Укладення і затвердження угод про визнання винуватості при розслідуванні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби

Abstract

Дисертація є першим в науці кримінального процесуального права комплексним дослідженням особливостей укладення та затвердження угод про визнання винуватості при розслідуванні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби. Запропоновано всі кримінальні правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби поділити на дві групи залежно від ступеня звернення до сторонніх нормативно-правових актів: 1) кримінальні правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби, відносно яких можна здійснити попередню кваліфікацію без звернення до сторонніх нормативно-правових актів (пропонуємо їх називати відносно бланкетні норми); 2) кримінальні правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби, для попередньої кваліфікації яких необхідно обовʼязково звертатися до сторонніх нормативно-правових актів (пропонуємо їх називати абсолютно бланкетні норми). Наразі на практиці існує досить серйозна плутанина з визначенням органу, якому підслідне відповідне кримінальне правопорушення. Хоча навіть у цій плутанині можна помітити певні закономірності. Тому пропонується внести зміни до ст. 216 КПК України та викласти п. 3 ч. 4 в наступній редакції: «3) проти встановленого порядку несення військової служби (військові кримінальні правопорушення), крім кримінальних правопорушень, передбачених статтями 422 та 435-1 Кримінального кодексу України». Задля уніфікації кримінального та кримінального процесуального законодавства запропоновано внести зміни до ч. 1 ст. 401 КК України та викласти її в наступній редакції: «1. Військовими кримінальними правопорушеннями визнаються передбачені цим розділом кримінальні правопорушення проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними та резервістами під час проходження зборів». У такий спосіб пропонується уникнути колізій, відповідно до яких до переліку кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби відносять правопорушення, які вчиняються не спеціальним субʼєктом (наприклад, образа честі і гідності військовослужбовця, погроза військовослужбовцю). Хоча кримінальним процесуальним законодавством не визначені додаткові вимоги початку досудового розслідування відповідно до ст. 214 КПК України, проте більш детальний аналіз як відповідних нормативних положень, так і самих кримінальних проваджень вказує на те, що такі вимоги існують. Не можна стверджувати, що заяву чи повідомлення про вчинення деяких військових кримінальних правопорушень має право подавати лише уповноважена службова особа, яка в силу посади має доступ до відомостей, які вказують на вчинення кримінального правопорушення, проте аналіз окремих статей КК України змушує робити саме такий висновок. У даному випадку ключовим має бути не субʼєкт подачі заяви, а відомості, які в ній містяться і які вказують на вчинення кримінально караного діяння. Водночас такі відомості в окремих випадках можуть бути надані виключно уповноваженою особою, а тому хоча і не прямо, а опосередковано, але вимога до субʼєкта подання заяви про вчинення військового кримінального правопорушення теж існує. Аналізуючи ст. 91 КПК України та перелік кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби, були виявлені наступні особливості, які мають бути враховані стороною обвинувачення під час їхнього розслідування: 1) статус особи, яка вчинила кримінальне правопорушення; 2) встановлення обовʼязку, який було порушено військовослужбовцем або військовозобовʼязаним; 3) наявність відповідного обовʼязку в особи, яка підозрюється у вчиненні військового кримінального правопорушення; 4) встановлення обставин, які дозволяють відмежувати військові від інших кримінальних правопорушень. Суд може оцінити лише обвинувальний акт разом з наданою угодою про примирення, а не всі матеріали кримінального провадження, і лише прокурор повною мірою розуміє негативні наслідки кримінального правопорушення, у якому підозрюється чи обвинувачується військовослужбовець та чи не буде припинення кримінального провадження шляхом затвердження угоди про примирення причиною неможливості виконання завдань кримінального провадження в частині забезпечення захисту суспільства та держави від кримінальних правопорушень. Тому доцільно в обовʼязковому порядку залучати до укладення угод про примирення у провадженнях щодо правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби прокурора. На даний момент участь прокурора фактично зводиться до складання та (або) затвердження обвинувального акта, який разом з угодою про примирення надсилається до суду. Задля забезпечення кращого контролю за захистом публічних інтересів, вважаємо, що в укладенні угоди про примирення в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби також повинен брати участь прокурор, який має зазначити, що укладення угоди про примирення не суперечить публічних інтересам. Лише після такої вказівки прокурора (з його особистим підписом) угода може бути підписана потерпілим та підозрюваним та передана до суду. Наразі законодавець передбачив, що під час укладення угоди про визнання винуватості участь захисника є обовʼязковою, що повинно мінімізувати ризики того, що з підозрюваним буде укладена угода у випадках, коли можливе звільнення від кримінальної відповідальності. Водночас гарантії захисту прав та законних інтересів сторони захисту в даному випадку мають бути посилені шляхом внесення подальших змін до КПК України, через що пропонується ч. 2 ст. 469 КПК України викласти в наступній редакції: «2. Угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого. У випадку можливості укладення угоди про визнання винуватості та звільнення особи від кримінальної відповідальності прокурор зобовʼязаний насамперед розʼяснити підозрюваному право на звільнення від кримінальної відповідальності в порядку ст. 285 цього Кодексу». У такий спосіб можна буде краще гарантувати захист прав у частині забезпечення звільнення особи від кримінальної відповідальності, що є більш сприятливим для підозрюваного (обвинуваченого). В угоді про визнання винуватості у кримінальних провадженнях щодо правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби мають міститися деталі співпраці лише за наявності двох обовʼязкових умов: 1) така співпраця повинна стосуватися не цього, а інших кримінальних проваджень. Підозрюваний може надати додаткові відомості про вчинене ним кримінальне правопорушення і осіб, які були залучені до нього, в межах основного кримінального провадження. Проте в результаті отримання таких відомостей у слідчого та прокурора зʼявляється інформація або про інші кримінальні правопорушення, або про вчинення цього кримінального правопорушення іншими особами. Тому відомості, які будуть отримуватись у результаті такої співпраці, будуть застосовуватися в інших кримінальних провадженнях, а не в основному; 2) така співпраця стосується поведінки підозрюваного (обвинуваченого) в майбутньому. Відомості, які може надати підозрюваний (обвинувачений) щодо вчинення кримінального правопорушення інших осіб, ще не були надані, а факт укладення та затвердження угоди створює обовʼязок їх повідомити. Про співпрацю як підставу для призначення менш суворого покарання мова ведеться тоді, коли підозрюваний вже надав слідчому та прокурору всі відомості щодо вчиненого ним кримінального правопорушення. Запропоновані наступні етапи укладення угоди про визнання винуватості щодо військових кримінальних правопорушень: 1) попередня оцінка доцільності укладення угоди про визнання винуватості; 2) ініціювання угоди про визнання винуватості; 3) залучення захисника у випадках, якщо підозрюваний його не залучив; 3) зустрічна оцінка доцільності укладення угоди; 4) повідомлення військового керівництва про можливість укладення угоди про визнання винуватості. 5) узгодження умови угоди про визнання винуватості сторонами; 6) формулювання та підписання тексту угоди про визнання винуватості; 7) складання обвинувального акта та надсилання його разом з підписаною сторонами угодою про визнання винуватості до суду. У ч. 7 ст. 474 КПК України та, відповідно, в п. 1 даної частини законодавець використав формулювання – «суд перевіряє угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону»; «умови угоди суперечать вимогам цього Кодексу та/або закону». Очевидно, що конструкція «цей Кодекс» означає, що мова ведеться про КПК України. Питання виникають щодо формулювання «вимоги закону». Якщо законодавець веде мову про норми КК України, то стандартним є формулювання «закон України про кримінальну відповідальність», адже саме воно використовується в інших нормах кримінального процесуального законодавства. Якщо ж ведеться мова про інші закони (а не лише КК та КПК України), то в такому випадку мала бути використана множинна форма, тобто «закони». Проте навіть така конструкція буде неправильною, адже суд буде оцінювати відповідність угоди про визнання винуватості лише нормам кримінального та кримінального процесуального законодавства. Тому доцільним є уточнення відповідні норми КПК України та замість слова «закону» вказати «закону України про кримінальну відповідальність». Пропонується ч. 7 ст. 474 КПК України викласти в наступній редакції: «Суд перевіряє угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону України про кримінальну відповідальність», а п. 1 ч. 7 ст. 474 КПК України в наступній: «умови угоди суперечать вимогам цього Кодексу та/або закону України про кримінальну відповідальність, в тому числі допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким, ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди». Запропоновано ч. 1 ст. 69 КК України викласти в наступній редакції: «1. За наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов’язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442-1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення». Відповідно, ч. 1 ст. 472 КПК України запропоновано викласти в наступній редакції «1. В угоді про визнання винуватості зазначаються її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), обовʼязок повернутися до військової частини або до місця служби для продовження проходження військової служби у випадку укладення угоди за статтями 407, 408 Кримінального кодексу України, умови часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків внаслідок вчинення ним кримінального правопорушення, узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, умови застосування спеціальної конфіскації, наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені статтею 473 цього Кодексу, наслідки невиконання угоди». Суд повинен звертати особливу увагу на всі випадки укладення угоди під будь-яким примусом або шляхом обману, адже такі дії самі по собі можуть мати ознаки кримінального правопорушення. У звʼязку з цим пропонується ч. 6 ст. 474 КПК України викласти в наступній редакції: «6. Суд зобов’язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді. Для з’ясування добровільності укладення угоди у разі необхідності суд має право витребувати документи, у тому числі скарги підозрюваного чи обвинуваченого, подані ним під час кримінального провадження, та рішення за наслідками їхнього розгляду, а також викликати в судове засідання осіб та опитувати їх. У випадку виявлення фактів застосування насильства, примусу, погроз тощо до особи при укладенні угоди суд звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про кримінальне правопорушення».

Склад разової ради:

Голова ради – Ракіпова Інна Василівна, д.ю.н., доцент, професор кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Волошина Владлена Костянтинівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедр кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія»; Завтур Віктор Андрійович, к.ю.н., доцент, доцент кафедр кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Тетерятник Ганна Костянтинівна, д.ю.н., професор, завідувачка кафедри кримінального процесу та криміналістики Одеського державного університету внутрішніх справ; Сергеєва Діана Борисівна, д.ю.н., професор, головний науковий співробітник лабораторії № 1 науково-організаційного центру Національної академії СБУ України.

Захист відбудеться , за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а (Національний університет "Одеська юридична академія"). Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА