Міжнародно-правові механізми захисту біженців в умовах міграційної кризи

Abstract

У дисертації простежується історичний розвиток поняття «біженець» та формування правових механізмів захисту осіб, які змушені покидати свої країни через переслідування, конфлікти або інші форми загроз. Досліджується генеза міжнародно-правових механізмів захисту прав біженців, які мають давнє походження і спершу виникли у вигляді морально-релігійного обов’язку захисту вразливих осіб, що згодом набуло правового змісту та оформлення в нормах. Особливу увагу приділено трансформації підходів до захисту біженців упродовж історії – від неформальних традицій до інституціалізованих норм права. Вивчено етапи поступового визнання потреби в особливому правовому статусі для людей, що залишили свої країни через загрозу життю, свободі або гідності. Детально проаналізовано становлення сучасних міжнародно-правових механізмів захисту біженців, що сформувалися у відповідь на глобальні виклики ХХ-ХХІ століть: збройні конфлікти, політичні переслідування та гуманітарні катастрофи. Зосереджено увагу на розвитку міжнародних норм, ролі ключових інституцій, еволюції міжнародної та національної практики у сфері притулку. Репрезентовано цілісну картину історичного й сучасного становлення системи механізмів міжнародно-правового захисту біженців, простежуючи її шлях від морального імперативу до унормованого інституту міжнародного права. Простежується формування міжнародних механізмів захисту осіб без громадянства та біженців, починаючи з 1920-х років, коли в межах Ліги Націй запроваджуються перші паспорти для осіб без громадянства – т. зв. «Нансенівські документи». Аналізуються Женевська конвенція про міжнародний статус біженців 1933 року, Угода про видачу посвідчень особи російським біженцям, укладена в Женеві 5 липня 1922 року, Угода про видачу посвідчень особи вірменським біженцям, укладена в Женеві 12 травня 1926 року, і Угода щодо правового статусу російських і вірменських біженців, укладена в Женеві 30 червня 1928 року, які закладали основи правового регулювання статусу біженця. Визначається, що вже в цей період вперше закріплюється принцип невислання, а також формується практика документального визнання особи як біженця. Осмислюється порядок формування Лігою Націй системних рішень, які хоча і мали обмежений обсяг, однак послужили основою для післявоєнного етапу формування міжнародного міграційного права. Аналізується, як Женевська конвенція про міжнародний статус біженців 1933 року значно деталізувала правовий статус біженців, остаточно закріпивши принцип невислання, задекларувавши право на доступ до судової системи, рівність у трудових правах та інші права. Порівнюється підхід цієї Конвенції з попередніми документами 1920-х років, де переважали здебільшого адміністративно-гуманітарні аспекти без достатнього правового підґрунтя. З’ясовується, що саме ця Конвенція стала фундаментом, на який згодом спиралися положення Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року. Детальніше розкривається історична роль Ліги Націй у формуванні первинних механізмів захисту прав біженців. Наголошується, що запровадження Нансенівського паспорта мало важливе значення не лише як адміністративний захід, а як перша міжнародна спроба формалізувати поняття захисту особи, яка залишилася без громадянства. Вивчається процес поступового розширення дії цього документа на нові категорії біженців, що демонструє зростання усвідомлення проблеми міжнародною спільнотою. Особлива увага приділяється аналізу Конвенції про статус біженців 1951 року, що визначається як перший універсальний міжнародно-правовий механізм, який системно закріплює статус біженця та способи захисту його прав. З’ясовується її структура, критерії визнання особи біженцем, основні принципи – зокрема принцип невислання, заборона дискримінації, право на притулок, доступ до освіти, охорони здоров’я, працевлаштування, правосуддя тощо. Досліджується доповнення у вигляді Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, який усунув часові та географічні обмеження Конвенції, відкривши шлях до її універсалізації. Разом з тим, зокрема, розкривається зміст статті 1(F) Конвенції про статус біженців 1951 року, що визначає винятки із захисту для осіб, які скоїли злочини проти людяності, однак на практиці реалізація цієї статті виявляється проблематичною. З’ясовується, що частина принципів, викладених у вищезазначеній Конвенції, залишаються декларативними без належного механізму впровадження, перевірки та контролю. Крім цього, дослідження також зосереджене на аналізі інституційної системи захисту прав біженців та основних міжнародних та регіональних нормативних актів. Вивчається діяльність Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців (далі – УВКБ ООН), Міжнародної організації з міграції (далі – МОМ), регіональних агентств, таких як Агенція Європейського Союзу з питань притулку (далі – EUAA), Агентство Європейського Союзу з охорони зовнішніх кордонів (далі – Frontex), Агенція Європейського Союзу з основоположних прав, а також неурядових організацій. Оцінюється роль цих структур у підтримці біженців, наданні гуманітарної допомоги, формуванні правових стандартів і співпраці з державами. Визначається, що діяльність організацій часто обмежується політичними факторами, фінансовою залежністю від донорів, відсутністю доступу до окремих територій, в тому числі тимчасово окупованих територій України, або ж формальними обмеженнями мандату. Водночас пропонуються шляхи покращення: розширення мандатів, незалежний моніторинг, інтеграція до системи Організації Об’єднаних Націй (далі – ООН), впровадження механізмів участі самих мігрантів. Крім цього, діяльність зазначених міжнародних і регіональних інституцій розглядається також у контексті України, яка в умовах міжнародного збройного конфлікту стала країною походження мільйонів біженців. Вивчається, яким чином Управління Верховного комісара у справах біженців, Міжнародна організація з міграції, агенції Європейського Союзу та неурядові структури взаємодіють з українськими інституціями, забезпечують гуманітарну підтримку, сприяють розвитку національної системи притулку та реагують на виклики, пов’язані з тимчасовою окупацією частини територій і масовим переміщенням населення. Демонструється, як у межах Європейського Союзу формується єдина система захисту прав біженців. Описується функціонування Загальноєвропейської системи надання притулку, зокрема на рівні нормотворчості, процедури розгляду заяв, процедур прийому та захисту. Вивчаються поточні виклики, зокрема криза відповідальності у рамках Дублінського регламенту ІІІ (Регламент (ЄС) № 604/2013 Європейського Парламенту та Ради від 26 червня 2013 року), різні підходи держав-членів до питання інтеграції та захисту. У роботі також досліджено європейський підхід до регулювання питань притулку та міграції, зокрема впровадження Нового пакту щодо міграції та притулку, його основні положення та можливий вплив на систему міжнародного захисту прав біженців, зокрема, біженців з України. У межах дослідження вивчено практику Європейського суду з прав людини щодо захисту прав біженців та інших категорій вимушених переселенців. Розглянуто ключові рішення Суду, що стосуються принципу невислання, права на ефективний засіб правового захисту, заборони колективного вислання, а також гарантій від жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження відповідно до статті 3 Європейської конвенції з прав людини. Особливу увагу приділено аналізу справ M.S.S. проти Бельгії та Греції (2011), Tarakhel проти Швейцарії (2014) та інших, що вплинули на формування міжнародних стандартів захисту біженців у Європі. Оцінено вплив рішень Європейського суду з прав людини на політику держав-членів Ради Європи у сфері надання притулку, включаючи гармонізацію правозастосовної практики з нормами міжнародного права прав людини та розвиток європейської судової доктрини у сфері міжнародного міграційного права. Висвітлюється діяльність регіональних механізмів захисту, зокрема системи Організації Американських Держав. У міжамериканському контексті поглиблюється аналіз судової практики: вивчаються справи, що встановлюють обов’язковість попередньої оцінки ризиків при висланні, зобов’язання держав надати юридичну допомогу, а також заборону дискримінації вимушених переселенців. Підкреслюється роль міжамериканських органів як джерела зразкової практики для інших регіональних систем. Розглядається практика Міжамериканського суду з прав людини, включаючи рішення Pacheco Tineo v. Bolivia (2013) та консультативний висновок OC-21/14 (2014), у яких наголошується на пріоритетності принципу невислання, захисту прав дитини, правовій визначеності процедур надання притулку. Визначається нормативний і трансформаційний вплив цих рішень. У частині про інституційний вимір захисту акцент робиться на необхідності посилення співпраці між міжнародними організаціями та регіональними структурами. З’ясовується можливість гармонізації мандатів Міжнародної організації з міграції, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Міжамериканської комісії з прав людини та відповідних європейських структур для створення узгодженого механізму реагування на кризові ситуації. Окремо підкреслюється потреба в розширенні самого визначення поняття «біженець». Аналізується, що чинна дефініція Конвенції про статус біженців 1951 року не охоплює осіб, переміщених через збройні конфлікти, а також з економічних, екологічних причин тощо. Зазначається, що це створює прогалини в захисті мільйонів осіб, які перебувають у стані вимушеного переміщення. Визначаються ключові виклики сучасності: зростання кількості переміщених осіб через нові фактори – кліматичні катастрофи, економічний крах, нестабільність; звуження національного законодавства у сфері міграції; відсутність у Конвенції про статус біженців 1951 року визнання нових категорій переміщених осіб; потреба в реформуванні системи притулку. Пропонується модернізація міжнародних правових норм, створення механізмів розмежування осіб, що вчинили злочини проти людяності і жертв, впровадження системи незалежної перевірки та захисту прав різних категорій вимушених переселенців. Пропонується авторське визначення поняття «міграційна криза». Аналізується еволюція міжнародного права у частині захисту прав біженців, розкривається значення історичних документів і сучасних інституцій, оцінюється ефективність існуючих механізмів та визначається вектор подальших реформ. Підкреслюється важливість поєднання юридичних, політичних та гуманітарних підходів для забезпечення належного захисту прав мільйонів переміщених осіб у глобальному світі. Оцінюється також імплементація міжнародно-правових механізмів у правові системи та правозастосовну практику окремих держав. Визначається, що навіть за наявності формально прогресивного законодавства, у практичному вимірі реалізація прав біженців залишається обмеженою через структурні, процесуальні та ресурсні чинники. Разом з цим, ключовим критерієм ефективності системи визнається не лише відповідність нормативно-правовим актам, а й реальний доступ біженців до правосуддя, соціальних послуг та засобів інтеграції. Наводиться приклад Республіки Польща, як держави, яка оперативно адаптувала своє законодавство до умов гуманітарної кризи після ескалації міжнародного збройного конфлікту та агресії російської федерації в Україні. Вивчається Закон від 12 березня 2022 року про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом на території цієї держави, який створив правові умови для надання тимчасового захисту громадянам України, зокрема доступ до медичної допомоги, освіти, ринку праці, житла та програм інтеграції. Підкреслюється важливість такого правового підходу як зразка швидкого реагування в умовах кризового навантаження на національні системи притулку. Оцінюється досвід Сполучених Штатів Америки, зокрема в межах програми Uniting for Ukraine. Визначається, що механізм гуманітарного паролю в американському міграційному праві дозволяє оперативно забезпечити захист прав біженців без проходження класичних процедур надання притулку. Разом з тим, наголошується на тимчасовості такого захисту та відсутності автоматичного переходу до постійного статусу, що створює правову невизначеність та вимагає запровадження нових стабілізаційних механізмів для інтеграції біженців. З’ясовується також сучасний стан реалізації програми Uniting for Ukraine, зокрема призупинення її застосування для нових заявників у контексті загального перегляду гуманітарних механізмів адміністрацією Сполучених Штатів Америки у 2025 році. Вказується, що така динаміка створює додаткову правову невизначеність для українців, які перебувають під гуманітарним паролем, і вимагає розробки довгострокових рішень у сфері інтеграції та захисту переміщених осіб. Особливу увагу приділено практиці реалізації законодавства України у сфері притулку, зокрема вивчається Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Визначається, що хоча закон нормативно закріплює основні міжнародні стандарти, його практичне застосування залишається ускладненим через тривалі строки розгляду заяв, відсутність ефективного механізму правового оскарження та нестачу кваліфікованої допомоги для заявників. Підкреслюється необхідність реформування процедурної частини механізмів захисту в Україні. Аналізується імплементація міжнародно-правових механізмів захисту біженців у національну правову систему України, зокрема положень Конвенції 1951 року про статус біженців, Протоколу 1967 року, регіональних актів Ради Європи та Європейського Союзу. Окрема увага приділяється тому, як міжнародні стандарти інтегруються у практику діяльності українських державних органів, процедур надання притулку, забезпечення принципу невислання, доступу до соціальних послуг та правової допомоги. Визначається, що попри формальне приєднання до основних міжнародних актів, ефективність їх реалізації залишається фрагментарною та залежною від інституційної спроможності та зовнішніх чинників, пов’язаних із безпековою ситуацією в країні. Окремо осмислено міжнародно-правові наслідки міжнародного збройного конфлікту в Україні, що спричинив одну з найбільших міграційних криз сучасності. Загалом в роботі досліджено правовий статус українських біженців у країнах Європейського Союзу та особливості реалізації механізмів тимчасового захисту, передбачених Директивою Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб і заходів щодо сприяння збалансуванню зусиль держав-членів у прийомі таких осіб та реагуванні на наслідки цього прийому. Підкреслюється нагальність уніфікації підходів до тимчасового захисту на рівні Європейського Союзу, розробки стратегій для осіб, які тривалий час перебувають у приймаючих державах, а також налагодження системного діалогу між міжнародними організаціями, регіональними та національними інституціями щодо питань захисту прав біженців.

Склад разової ради:

Голова ради – Бехруз Хашматулла Набієвич, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Сурілова Олена Олексіївна, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія»; Мануїлова Катерина Вікторівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Дракохруст Тетяна Вікторівна, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри теорії права та конституціоналізму Західноукраїнського національного університету; Кортукова Тамара Олександрівна, доктор філософії з міжнародного права, доцент кафедри міжнародного, цивільного та комерційного права Державного торговельно-економічного університету.

Захист відбудеться 04 липня 2025 року об 11:00 за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, авд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА