Прокурор як суб’єкт захисту права на безпечне довкілля у порядку адміністративного судочинства

Abstract

У статті висловлюється авторська позиція щодо встановлення статусу прокурора як суб’єкта захисту права на безпечне довкілля в порядку адміністративного судочинства. Автором встановлено, що, попри анонсовану концептуальну ідею трансформації органів прокуратури із «суб’єкта загального нагляду» у равозахисний орган, її реалізація навряд чи може бути оцінена як високоефективна, що зумовлено відсутністю як ґрунтовних науково-теоретичних досліджень особливостей їх адміністративно-правового статусу, так і розробленої урядової концепції їх реформування. У статті визначено, що прокурору необхідно в адміністративному судочинстві обґрунтувати наявні обставини, які підтверджують необхідність його участі у справі та полягають у визначенні безумовних обставин неможливості реалізації прав інших органів публічного управління як представників приватних і суспільних інтересів. Автором визначено, що в разі відсутності у фізичної особи, по-перше, майнової можливості ініціювати провадження в публічно-правовому спорі в порядку адміністративного судочинства (ідеться про необхідність сплати судового збору та інших обов’язкових платежів), а по-друге, професійної підготовки й рівня освіти або інших необхідних експертних знань для подання відповідної позовної заяви та її обґрунтування, що часто є необхідними в разі бездіяльності органу державної влади чи місцевого самоврядування, фактично немає альтернативи такому суб’єкту, здатному забезпечити захист порушеного публічного чи приватного права або інтересу. У статті обґрунтовано, що вирішити зазначену проблему можна шляхом створення в Україні, окрім інституту приватної адвокатури, інституту адвокатури, що буде належати до категорії державної служби, фінансування діяльності якої має здійснюватися за рахунок державного та місцевих бюджетів. Автором підкреслено, що саме такий інститут, діяльність якого фактично забезпечувалась би за кошти платників податків, може стати реальним інструментом представництва інтересів соціально незахищених верств населення в сучасних умовах.

В статье высказывается авторская позиция по установлению статуса прокурора как субъекта защиты права на безопасную окружающую среду в порядке административного судопроизводства. Автором установлено, что, несмотря на анонсированную концептуальную идею трансформации органов прокуратуры от «субъекта общего надзора» к правозащитному органу, ее реализация вряд ли может быть оценена как высокоэффективная, что обусловлено отсутствием как фундаментальных научно-теоретических исследований особенностей их административно-правового статуса, так и разработанной правительственной концепции их реформирования. В статье определено, что прокурору необходимо в административном судопроизводстве обосновать имеющиеся обстоятельства, которые подтверждают необходимость его участия в деле и заключаются в определении безусловных обстоятельств невозможности реализации прав других органов публичного управления как представителей частных и общественных интересов. Автором определено, что в случае отсутствия у физического лица, во-первых, имущественной возможности инициировать производство по публично-правовому спору в порядке административного судопроизводства (речь идет о необходимости уплаты судебного сбора и других обязательных платежей), а во-вторых, профессиональной подготовки и уровня образования или других необходимых экспертных знаний для подачи соответствующего искового заявления и его обоснования, что часто является необходимым в случае бездействия органа государственной власти или местного самоуправления, фактически нет альтернативы такому субъекту, способному обеспечить защиту нарушенного публичного или частного права или интереса . В статье обосновано, что решить указанную проблему можно путем создания в Украине, кроме института частной адвокатуры, института адвокатуры, который будет относиться к категории государственной службы, финансирование деятельности которого должно осуществляться за счет государственного и местных бюджетов. Автором подчеркивается, что именно такой институт, деятельность которого фактически обеспечивалась бы за счет налогоплательщиков, может стать реальным инструментом представительства интересов социально незащищенных слоев населения в современных условиях.

The article expresses the author’s position on establishing the status of the prosecutor as a subject of protection of the right to a safe environment in an administrative proceeding. The author found that despite the announced conceptual idea of transforming the prosecution authorities from the “subject of general supervision” into a human rights body, its implementation can hardly be estimated as highly effective, which is due to the lack of both fundamental scientific and theoretical studies of the features of their administrative and legal status, and lack of a developed government concept for their reform. The article is defined that the prosecutor needs to justify the existing circumstances in administrative proceedings confirming the need for his participation in the case, consisting in determining the unconditional circumstances of the inability to exercise the rights of other public administration bodies as representatives of private and public interests. The author determined that if an individual does not have, firstly, a property opportunity to initiate proceedings on a public-law dispute in the manner of administrative legal proceedings (this refers to the need to pay a court fee and other mandatory payments), and secondly, professional training and level education or other necessary expert knowledge for filing a statement of claim and its justification, which is often necessary in case of inaction of a public authority or local national governments, there is virtually no alternative to such a subject, the ability to safeguard the violated public or private right or interest. The article is substantiated that the solution to this problem is possible by creating, in addition to the institute of private advocacy in Ukraine, the institution of advocacy, which should be classified as a public service, the financing of which should be ensured by state and local budgets. The author emphasizes that it is such an institution, the activity of which would actually be provided at the expense of taxpayers, that is a real means of representing the socially vulnerable layers of the population in modern realities.