Особливості розгляду судових справ про припинення права власності в умовах воєнного стану

Abstract

Дисертація присвячена комплексному дослідженню теоретичних і практичних проблем припинення права власності та особливостей судового розгляду відповідної категорії цивільних справ в умовах правового режиму воєнного стану. Актуальність теми зумовлена масштабними наслідками збройної агресії Російської Федерації проти України, що супроводжуються значними втратами майна, необхідністю мобілізації ресурсів держави, а також трансформацією правових механізмів втручання у право власності. У роботі обґрунтовано, що воєнний стан виступає не лише як зовнішній фактор впливу на правовідносини власності, а як особливий правовий режим, що зумовлює системну трансформацію підстав, процедур припинення права власності та гарантій захисту прав власника, а також змінює межі судового контролю за відповідними рішеннями органів публічної влади. Доведено, що традиційні підходи цивільного права, сформовані для умов мирного часу, є недостатніми для належного регулювання відносин, що виникають у зв’язку з примусовим припиненням права власності під час війни. Примусове припинення права власності в умовах правового режиму воєнного стану є винятковим, але об’єктивно необхідним правовим інструментом забезпечення обороноздатності держави, який водночас становить одну з форм легітимного втручання у право приватної власності та потребує підвищених гарантій дотримання принципу пропорційності. Стверджується, що ключовим аспектом припинення права власності в умовах воєнного стану є співвідношення приватноправових та публічно-правових засад: такі способи як реквізиція, конфіскація, санкції є тими способами припинення права власності, де публічна влада не лише обмежує, а остаточно усуває приватну автономію власника, адже вони реалізуються в односторонньому владному порядку, часто без попередньої згоди власника і за скороченими процедурами. В умовах воєнного стану саме ці механізми стають основним інструментом мобілізації матеріальних ресурсів державою, що якісно змінює їх правову природу і підвищує ризики порушення конституційних гарантій права власності. Зроблено висновок, що відмову від права власності не слід зводити виключно до договірної конструкції, оскільки в будь-якому разі договір повинен мати згоду на його вчинення з обох сторін, тоді як відмова власника від права власності – це односторонній правочин, який не має на меті передачу майна конкретному суб’єкту, а скоріше є бажанням не нести будь-яких обов’язків власника. Враховуючи це, запропонована заміна моделі двосторонньої угоди на механізм нотаріально посвідченої заяви власника з одночасним покладенням на органи державної влади або місцевого самоврядування обов’язку прийняти рішення щодо прийняття майна, що забезпечує належний баланс між приватними і публічними інтересами, підвищує правову визначеність та відповідає сучасним умовам. Стверджується, що відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності являє собою складний міжгалузевий інститут, що перебуває на перетині конституційного, цивільного, земельного та адміністративного права. Ключовим методологічним підходом є визнання змішаної (публічно-приватної) правової природи відповідних правовідносин. Відчуження земельних ділянок та іншого нерухомого майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності є винятковим способом припинення права приватної власності, який допускається лише за наявності легітимного публічного інтересу, у порядку та на умовах, прямо визначених законом, із дотриманням принципів пропорційності, правової визначеності та повного попереднього відшкодування. Відзначається, що реквізиція є екстраординарним публічно-правовим способом примусового припинення права приватної власності, що застосовується виключно за наявності визначених законом надзвичайних обставин з метою захисту суспільних інтересів та реалізується в адміністративному порядку спеціально уповноваженими суб’єктами. Її компенсаційний характер, тимчасовість за своєю природою та розвинена система майнових і процесуальних гарантій власника, зокрема право на повне відшкодування вартості майна, судовий захист і можливість повернення збереженого майна, відмежовують реквізицію від інших форм примусового відчуження та зумовлюють її особливе місце у механізмі балансу публічних і приватних інтересів у праві власності. Націоналізація та реприватизація мають відмінну правову природу: «націоналізація» є публічно-правовим примусовим припиненням права власності, зумовленим рішенням держави з мотивів публічного інтересу, а «реприватизація» є проявом цивільно-правових механізмів, заснованих на судовому контролі. Запровадження скороченого строку позовної давності на період дії воєнного стану свідчить про зміщення балансу між стабільністю майнових відносин і публічним інтересом, через що держава в умовах війни підвищує інтенсивність контролю за приватизаційними процесами, особливо тими, що відбуваються у кризових умовах. Припинення права власності за результатом застосування санкцій є результатом поєднання дії двох правових режимів: санкційного режиму, передбаченого Законом України «Про санкції», яким встановлюється можливість застосування санкції у вигляді блокування активів (тимчасове обмеження права користування та розпорядження) та повної конфіскації активів, як виняткового заходу впливу, та правового режиму воєнного стану, який дозволяє державі застосовувати особливі заходи захисту національної безпеки, зокрема щодо обмеження чи припинення майнових прав суб’єктів, що становлять загрозу суверенітету. Санкції, передбачені Законом України «Про санкції», у воєнний період мають обмежений темпоральний характер застосування та трансформуються з політикоправового засобу впливу на інструмент припинення права власності. Механізм застосування санкцій спрямований на захист державного суверенітету та є прикладом домінування публічного інтересу в умовах правового режиму воєнного стану. Санкційне провадження застосовується до осіб, діяльність яких створює загрозу суверенітету та територіальній цілісності України, у тому числі у воєнний час. Його головною метою є позбавлення таких осіб активів, включаючи ті, якими вони можуть користуватися опосередковано. Суб’єктами, до яких є застосовними санкції у вигляді конфіскації активів, є не лише фізичні та юридичні особи-нерезиденти, безпосередньо пов’язані з державою-агресором, а й ті, хто опосередковано (через корпоративні структури чи інших осіб) має контроль над активами або здійснює діяльність, що підтримує агресію, тероризм чи загрожує безпеці України. Судова практика поширює санкційні інструменти також і на громадян України, визначальним критерієм для застосування санкцій є характер діяльності особи, а не її громадянство чи форма власності. Це означає, що під санкції можуть потрапити як резиденти, так і нерезиденти, якщо їхні дії прямо чи опосередковано спрямовані на підрив національної безпеки. На підставі проведеного всебічного аналізу законодавства, сучасних доктринальних положень та судової практики встановлено, що визначення юрисдикції у справах про примусове відчуження майна для суспільних потреб в умовах воєнного стану не може здійснюватися виключно за формальною ознакою наявності публічного інтересу чи участю суб’єкта владних повноважень. Воно потребує комплексної оцінки характеру спірних правовідносин, предмета та підстав позову, а також правових наслідків заявлених вимог. У роботі обґрунтовано, що класичні критерії розмежування юрисдикції (суб’єктний склад, предмет спору та характер спірних правовідносин) залишаються формально незмінними, однак у воєнний період їх зміст наповнюється новим значенням. Примусове припинення права власності, навіть коли ініціюється суб’єктом владних повноважень, не завжди є адміністративно-правовим за своєю природою, оскільки наслідком втручання є зміна або припинення цивільного речового права. Якщо предметом судового захисту є право власності, його припинення, обсяг компенсації чи відшкодування шкоди, то правовідносини набувають цивільно-правової природи, навіть за участю державного органу як сторони. Удосконалено наукові підходи до визначення меж судового контролю у справах про реквізицію та примусове відчуження майна, доведено недопустимість оцінки судами доцільності військових рішень і необхідність зосередження контролю на перевірці дотримання процедур та принципу пропорційності. Сформульовано спростовну презумпцію причинно-наслідкового зв’язку між пошкодженням і знищенням майна та бойовими діями: якщо нерухоме майно розташоване на території, яка на момент руйнування входила до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або перебувало на тимчасово окупованих територіях, презюмується, що руйнування є наслідком збройної агресії. Обов’язок доведення відсутності причинного зв’язку між бойовими діями та пошкодженням майна покладається на сторону, яка заперечує такий зв’язок. У разі неможливості встановлення точної дати знищення майна, майно визнається судом знищеним з найбільш раннього встановленого та підтвердженого доказами факту припинення існування майна. Стверджується, що обмеження юрисдикційного імунітету у справах про відшкодування шкоди, завданої агресією, виступає наслідком порушення державою-агресором фундаментальних норм міжнародного права. Однак навіть за умови подолання юрисдикційного імунітету ключовою залишається проблема імунітету від примусового виконання, що потребує міжнародної координації компенсаційних механізмів.

Склад разової ради:

Голова ради – Андронов Ігор Володимирович, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Волкова Наталія Василівна, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Бут Ілля Олександрович, к.ю.н., доцент, доцент кафедри цивільного, нотаріального та виконавчого процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Майданик Роман Андрійович, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного процесу Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Булеца Сібілла Богданівна, д.ю.н., професор, завідувач кафедри цивільного права та процесу Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет».

Захист відбудеться 29 червня 2026 року о 10:00, за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а (Національний університет "Одеська юридична академія"). Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА