Право на зайнятість та його гарантії

Abstract

Дисертація є одним із перших у вітчизняній науці трудового права спеціальним комплексним дослідженням права на зайнятість та його гарантій. Доведено доцільність виокремлення міжнародного, нормативного і договірного регулювання зайнятості населення, що мають однаково важливе значення, переслідують конкретну мету і виконують власну роль. Якщо у міжнародно-правових актах встановлюються стандарти у сфері зайнятості, то актами чинного законодавства України має здійснюватися нормативне регулювання відносин у цій сфері з додержанням зазначених стандартів. На договірному рівні має місце конкретизація, доповнення положень нормативно-правових актів, установлення більш високого рівня гарантій у сфері зайнятості. Нормативною основою зайнятості населення є чинне законодавство України в цій сфері, а договірною – колективні угоди та договори, інші акти соціального діалогу, укладені відповідно до закону. Обґрунтовано, що поняття зайнятості як правову категорію можливо розглядати в декількох значеннях: 1) як систему суспільних відносин, які виникають у зв’язку з реалізацією особою права на зайнятість; 2) як законну оплатну або безоплатну діяльність осіб, віднесених законом до категорій зайнятого населення; 3) як форму реалізації права на вільно обрану зайнятість; 4) як субінститут правового інституту «Зайнятість та працевлаштування» у структурі Індивідуального трудового права у системі трудового права України. Виділено ознаки зайнятості як правової категорії в розумінні її як діяльності фізичної особи. Зайнятість як діяльність особи є: законною; пов’язаною з реалізацією права на зайнятість; вільно обраною; оплатною або безоплатною; залежною, самостійною або частково самостійною; такою, що здійснюється у передбачених законодавством формах і порядку; безперервною. З урахуванням визначених ознак запропоновано закріпити в п. 7 частини першої ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» таку дефініцію зайнятості: «Зайнятість – законна вільно обрана самостійна, частково самостійна або залежна діяльність фізичної особи, що є оплатною або безоплатною та здійснюється у передбачених законодавством формах і порядку». Вдосконалено дефініції вільно обраної зайнятості, продуктивної зайнятості, повної та неповної зайнятості, нестандартної зайнятості, цифрової зайнятості з урахуванням міжнародних та європейських стандартів, законодавчого досвіду окремих країн ЄС. Зокрема, запропоновано п. п. 11, 14, 17 частини першої ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» викласти в такій редакції: «11) неповна зайнятість – зайнятість працівника на умовах робочого часу, що менший від нормальної тривалості робочого часу працівників, зайнятих повний робочий час, з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку»; «14) повна зайнятість – це забезпечення роботою всіх, хто готовий стати до роботи і шукає роботу»; «17) продуктивна зайнятість – зайнятість, що дає змогу забезпечити гідні умови праці та ефективне суспільне виробництво». Визначено поняття та юридичні ознаки права на зайнятість як суб’єктивного права на підставі аналізу спеціальної літератури, міжнародно-правових актів, актів чинного законодавства України та законодавства окремих зарубіжних країн. Запропоновано право на зайнятість як суб’єктивне право визначити як закріплену в юридичних нормах міру можливої поведінки правомочної особи щодо вільного вибору нею не заборонених законом виду та/або форми зайнятості. При цьому міра включає вид і обсяг можливої поведінки такої особи. Встановлено, що праву на зайнятість властиві всі ознаки суб’єктивного права, що виділяються в загальній теорії права. Водночас зазначене право має свої юридичні властивості. Право на зайнятість належить до основних соціальних прав людини і громадянина, яке доцільно закріпити у розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України у переліку соціальних прав людини і громадянина. Воно є позитивним, регулятивним, індивідуальним правом, особистим немайновим правом, а у випадках здійснення оплатної діяльності – особистим немайновим правом, пов’язаним з майновим. Як елемент правового статусу, право на зайнятість є загальним абсолютним правом, вид і обсяг якого передбачений законом. У конкретному виді правовідносин із зайнятості населення право на зайнятість є відносним, оскільки забезпечується юридичними обов’язками іншого суб’єкта цих правовідносин. Доведено, що повне та ефективне здійснення права на зайнятість передбачає наявність усіх елементів юридичного механізму забезпечення зазначеного права, а саме його визнання, гарантування, охорони та захисту, що мають бути належним чином закріплені на законодавчому рівні. З’ясоване співвідношення права на зайнятість і права на працю в їх єдності, взаємодії та відмінностях. Установлено, що право на працю та право на зайнятість є тісно взаємопов’язаними. Аналіз міжнародно-правових актів і актів національного законодавства дозволяє стверджувати, що право на зайнятість передує праву на працю, є його передумовою. У такому розумінні варто визнати первинність права на зайнятість щодо права на працю. Але воно ніяк не може розглядатися як таке, що переслідує тільки мету втілення у дійсність права на працю. Організаційно-правові форми зайнятості населення за частиною першою ст. 4 Закону України «Про зайнятість населення» не обмежуються працею за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством. Тому право на зайнятість закріплюється з метою реалізації й інших прав, що є підставою реалізації тієї чи іншої форми зайнятості, зазначеної у частині першій ст. 4 цього Закону. Водночас, незважаючи на те, що на законодавчому рівні право на працю і право на зайнятість закріплені як окремі права, аналіз чинного законодавства України свідчить, що законодавець доволі часто не розмежовує поняття «право на працю» і «право на зайнятість» і припускається фактичного ототожнення цих понять. Обґрунтовано, що право на зайнятість як суб’єктивне право реалізується як у межах конкретного виду правовідносин із зайнятості населення, що виникає на підставі певного юридичного факту, так і існує поза правовідносинами, виступаючи в такому випадку елементом правового статусу людини і громадянина. Визначено, що юридично зобов’язаним суб’єктом у разі існування права на зайнятість поза межами правовідносин виступає держава в особі компетентних органів, а при виникненні правовідносин – право на зайнятість правомочної особи забезпечується юридичними обов’язками відповідного суб’єкта конкретного виду правовідносин із зайнятості населення. Обґрунтовано, що право на власні дії як елемент структури права на зайнятість має передбачати конкретні правомочності особи. Якщо зайнятість визначається в Законі України «Про зайнятість населення» як діяльність особи, то право на власні дії доцільно пов’язувати з правомочністю особи на вільний вибір того чи іншого виду діяльності, не забороненого законом. Це положення необхідно чітко закріпити в частині третій ст. 3 Закону України «Про зайнятість населення», яку пропонується викласти в такій редакції: «Право на зайнятість забезпечується шляхом провадження трудової діяльності на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом». Встановлено, що суб’єктами права на зайнятість є фізичні особи – громадяни України, іноземці та особи без громадянства, зазначені в абзаці першому частини четвертої ст. 3 Закону України «Про зайнятість населення», які мають право на зайнятість на підставах і в порядку, передбачених для громадян України, а також іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений строк (абз. 2 ч. 4 ст. 3 цього Закону). Здійснено порівняльно-правовий аналіз кола суб’єктів права на зайнятість і суб’єктів ринку праці, визначених у п. 26 частини першої ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення». Встановлено, що суб’єктами права на зайнятість є його носії, тобто фізичні особи. Суб’єкти ринку праці є більш широким колом осіб, що включає, крім фізичних осіб, а саме осіб, які шукають роботу, зареєстрованих безробітних, працівників, ще й роботодавців, які не є суб’єктами права на зайнятість. Суб’єкти ринку праці отримують послуги, передбачені законами України «Про зайнятість населення» та «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Фізична особа може бути одночасно суб’єктом права на зайнятість, а у разі отримання послуг – ще й суб’єктом ринку праці, що випливає зі змісту Закону України «Про зайнятість населення». Водночас не є суб’єктами права на зайнятість і суб’єктами ринку праці інші суб’єкти, зазначені в понятті ринку праці у п. 19 частини першої ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення»: професійні спілки, організації роботодавців, органи державної влади у сфері задоволення потреби працівників у зайнятості, а роботодавців – у найманні працівників. Вони є суб’єктами, які беруть участь у забезпеченні права на зайнятість. Проаналізовано зміни у законодавстві України, що стосуються забезпечення права на зайнятість окремих категорій осіб, зокрема, осіб з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб. Установлено, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права осіб з інвалідністю на працю» від 15 січня 2025 року №4219-ІХ передбачена більш гнучка організація працевлаштування осіб з інвалідністю порівняно з чинною редакцією Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», спрямована на реалізацію ними права на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства, проголошеного ст. 15 Європейської соціальної хартії (переглянутої). Позитивно оцінено впровадження зазначеним Законом механізму економічного стимулювання роботодавців до працевлаштування осіб з інвалідністю як альтернативи адміністративно-господарським санкціям за невиконання нормативу працевлаштування цих осіб. Обґрунтовано, що структура суб’єктивного права на зайнятість включає певні можливості (правомочності) особи. У структурі суб’єктивного права на зайнятість доцільно виділяти права в розумінні певних можливостей (правомочностей) особи: по-перше, право на власні дії, що передбачає право на вільно обрану зайнятість, вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять; по-друге, право на чужі дії, а саме дії з боку зобов’язаного суб’єкта; по-третє, право звертатися до держави за захистом права на зайнятість у разі його порушення. Визначено гарантії права на зайнятість як сукупність умов і засобів, за допомогою яких забезпечується повне здійснення зазначеного права, його охорона від можливих протиправних посягань і захист у разі порушення у передбачених законом формах. Здійснено класифікацію юридичних гарантій права на зайнятість за такими критеріями: за рівнем функціонування – міжнародні та національні; за суб’єктом здійснення – державні та позадержавні; за колом осіб – загальні та додаткові; за змістом і способом здійснення – матеріально-правові та процесуальні; за цільовим призначенням – гарантії здійснення права на зайнятість та гарантії охорони права на зайнятість. Розглянуто державні та позадержавні гарантії права на зайнятість. До останніх віднесено, зокрема, участь професійних спілок, їх об’єднань, роботодавців, організацій роботодавців, їх об’єднань у забезпеченні права на зайнятість; здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення; активну позицію самих суб’єктів права на зайнятість у його забезпеченні. Проаналізовано роль соціального діалогу у забезпеченні права на зайнятість, механізм здійснення соціального діалогу у сфері зайнятості, внесено пропозиції щодо вдосконалення актів чинного законодавства України, законопроєктів у цій сфері. На підставі аналізу змісту актів соціального діалогу зроблено висновок про необхідність підвищення ефективності колективно-договірного регулювання у забезпеченні права на зайнятість, що передбачає включення до відповідних розділів колективних угод і договорів конкретних зобов’язань і домовленостей сторін у цій сфері та їх реальне виконання. Зазначені положення не повинні бути декларативними або дублювати норми чинного Закону України «Про колективні договори і угоди», що не відповідає меті та сутності договірного регулювання відносин у сфері зайнятості. Обґрунтовано, що крім колективних угод і договорів, у механізмі забезпечення права на зайнятість потрібно використовувати потенціал інших актів соціального діалогу, як-от соціальних пактів, інших тристоронніх (двосторонніх) угод (меморандумів, резолюцій та ін.), які є результатом переговорів сторін і стосуються вирішення конкретних проблем у сфері зайнятості. На практиці такі акти укладаються в тому числі й з метою посилення співпраці щодо забезпечення політики зайнятості, а також зайнятості соціально вразливих верств населення. З метою подальшого розвитку соціального діалогу у сфері зайнятості запропоновано закріпити в частині першій ст. 19 Закону України «Про зайнятість населення» імперативну норму про створення координаційних комітетів сприяння зайнятості, рад з професійної орієнтації та інших органів соціального діалогу; усунути дублювання у вирішенні питань забезпечення права на зайнятість між зазначеними органами соціального діалогу та іншими органами, зокрема, громадськими радами, що створюються при центральних і місцевих органах виконавчої влади.

Склад разової ради:

Голова ради – Бориченко Катерина Валеріївна, д.ю.н., доцент, професор кафедри трудового права та права соціального забезпечення Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Пожарова Оксана Вікторівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри трудового права та права соціального забезпечення Національного університету «Одеська юридична академія»; Наньєва Марія Іванівна, к.ю.н., доцент, доцент кафедри трудового права та права соціального забезпечення Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Буряк Володимир Ярославович, д.ю.н., професор, професор кафедри соціального Львівського національного університету імені Івана Франка; Сіроха Дмитро Ігорович, д.ю.н., доцент, доцент кафедри трудового права та права соціального забезпечення Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, авд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА