати Верховного Суду є законодавче врегулювання структури відповідних постанов Верховного Суду. В цьому плані проведено порівняння структури англо-американського та українського судових прецедентів, зокрема, виділено категорії, які можуть підпадати під категорії «ratio decidendi» та «obiter dictum» в розрізі постанов Верховного Суду. Констатовано, що існуюча судова практика Верховного Суду в питаннях структури відображення правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах не є єдиною, своєю чергою приписи кримінального процесуального закону України не містять окремого законодавчого врегулювання цього питання. Запропоновано окремі законодавчі зміни, зокрема, в цілях забезпечення якості, ясності та ефективності постанов Верховного Суду, в яких викладається правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, наголошено увагу на потребі у внесенні змін щодо необхідності викладу правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а також приділено увагу техніці викладу судом касаційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. Значну увагу дослідження приділено не менш важливій категорії, з якою слід не лише розібратися, але й яку слід законодавчо врегулювати – категорії подібності (релевантності) правовідносин у практиці Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду. Запропоновано свого роду матеріальний та процесуальний тести на визначення подібності правовідносин, наведено перелік їх можливих елементів, з огляду на які такі тести можливо практично реалізувати, а також продемонстровано реалізацію їх окремих елементів першочергово з огляду на існуючу судову практику, після чого продемонстровано реалізацію тестів на перевірку питання подібності правовідносин на прикладі конкретної постанови Верховного Суду. В контексті наведеного звернута увага на тому, що: 1) на даному рівні (доктринальному) доцільно запропонувати власні підходи до перевірки питання подібності правовідносин, які можуть бути запроваджені або ж Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду, або ж Великою Палатою Верховного Суду, тобто законодавчо закріплювати означений тест (тести) сенсу, та й практичної можливості це реалізувати, не має; 2) для кримінального закону України та кримінального процесуального закону України не може бути визначено універсального тесту на перевірку подібності правовідносин, а відтак, для матеріального та процесуального права повинні бути запропоновані окремі критерії (тести) визначення подібності правовідносин: матеріальний та процесуальний; 3) виокремлені між собою матеріальний та процесуальний тести на визначення подібності правовідносин можуть застосовуватися одночасно, при вирішенні питання застосування одного правового висновку; 4) елементи, які підлягають врахуванню при застосуванні тесту (тестів) на перевірку подібності правовідносин не є вичерпними; 5) для встановлення факту подібності та/або неподібності правовідносин достатньо належного застосування одного з елементів відповідного матеріального або процесуального тесту, в той час як при наявності подібних та відмінних елементів виходити слід з фактичних обставин кримінального провадження, зокрема в розрізі можливості часткового застосування правового висновку. Як результат, запропоновано, що подібними в сфері кримінального судочинства слід вважати відносини, в яких питання кримінального та/або кримінального процесуального законодавства знайшли спільне відображення за одним або кількома критеріями в щонайменше двох справах. Серед іншого зауважено на необхідності розроблення правил відступу від правових висновків колегій суддів, палат та об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, а також виокремлення підстав для скерування кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду. В контексті підстав для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду виділено: неясність та/або неефективність попередньо сформульованого правового висновку, яскравим проявом чого може стати відсутність його застосування у судовій практиці; зміна законодавства; визнання Конституційним Судом України певного правоположення неконституційним; зміна судової практики в дотичних до правового висновку питаннях; інші визначені Великою Палатою Верховного Суду у власних рішеннях підстави. На мінімальному рівні запропоновані правила відступу від правових позицій суду касаційної інстанції, якими повинні керуватися судді нижчестоящих інстанцій та/або ланок Верховного Суду, а саме: 1. Відступ можливий винятково від правового висновку, а не від формулювання, яке вкладається в категорію мотивів суду при постановленні рішення; 2. Правовий висновок колегії суддів, палати та/або об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, від якого відступає суддя повинен бути релевантним до фактичних обставин конкретного кримінального провадження, в рамках якого здійснюється такий відступ; 3. Суддя повинен бути ознайомлений з повним змістом постанови колегії суддів, палати та/або об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, в межах якої викладено правовий висновок, а також з практикою застосування такого правового висновку судами з тим, щоб вірно трактувати позицію суду касаційної інстанції; 4. Суддя повинен бути ознайомлений з альтернативними, більш пізніми правовими позиціями колегії суддів, палати та/або об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, які повинні мати пріоритет відносно більш ранніх позицій суду касаційної інстанції; 5. Суддя повинен керуватися принципом, згідно якого висновки, які містяться в судових рішеннях палати Касаційного кримінального суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду над висновками об’єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду; 6. У власному рішенні суддя повинен чітко вказати правову підставу для неврахування правового висновку колегії суддів, палати та/або об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (його неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість тощо); 7. При здійсненні відступу від правового висновку колегії суддів, палати та/або об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду суддя та/або колегія суддів повинні викласти власний висновок щодо застосування норми права; 8. Послідуюча судова практика судді та/або колегії суддів повинна відповідати тій правовій позиції, яка була сформульована в результаті неврахування правового висновку колегії суддів, палати та/або об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду; 9. У випадку, якщо за результатами касаційного перегляду суд касаційної інстанції констатує невірність позиції судді нижчестоящої інстанції, послідуюча судова практика відповідного судді та/або колегії суддів повинна відповідати позиції суду касаційної інстанції. В той же час виокремлено, що на законодавчому рівні необхідним є закріплення того, що: (1) відступ можливий лише від правового висновку за (2) подібних правовідносин, з (3) чітким обґрунтуванням, як саме повинна застосовуватися відповідна норма права. Насамкінець, окремий підрозділ дослідження присвячено пропонованим законодавчим змінам, які стосуються, зокрема: закріплення місця судового прецеденту серед кримінального процесуального законодавства України; забезпечення реалізації його правової природи щодо суб’єктів владних повноважень, з передбаченням конкретних наслідків в результаті його ігнорування; зміни підходів до категоріального апарату в контексті його застосування, розмежування його юридичної сили щодо окремих ланок Верховного Суду; усунення розбіжностей правозастосовної діяльності; удосконалення юридичної техніки викладу судового прецеденту (правового висновку), закріплення підстав та процедури відступу від нього; врегулювання питання наслідків можливого ігнорування судового прецеденту; врегулювання підстав для скасування та зміни судових рішень через його незастосування тощо. Зауважено, що комплексний підхід до удосконалення національного законодавства здатний сприяти забезпеченню функціонування судового прецеденту в якості джерела кримінального процесуального права України, й в решті решт, запропоновано визначення категорії судового прецеденту: Судовий прецедент – це безсумнівний правовий феномен, покликаний забезпечити єдність та стабільність судової практики, оперативність та ефективність вирішення кримінально-правових спорів, проявом якого являються правові висновки Верховного Суду, які підлягають застосуванню суб’єктами владних повноважень, а також судами у їх правозастосовній діяльності.

Склад разової ради:

Голова ради – Торбас Олександр Олександрович, д.ю.н., професор, завідувач кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Аленін Юрій Павлович, д.ю.н., професор, професор кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Сидорчук Владислав Васильович, PhD в галузі права, доцент кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Капліна Оксана Володимирівна, д.ю.н., професор, завідувач кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого; Костюченко Олена Юріївна, к.ю.н., доцент, завідувач кафедри кримінального процесу та криміналістики Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться 22.06.2026 о 16:00, за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а (Національний університет "Одеська юридична академія"). Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА