Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». Том 26

Постійний URI для цього зібрання

Переглянути

Нові надходження

Зараз відображається 1 - 20 з 21
  • Документ
    Наукові праці Національного університету "Одеська юридична академія"
    (Одеса : Гельветика, 2020)
    У збірнику наукових праць Національного університету "Одеська юридична академія" опубліковано статті провідних учених НУ ОЮА, докторів та кандидатів наук, а також відомих правників з інших вузів України. Збірник статтей розрахований на фахівців, що працюють у сфері юриспруденції, студентів-юристів, а також юристів-практиків, які цікавляться тенденціями розвитку правового життя сучасного суспільства.
  • Документ
    Гендерно-правові реформи у Швейцарії
    (Одеса : Гельветика, 2020) Аніщук, Ніна Володимирівна; Аніщук, Н. В.; Анищук, Нина Владимировна; Anishchuk, Nina V.
    Стаття присвячена дослідженню гендерно-правових реформ у Швейцарії, які розглядаються у контексті питань щодо гендерної рівності та гендерної дискримінації. Швейцарія за рівнем гендерното розвитку входить до десятки європейських країн із найвищим показником забезпечення рівноправ'я статей у всіх сферах суспільства. Аналізується гендерно-правовий досвід цієї країни у політичній, соціально-економічній та інших сферах життя швейцарськото суспільства. Сьогодні Президентом Швейцарії є жінка. Так, наприкінці 2019 р. Президентом Швейцарії на наступний рік обрали Симмонетту Соммаруту. Слід зазначити, що 2019 р. у Швейцарії ознаменувався й тим, що за підсумками парламентських виборів депутатами стала рекордна велика кількість жінок - 42%. Тим самим Конфедерація обігнала за цим показником такі європейські країни, як Норвегію, Італію та Францію. Безумовно такі факти вказують на актуальність обраної теми. Жіноче питання у Швейцарії має довгу історію. Першим кроком на шляху здобуття швейцарськими жінками гендерної рівності стала їх боротьба за виборчі права. Лише в 1971 р. швейцарські жінки нарешті здобули довгоочікуване виборче право після того, як це питання було винесено на референдум. Після того, як жінки здобули виборче право, наступним кроком стало включення принципу гендерної рівності до швейцарської Конституції. В 1981 р. відбувся референдум щодо внесення до Основного Закону відповідних поправок, який надав позитивну відповідь. Наприкінці ХХ століття під впливом гендерно-правового реформування швейцарського суспільства відбулися зміни у політичному житті цієї країни. Наприклад, у 1984 р. Елізабет Копп стала першою жінкою-міністром Швейцарії. Наступні гендерно-правові реформи у Швейцарії пов'язані із забезпеченням рівноправ'я жінок та чоловіків у сім'ї. На референдумі 1985 р. жінки отримали рівні із чоловіками права у сім'ї. Важливу роль щодо вирішення гендерного питання відіграє Федеральний закон про рівноправ'я жінок і чоловіків, який набув чинності 1 липня 1996 р. Закон прямо забороняє будь-які форми дискримінації чоловіків і жінок, як прямі, так і непрямі. Закон застосовується в усіх сферах діяльності. Безпосередньо торкається таких сфер, як, наприклад, порядок прийняття на роботу, отримання освіти, виплата заробітної плати. У статті порушуються питання законодавчого вирішення легалізації проституції, скасування заборони абортів, порушується проблема гомофобії тощо. Зазначається про те, що випадки гендерної дискримінації все ще зберігаються у швейцарському суспільстві. Робиться висновок, що загалом досвід Швейцарії щодо гендерно-правових реформ має позитивне значення і заслуговує на його вивчення з метою його подальшого втілення у вітчизняному законодавстві. Адже Швейцарія визнана однією із найпрогресивніших країн світу, що докладають зусиль на шляху забезпечення рівноправ'я статей, успішно проводячи гендерно-правові реформи.
  • Документ
    Зобов’язання за статтею 8 Конвенції про права людини і основоположні свободи щодо захисту персональних даних: міжнародний досвід і практика Європейського суду з прав людини
    (Одеса : Гельветика, 2020) Біла-Кисельова, Анна Анатоліївна; Біла-Кисельова, А. А.; Белая-Киселева, Анна Анатольевна; Bila-Kyselova, Anna A.
    Стаття присвячена дослідженню міжнародного досвіду про захист фізичних осіб під час обробки персональних даних. Автор вважає, що досвід Європейського Союзу для України міг би зіграти вирішальну роль під час урегулювання в національному законодавстві певних недоліків щодо організації роботи державних органів у системі захисту фізичних осіб під час обробки персональних даних. Проаналізована практика Європейського суду з прав людини щодо захисту персональних даних у контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наведено приклади рішень ЄСПЛ, у яких констатовано порушення прав людини за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зроблено висновок, що відкритий режим тримання персональних даних (інформації) може спричинити шкоду фізичній особі. Фізичні особи потерпають від порушень щодо доступу до їх персональної інформації без їх згоди. Автор звертає увагу на те, що інформатизація суспільства призводить до виникнення нових труднощів для захисту персональних даних фізичних осіб. Зріс обмін персональними даними між публічними та приватними суб'єктами, між публічними суб'єктами різних галузей в органах державної влади. Такі зміни вимагають наявності більш узгоджених засад щодо захисту персональних даних. Встановлено, що в Україні діє не на достатньому рівні процедура захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя. Зроблено наголос на тому, що право на захист персональних даних не є абсолютним правом, але державні органи мають пам'ятати, що «збір, використання, обмін зібраною інформацією, зберігання інформації, а також розповсюдження третім особам такої інформації охороняється сферою застосування пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод». Право на захист персональних даних повинно розглядатися в зв'язку з його функцією в суспільстві та бути збалансованим з іншими фундаментальними правами згідно з принципом пропорційності. Саме тому слід спиратися на міжнародний досвід та модернізувати національне законодавство в питанні захисту фізичних осіб під час використання та обробки персональних даних.
  • Документ
    Проблемні питання правового регулювання відносин щодо користування чужою земельною ділянкою (суперфіцію) в Україні
    (Одеса : Гельветика, 2020) Боднарчук, Олег Григорович; Боднарчук, О. Г.; Боднарчук, Олег Григорьевич; Bodnarchuk, Oleh H.; Боднарчук, Оксана Іванівна; Боднарчук, О. І.; Боднарчук, Оксана Ивановна; Bodnarchuk, Oksana I.
    Стаття присвячена подальшому дослідженню проблемних питань правового регулювання відносин щодо користування чужою земельною ділянкою (суперфіцію) в Україні. Встановлено, що субінститути суперфіцію та емфітевзису були започатковані в сучасному цивільному праві України, що регламентує їх порядок встановлення та припинення щодо нерухомого майна. Також ці субінститути сформувалися на основі положень римського права, але, зважаючи на специфіку регулювання земельних відносин, в українській державі, були модифіковані у відповідності до сучасних потреб регулювання земельних відносин. Проаналізовано визначення поняття «суперфіцію» та з'ясовано специфічні ознаки, зокрема: може відчужуватися землекористувачем або передаватися в порядку спадкування на підставі договору чи заповіту, а також дає право землевласнику на прибуток від промислових об'єктів, збудованих на наданій земельній ділянці на умовах суперфіцію. Щодо права користування чужою земельної ділянкою, то воно може бути встановлено на визначений або на невизначений строк. Предметом користування виступають: земельна ділянка із цільовим призначенням для будівництва та експлуатації житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); земельна ділянка для індивідуального дачного будівництва. Досліджено, що право суперфіцію може виникати на підставі договору та заповіту. Проаналізовано, що правове регулювання здійснення забудови на чужій земельній ділянці не є досконалим. Існує багато проблем правового регулювання відносин щодо користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), такі як: відсутність у законодавстві вимог до форми договорів про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію); відсутність істотних умов договору суперфіцію, відсутність спеціальних вимог, передбачених для недійсності або розірвання договору про встановлення суперфіційного права та припинення користування земельною ділянкою тощо. Вироблені конкретні пропозиції та рекомендації для вдосконалення правового регулювання відносин щодо користування чужою земельною ділянкою (суперфіцію) в Україні.
  • Документ
    Електронна комерція в проявах юриспруденції (законодавства) та кібербезпеки (несанкціонованих вторгнень): міждисциплінарне дослідження
    (Одеса : Гельветика, 2020) Василенко, Микола Дмитрович; Василенко, М. Д.; Василенко, Николай Дмитриевич; Vasylenko, Mykola D.; Киреєва, Наталія Сергіївна; Киреєва, Н. С.; Киреева, Наталия Сергеевна; Kyreieva, Nataliia S.
    У статті досліджено поняття електронної комерції, визначено основні її галузі та напрямки розвитку, проаналізовано тенденції її розвитку на території України, зокрема, відмічено постійне збільшення значення електронних операцій. Встановлено, що правове регулювання електронної комерції, головним чином, має забезпечувати сталий та вільний розвиток електронної комерції і одночасно гарантувати безпеку суб'єктів у цій сфері. Проаналізовано основні національні нормативно-правові акти у сфері електронної комерції та визначено коло правовідносин, що вони регулюють, зокрема, щодо формування та реалізації стратегії у сфері інформатизації, визнання юридичної сили електронних документів та діяльності у сфері електронного документообігу, електронної ідентифікації, вчинення електронних правочинів тощо. Відзначено, що головними перешкодами на шляху розвитку електронної комерції є шахрайство, хакерські атаки, комп'ютерне піратство та інші подібні загрози в кіберпросторі, на підставі чого зроблено однозначний висновок про нерозривний зв'язок електронної комерції та кібербезпеки. Кібербезпека, з одного боку, є станом захищеності держави, суспільства та особи від кіберзагроз, а з іншого - організаційно-правовим, науково-технічним, інформаційним забезпеченням мережевої і комп'ютерної безпеки. З'ясовано коло суб'єктів та об'єктів правовідносин у сфері кібербезпеки, визначено основи нормативно-правового регулювання даної сфери в України. Здійснено аналіз сучасних тенденцій кібербезпеки, що пов'язані з переходом від кількісного до якісного зростання стану технічного забезпечення інформаційної технології. Акцентовано увагу на тому, що у сучасних реаліях ефективність «фаєрволів» значно зменшилася, тому для забезпечення кібербезпеки перспективнішими стають системні рішення класу IDS / IPS, проте здійснено застереження, що навіть використання найдосконаліших систем захисту не гарантує невразливість комп'ютерних систем. Автори підкреслили, що науково-технічний прогрес та можливості зловмисників у кіберпросторі завжди випереджають законодавство та можливості заходів забезпечення кібербезпеки, що робить окреслену сферу перспективною для подальших досліджень.
  • Документ
    Феномен часового руху матерії. Особливості наукового пізнання часу як явища, що визначає сутність суспільних відносин
    (Одеса : Гельветика, 2020) Гуйван, Петро Дмитрович; Гуйван, П. Д.; Гуйван, Петр Дмитриевич; Huivan, Petro D.
    Дана наукова праця присвячена дослідженню найбільш актуального питання, пов'язаного із сутністю буття в оточуючому світі, - часовому перебігу матеріальних явищ у просторі. Також вивчене сприйняття людиною конкретних проявів темпорального руху суспільних відносин та особливості пізнання вказаних категорій. У роботі вивчено час як регулятор суспільних відносин, що має елементи історичного, суспільного та індивідуального. Встановлено, що кожна особа, перебуваючи протягом певних відрізків загального часового перебігу як спостерігач конкретних явищ, має своє неповторне темпоральне уявлення про тривалість окремих подій, їх пов'язаність з іншими явищами, послідовність та змінюваність. Визначено особливості усвідомлення темпоральних проявів різними категоріями населення, зроблена прив'язка цих характеристик до вікових, професійних та інших особливостей людини. Людина у процесі своєї діяльності здатна досить точно встановлювати конкретні мікро- та макроінтервали часу. Це відбувається шляхом задіяння рефлексу, що ґрунтується на усталених навичкових процесах, які ускладнені набутою часовою екстраполяцією. Проаналізовано різні концепції вивчення часу. У цьому плані з'ясовані основні постулати праці І. Ньютона, в якій вчений запровадив поняття абсолютного часу - безперервно змінюваної в напрямку майбутнього величини, яка є однорідною та однаковою в усіх точках простору. Вказаний час є умовним еталонним соціальним часом, спеціально створеним людством для раціональної організації суспільного життя. За ним перебіг відбувається рівномірно та послідовно, керувати ним неможливо. Натомість реля-ційна концепція А. Ейнштейна визначає час як відносне явище, яке встановлює співмір-ність між різними подіями. Під час застосування вказаного регулятивного інструментарію час залежить від характеру та швидкості руху тіл та способів взаємодії між ними. Разом із тим для вирішення тих завдань, які ставить перед собою прикладні науки, включаючи право, і зокрема цивільне, темпорального уявлення про абсолютний час цілком достатньо: саме абсолютний час та об'єктивні закономірності його перебігу опосередковують розвиток матеріальних правовідносин у суспільстві.
  • Документ
    Фінансова безпека як ключовий фактор забезпечення здійснення сталої грошово-кредитної політики держави
    (Одеса : Гельветика, 2020) Джабраілов, Руслан Аятшахович; Джабраілов, Р. А.; Джабраилов, Руслан Аятшахович; Dzhabrailov, Ruslan A.; Гудіма, Тетяна Степанівна; Гудіма, Т. С.; Гудима, Татьяна Степановна; Hudima, Tetiana S.
    Статтю присвячено дослідженню окремих аспектів фінансової безпеки держави, а також питань, пов'язаних із удосконаленням механізму відновлення функціонування банків. Наголошено на тому, що здійсненню сталої грошово-кредитної політики має сприяти злагоджена робота органів державної влади, перш за все Парламенту України, шляхом прийняття відповідних законодавчих актів. Аргументовано, що окремі правові норми сучасного банківського законодавства здатні завдати негативного впливу на фінансову безпеку країни через наявність в їхньому тексті окремих норм, що: 1) ігнорують охоронну функцію права, спрямовану на недопущення порушення законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, підриваючи, відповідно ідеологію правової держави, якою Україна визнана в тексті Основного Закону; 2) нівелюють систему правосуддя; 3) легалізують можливість поширення в Україні практики прийняття незаконних актів/рішень, зокрема, з боку НБУ; 4) обмежують коло осіб, права яких порушено внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, учасниками банку; а також способи захисту прав таких осіб - відшкодуванням завданої шкоди у грошовій формі за кошти Державного бюджету України, зокрема сформованого за кошти платників податків, зокрема клієнтів банку; тощо. Зазначено, що вольову частину дій чи бездіяльності органу влади реалізують відповідні посадові або службові особи, які мали б ужити всіх заходів із метою запобігання порушенню актів законодавства України та недопущення завдання шкоди правам і законним інтересам третіх осіб. З метою запобігання перекладенню тягаря відшкодування завданої учасникам банку шкоди у грошовій формі виключно на громадян України, які шляхом сплати податків і зборів беруть участь у формуванні Державного бюджету України, вбачається внесення змін до кодифікованого нормативно-правового акта.
  • Документ
    Поняття та зміст кібершпигунства
    (Одеса : Гельветика, 2020) Діордіца, Ігор Володимирович; Діордіца, І. В.; Диордица, Игорь Владимирович; Diorditsa, Ihor V.
    У статті автор здійснив дослідження поняття «кібершпигунство» на основі аналізу концепту «шпигунство» в його теоретичному сенсі, а також застосуванні сучасних шпигунських технологій у кіберпросторі. Актуальність дослідження зумовлена не лише значним збільшенням випадків нелегального втручання в персональні системи, а також перехоплення інформації з боку кримінальних структур і терористичних організацій, але й системним, цілеспрямованим впливом державних або квазідержавних структур на державні системи, критичну інфраструктуру, хід виборів або конституційний лад. При цьому важливими аспектами дослідження стали такі: врахування сучасних суспільно-політичних змін у законодавчому регулюванні обігу секретної інформації, максимальна конкретизація та уніфікація понятійно-категорійного апарату, що застосовується в диспозиції норми, а також дотримання усталених принципів законодавчої техніки та використання наявної зарубіжної практики, норм і доктрин. Запропоновано авторське розуміння кібершпигунства: це злочинна діяльність, яка здійснюється шляхом таємного вистежування, розшуку, збирання, викрадання та передачі інформації, що становить державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства в кібернетичному просторі. Встановлено, що об'єктом кібершпигунства є зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека та кібернетичний простір загалом. З об'єктивної сторони шпигунство виражається в передачі або збиранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Предметом цього злочину є відомості, що містять державну таємницю. Із суб'єктивної сторони кібершпигунство характеризується прямим умислом. Суб'єкт злочину спеціальний - іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку. Наголошено на тому, що це злочинне діяння повинно бути закріплене на законодавчому рівні - не лише національному, але й міжнародному, з метою уніфікації та можливості приведення наявних норм в єдине ціле.
  • Документ
    Суб’єкти, що сприяють у нагородній процедурі як різновиді адміністративної процедури
    (Одеса : Гельветика, 2020) Ковбас, Ігор Васильович; Ковбас, І. В.; Ковбас, Игорь Васильевич; Kovbas, Ihor V.
    Ефективність нагородної процедури як виду адміністративної процедури багато в чому залежить від визначеності ролі суб'єктів, які впливають на нагородну процедуру. Не будучи основними або ж обов'язковими суб'єктами, без яких нагородна процедура взагалі не може бути, як-от: суб'єкт нагородження та особа (колектив осіб), щодо яких нагородження здійснюється, особи, що сприяють, відіграють також важливу роль. Саме вони ініціюють процедуру, подають клопотання про нагородження, перевіряють дотримання вимог нагородного законодавства щодо заслуг, щодо періодичності нагородження, ступневості визначення, готують матеріали до розгляду й забезпечують виконання акта про нагородження. Найбільша кількість таких суб'єктів та їхнє розмаїття зумовлюють плутанину, затягування нагородної процедури, дублювання положень та істотно знижують ефект застосування нагородного законодавства та використання ресурсу нагороди. Важливо визначитися не тільки з колом таких суб'єктів, але й їхнім статусом, моделями їхніх взаємовідносин. В умовах активного громадського обговорення проєкту Закону України «Про адміністративну процедуру», положення якого мають поширюватися і на нагородну процедуру, а також у перспективі реалізації ідеї прийняття Нагородного кодексу України проблематика визначеності статусу суб'єктів, що сприяють нагородній процедурі, істотно актуалізується, набуває не тільки теоретичного, але й практичного значення. Важливо чітко усвідомлювати, які суб'єкти є тими, що сприяють нагородній процедурі, яким є їхній статус, чи виникають проблеми у їхньому функціонуванні, чи впливають ці проблеми на ефективність нагородної процедури загалом, що потрібно зробити, щоб усунути ці проблеми. Метою роботи є аналіз тематичних наукових, публіцистичних, навчальних, нормативних джерел, виокремлення проблематики участі суб'єктів у нагородній процедурі як різновиді адміністративної процедури й формулювання пропозицій щодо їхнього розв'язання. Об'єкт роботи становлять суспільні відносини, які безпосередньо пов'язані з нагородною процедурою. Предмет дослідження формують теоретико-методологічні положення стосовно суб'єктів нагородної процедури. Методи дослідження - це сукупність загальнонаукових і спеціальних методів наукового дослідження, серед яких - діалектичний, порівняльно-правовий, експертних оцінок, юридично-логічний, прогнозування, моделювання. Проблематику суб'єктів нагородної процедури як виду адміністративної процедури досліджували лише фрагментарно А. Осадчий, І. Бойко, О. Зима, О. Соловйова, В. Заїка, А. Майдебура, Д. Коритько та інші вчені. Проте комплексних наукових тематичних робіт, на жаль, немає, що й зумовлює прогалину у вітчизняній правовій доктрині та у науковому базисі нагородної нормотворчості. Окремі питання суб'єктів нагородної процедури висвітили у своїх роботах О. Кузьменко, В. Колпаков, Т. Коломоєць, О. Миколенко, які і слугували базою для написання роботи. Результати: Цілком можна запропонувати авторське визначення суб'єктів нагородної процедури як визначених законодавством України осіб (фізичних осіб, їхніх колективів, юридичних осіб, суб'єктів публічної адміністрації, суб'єктів публічної влади), наділених відповідним статусом у процедурі, пов'язаній із нагородженням, позбавленням, поновленням державними нагородами, гарантуванням їх. Серед них своє чільне місце посідають ті, що сприяють нагородній процедурі. їхня кількість і розмаїття є надмірно завеликим, що вимагає модернізації їхньої системи та вдосконалення чинного законодавства в частині визначення статусу таких суб'єктів. Варто визначити їхню кількість для того, щоб їх не було багато (наприклад, на стадіях порушення, ініціювання), проте їх не може бути і замало (щоб громадськість і фахова спільнота мали можливість брати участь у процедурі). Саме тому у розділі Нагородного кодексу України (фінального кодифікованого акта, що має регламентувати суспільні відносини, пов'язані з нагородженням) має бути визначено перелік таких суб'єктів, їхній правовий статус і чітко унормовані форми й методи їх залучення до нагородної процедури, результати їхньої діяльності.
  • Документ
    Практичні напрями вдосконалення юридичної освіти в Україні
    (Одеса : Гельветика, 2020) Лукач, Ірина Володимирівна; Лукач, І. В.; Лукач, Ирина Владимировна; Lukach, Iryna V.; Поєдинок, Валерія Вікторівна; Поєдинок, В. В.; Поединок, Валерия Викторовна; Poiedynok, Valeriia V.
    Реформа юридичної освіти в Україні є необхідним складником утвердження верховенства права в усіх галузях і сферах суспільного життя. Проблемою, яка потребує вирішення в результаті реформи, є невідповідність змісту юридичної освіти та якості підготовки в правничих школах сучасним вимогам ринку праці та викликам, що стоять перед сучасним демократичним суспільством, глобальним тенденціям розвитку та завданням професійної діяльності правників у різних сферах діяльності. Сьогодні Україна взяла курс на компетентнісний підхід в юридичній освіті. Парадигма компетентнісного підходу алгоритмічна щодо всіх циклів і рівнів вищої юридичної освіти та дає можливість розвивати певну єдину політику у сфері освіти. Реалізація цього підходу наштовхується на необхідність подолання наявних недоліків юридичної освіти, до яких належать, зокрема: відсутність єдиних стандартів; недосконалість навчальних планів; недостатність практичного складника; потреба у висококваліфікованих викладацьких кадрах; недостатня орієнтація на європейське законодавство та практику; використання застарілих (радянських) конструкції та теорій як доктринального підґрунтя; потреба в збільшенні кількості студентів і викладачів, які володіли б європейськими мовами; потреба в оновленні способів викладення інформації на сторінках навчальної літератури; потреба в покращенні процедури оцінювання якості знань студентів і випускників. Окремою проблемою є відсутність спеціального закону про юридичну освіту. Авторами обґрунтовано низку практичних напрямів вдосконалення юридичної освіти: 1) засвоєння студентами як теоретичних знань, так і практичних навичок, що вимагає балансу лекційно-семінарських занять, 2) робота в групах (інтерактивні заняття); 3) підготовка презентацій; 4) вивчення матеріалів судової практики; 5) застосування законодавства зарубіжних країн; 6) вирішення юридичних задач (казусів); 7) юридична освіта повинна відповідати одному затвердженому стандарту, проте студент має право вільно обирати частину дисциплін.
  • Документ
    Нормопроєктування як невіддільний складник ефективності правотворчої діяльності
    (Одеса : Гельветика, 2020) Магновський, Ігор Йосифович; Магновський, І. Й.; Магновский, Игорь Иосифович; Mahnovskyi, Ihor Y.
    Статтю присвячено висвітленню в теоретико-правовому контексті окремих аспектів організації процесу нормопроєктування, що стане запорукою ефективності правотворчої діяльності як одного із ключових факторів її вдосконалення в Україні. Усвідомлено розуміння такої багатоаспектної категорії, як нормопроєктування, та його проблематику на сучасному етапі правотворчості, де одним із основних завдань постає підвищення якості змісту новостворюваних нормативно-правових актів. З урахуванням наукового доробку наявних напрацювань зарубіжних і вітчизняних учених, обґрунтовано та подано авторське визначення поняття нормопроєктування. Аргументується цілеспрямованість суб'єктів нормопроєктування на його результативність, що знаходить своє вираження в текстах нормативно-правових актів. Осмислено ознаки нормопроєктної діяльності. Вказано на зміст правотворчих відносин, кінцевим результатом якого є утворення юридичного акта. Наголошується, що сам процес нормопроєктування являє собою сукупність суспільних відносин зі специфічним характером, який розкривається через різноманітність органів, організацій, установ і посадових осіб, які наділені правотворчими повноваженнями. Підкреслено творчий та інтелектуальний аспекти у роботі нормопроєктувальників. Зауважується, що процес нормопроєктування є цілісним і має відносний характер стадійної структури. Акцентується увага на мовному оформленні правового акта, що є вихідним пунктом матеріалізації закону. Означено процес розроблення проєктів нормативно-правових актів, пов'язаний із юридичною технікою, безпосередньо поєднаною з юридичною культурою, професійне використання якої дасть змогу створити ефективно діюче законодавство. Констатується увага автора на перманентних змінах в українському соціумі загалом і державі зокрема, що відбуваються під об'єктивним впливом всесвітньої глобалізації, на шляху утвердження України у європейський та євроатлантичний простір, які потребують гармонізації, уніфікації, адаптації та породження нових актів законодавства, де одне з ключових місць посідає нормопроєктування, цілеспрямоване на позитивну практику, у процесі якої закладено алгоритм дій, зведений до якісного, ефективного та доцільного підходу щодо утворення юридичних актів для вдосконалення правового регулювання суспільних відносин в умовах політичних і соціально-економічних трансформацій.
  • Документ
    Органи самоорганізації населення в Україні: типологія та класифікація
    (Одеса : Гельветика, 2020) Мішина, Наталя Вікторівна; Мішина, Н. В.; Мишина, Наталья Викторовна; Mishyna, Natalia V.; Territorial micro-collective is a population of a settlement or a part thereof connected by relatively stable social links, the boundaries of which do not coincide with the boundaries of the activity of any local self-government body. The parallel study of territorial micro-collectives and self-organization bodies suggests to classify territorial micro-collectives according to the type of local residence of members of a territorial micro-collective into territorial micro-collectives of buildings, territorial micro-collectives of streets and neighborhoods and territories such territorial micro-collectives do not coincide with the territory of the municipal council. Typology in this article is seen as the most important classification. Bodies of self-organization of the population may be typologized depending on the local territory within which the body operates (body of self-organization of the population of a village, settlement or district in a city, the territory of its activity should not coincide with the territory of activity of the municipal council). It seems appropriate to use some grounds used for the classification of territorial micro-collectives, for the classification of bodies that are created to protect the interests of these collectives – bodies of self-organization of the population. In addition, the article provides other grounds for classifications of self-organization bodies not related to the types of territorial micro-collectives. In general, self-organization bodies are proposed to classify: depending on the type of settlement within which the self-organization bodies of the population function: on self-organization bodies of rural population and self-organization bodies of urban population (self-organization bodies of settlements and self-organization bodies of cities); depending on the presence or absence from the body of self-organization of the population of the signs of a legal entity: on self-organization of the population, which are legalized by registration (are legal entities), and on self-organization of the population, which are legalized by notification (not legal entities); depending on the presence or absence from the body of self-organization of the population of powers delegated by the respective local council, “On bodies of self-organization of the population”.
    Територіальний мікроколектив - це з'єднані відносно стійкими соціальними зв'язками жителі населеного пункту або його частини, межі якої не збігаються з межами діяльності будь-якого органу місцевого самоврядування. Паралельне дослідження територіальних мікроколективів та органів самоорганізації населення дає змогу запропонувати класифікувати територіальні мікроколективи залежно від типу території проживання членів територіального мікроколективу на: територіальні мікроколективи будинків, територіальні мікроколективи вулиць та кварталів і територіальні мікроколективи мікрорайонів, а також територіальні колективи села, селища, району у місті - якщо територія локалізації таких територіальних мікроколективів не збігається з територією діяльності відповідної ради. Автор статті вважає, що типологізація являє собою класифікацію за найбільш важливою підставою. Запропоновано здійснювати типологізацію органів місцевого самоврядування залежно від території, у межах якої діє орган самоорганізації населення: на будинкові органи самоорганізації населення, вуличні (квартальні) органи самоорганізації населення й органи самоорганізації населення мікрорайону, села, селища, району у місті (у разі, якщо йдеться про орган самоорганізації населення села, селища або району у місті, територія його діяльності не повинна збігатися з територією діяльності відповідної ради). Деякі підстави, які використовуються для класифікації територіальних мікроколективів, уявляється доцільним використати і для класифікації органів, що створюються для захисту інтересів цих колективів, - органів самоорганізації населення. Крім того, у статті наводяться й інші, не пов'язані з видами територіальних мікроколективів, підстави для класифікацій органів самоорганізації населення. Загалом, органи самоорганізації населення пропонується класифікувати: - залежно від виду населеного пункту, в межах якого функціонують органи самоорганізації населення: на органи самоорганізації сільського населення й органи самоорганізації міського населення (органи самоорганізації населення селищ та органи самоорганізації населення міст); - залежно від наявності або відсутності в органу самоорганізації населення ознак юридичної особи: на органи самоорганізації населення, які легалізовані шляхом реєстрації (є юридичними особами), та на органи самоорганізації населення, які легалізовані шляхом повідомлення (не є юридичними особами); - залежно від наявності або відсутності в органу самоорганізації населення повноважень, делегованих відповідною місцевою радою: на органи самоорганізації населення, яким відповідна місцева рада делегувала деякі зі своїх власних повноважень, і органи самоорганізації населення, які здійснюють виключно повноваження, надані їм Законом України «Про органи самоорганізації населення».
  • Документ
    Поняття службового відрядження та його ознаки
    (Одеса : Гельветика, 2020) Пузирний, Вячеслав Феодосійович; Пузирний, В. Ф.; Пузырный, Вячеслав Феодосиевич; Puzyrnyi, Viacheslav F.
    Статтю присвячено дослідженню поняття службового відрядження та його ознак. Проаналізовано визначення поняття «службове відрядження» в юридичній літературі та чинному законодавстві України. Зазначено, що службові відрядження знаходять широке й постійне застосування на численних підприємствах, в установах і в організаціях, оскільки мають велике значення для успішного розв'язання багатьох питань господарсько-фінансової діяльності та забезпечення ефективної конкуренції в сучасних умовах ринкової економіки. Розкрито основні положення Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, а також інших підзаконних нормативно-правових актів, які розкривають поняття та сутність службового відрядження. У статті зауважено, що службове відрядження належить до трудових обов'язків працівників, і відмова від нього без поважних причин вважається порушенням трудової дисципліни. Здійснено аналіз трудового законодавства зарубіжних країн, зокрема Росії, Білорусі, Молдови, та наголошено, що всі вони поняття службового відрядження закріпили в кодифікованих нормативно-правових актах. Зроблено висновок, що під поняттям службового відрядження треба розуміти поїздку працівника за наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи чи організації на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи. Таке визначення пропонується закріпити в Кодексі законів про працю України. Автором визначено такі ознаки службового відрядження: 1) виконання службового завдання поза місцем постійної роботи й постійного проживання, зокрема й за межами України; 2) виконання службового завдання працівником, який перебуває у трудових відносинах із роботодавцем; 3) наявність службового доручення для працівника, якого відряджають відповідно до його трудової функції; 4) встановлення чіткого терміну відрядження; 5) застосування для працівника гарантій і (або) компенсацій, пов'язаних із поїздкою. Пропонується на підприємствах, в установах і організаціях розробляти та затверджувати «Положення про відрядження», відповідно до якого будуть регулюватися ті чи інші аспекти службових відряджень з урахуванням специфіки діяльності конкретного підприємства, установи, організації.
  • Документ
    Теорія та історія розвитку криміналістики за кордоном
    (Одеса : Гельветика, 2020) Саінчин, Олександр Сергійович; Саінчин, О. С.; Саинчин, Александр Сергеевич; Sainchyn, Oleksandr S.
    В умовах формування і становлення нових соціально-економічних відносин, реформування державних структур законодавчої, виконавчої і судової влади виникають завдання створення правової основи зміцнення законності і вдосконалення правоохоронної діяльності. Юридичні науки повинні розробляти та формувати правові основи державності й законності правозастосовної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту конституційних прав і законних інтересів громадян, суспільних формувань і державних структур України. Криміналістика озброює співробітників правоохоронних органів ефективними методами й засобами розкриття та розслідування злочинів, що сприяє реалізації принципу невідворотності покарання, об'єктивному використанню кримінального закону та профілактичному впливу. Останнім часом в Україні приділяється особлива увага вдосконаленню діяльності правоохоронних органів і зміцненню науково-технічної бази протидії злочинності взагалі й організованій зокрема. Сучасний рівень науки криміналістики та науково-технічний потенціал природничих і технічних наук, даючи змогу органам прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки та суду запобігати, припиняти й розслідувати дуже складні злочини, відповідно, сприяють розв'язанню одного з головних завдань - зміцнення законності та правопорядку в Україні. Криміналістика - це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх використання для розкриття та розслідування. У статті продовжено дослідження проблем теорії та історії розвитку криміналістики в деяких країнах Європи, США, та Англії. Загалом, метою цього аналізу було дослідити, яким чином іде розвиток криміналістики за межами нашої держави, які в них виникають проблеми, а головне - дійти висновку про необхідність перебудови (або достатність) системи криміналістичних методів та експертних досліджень. Проведене дослідження стосується виключно теорії та історії розбудови наукових пізнань у криміналістиці за межами нашої держави, виокремлення позитивних рис її сучасного розвитку та екстраполяції на умови розвитку нашої науки, яка слугує певним інструментарієм у розслідуванні злочинів і встановленні осіб, які їх вчинили. У наступному дослідженні планується запропонувати дискусію в середовищі науковців і практичних працівників, задіяних у розслідуванні злочинів, про можливу імплементацію сучасних досягнень наших колег-криміналістів за кордоном.
  • Документ
    Вплив функцій держави на галузеві функції конституційного права: постановка питання
    (Одеса : Гельветика, 2020) Сінькевич, Олена Василівна; Сінькевич, О. В.; Синькевич, Елена Васильевна; Sinkevych, Olena V.
    Розбудова незалежної Української держави привертає увагу до постійного вдосконалення галузі національного конституційного права. Для цього необхідним є постійний і критичний перегляд галузевих функцій. Безперечно, не можна не переоцінити вагомість зарубіжного досвіду в цій сфері, який узагальнено у працях зарубіжних (а часто і українських) фахівців із конституційного права. Однак варто звернути увагу також і на напрацювання фахівців із теорії держави та права, причому не тільки щодо функцій права, а також і щодо функцій держави. До числа основних аргументів на підтримку цього твердження належать тісний зв'язок галузі конституційного права з політикою (високий ступінь політизації норм конституційного права) та історичний розвиток галузі в Україні, який ішов у напрямі від державного до конституційного права. Найбільш активно питання функцій держави, зокрема, в контексті їхнього зв'язку з функціями права досліджували такі фахівці з теорії держави і права, як Н. Крестовська, Л. Матвеєва, В. Нерсесянц, О. Петришин, П. Рабінович, М. Цвік, Л. Явич та інші. Варто зазначити, що в конституційному праві відповідні монографічні дослідження відсутні, так само як і системні дослідження з цього питання, є лише поодинокі спроби постановки проблеми. Звертаючись до ретроспективи національної юридичної літератури, варто зауважити, що саме функції держави протягом тривалого періоду домінували, а щодо деяких питань - продовжують домінувати. Метою статті є подальша аргументація тези та формулювання пропозиції щодо того, як же саме функції держави можна врахувати під час формулювання дефініції поняття «функції галузі конституційного права України» та під час виокремлення їхніх видів. Резюмовано, що вагому роль у тому, що під час аналізу функцій галузі конституційного права України слід враховувати напрацювання дослідників щодо функцій держави, відіграє належність галузі до публічного права. Відповідно, функції Української держави слід брати до уваги під час формування переліку загальносоціальних, а не власно-юридичних функцій галузі конституційного права.
  • Документ
    Етапи становлення пенсійного забезпечення в період незалежності України
    (Одеса : Гельветика, 2020) Скоробагатько, Андрій Васильович; Скоробагатько, А. В.; Скоробагатько, Андрей Васильевич; Skorobahatko, Andrii V.
    Статтю присвячено визначенню етапів становлення системи пенсійного забезпечення в роки незалежності України. Обгрунтовано, що кризовий стан пенсійного законодавства, пенсійної системи загалом гостро ставить питання формування нової доктрини пенсійного забезпечення, яка має стати одним із основних політико-правових завдань держави, що потребує свого вирішення як економічними, так і правовими засобами і що, у свою чергу, вимагає істотного оновлення чинного пенсійного законодавства. На підставі вивчення думок вітчизняних науковців та аналізу чинного пенсійного законодавства доведено доцільність у період розбудови незалежної Української держави виділити такі чотири етапи становлення пенсійної системи: 1-ий етап (з 5 листопада 1991 р. до 9 липня 2003 р.) - етап становлення національної системи пенсійного забезпечення; 2-ий етап (з 9 липня 2003 р. до 8 липня 2011 р.) - етап зміни ідеології пенсійного забезпечення; закріплення трирівневої системи пенсійного страхування; 3-ий етап (з 8 липня 2011 р. до 3 жовтня 2017 р.) - етап модернізації системи спеціального пенсійного забезпечення; 4-ий етап (з 3 жовтня 2017 р. до сьогодні) - етап формування гідного матеріального забезпечення пенсіонерів. Визначено особливості пенсійного забезпечення на кожному із зазначених етапів. Обґрунтовано, що прийняті у 2011-2017 рр. Верховною Радою закони України суттєво знизили диференціацію в пенсійному забезпеченні та частково уніфікували пенсійне законодавство, визначили тенденцію до єдності у правовому регулюванні пенсійних відносин. Безперечно, проявлені в законах тенденції до уніфікації сприяють підвищенню ролі загальних, єдиних принципів правового регулювання пенсійного забезпечення, а внесені зміни до пенсійного законодавства певною мірою активізували проведення реформи пенсійної системи та підтверджують, що сучасне вітчизняне пенсійне законодавство поетапно розвивається (хоч і надто повільно) в напрямку загальноєвропейських тенденцій. Але водночас ці перманентні законодавчі зміни також засвідчують відсутність системного підходу до проведення пенсійної реформи, оскільки внесені в законодавство новели не наблизили рівень пенсійного забезпечення громадян до європейських стандартів. Висловлено думку, що розпочатий у 2017 р. 4-ий етап реформування пенсійної системи в Україні має завершитися прийняттям Пенсійного кодексу України.
  • Документ
    Спільна транспортна політика Європейського Союзу та розвиток транспортної системи України
    (Одеса : Гельветика, 2020) Сурілова, Олена Олексіївна; Сурілова, О. О.; Сурилова, Елена Алексеевна; Surilova, Olena O.
    У статті розглянуто проблемні питання використання транзитного потенціалу України та поглиблення співпраці з Європейськім Союзом у транспортній сфері на взаємовигідній основі, оскільки створення й ефективна експлуатація транс'європейських транспортних мереж (TEN-T) відповідають інтересам обох партнерів. Міжнародне співробітництво в цій сфері розглядається як важливий напрям спільної транспортної політики ЄС, розвиток якої був закладений ще у договорі про Європейське об'єднання вугілля та сталі та прискорився з розвитком глобалізації, що посилює міжнародний характер транспорту. Проаналізовано цілі, об'єкти, зміст Спільної транспортної політики та запропоновано авторське визначення СТП як рішення, правила, заходи, прийняті та впроваджувані ЄС та державами-членами, які спрямовані на ефективне функціонування транспортної системи ЄС та транс'європейських транспортних мереж із метою підтримки цінностей та добробуту європейських народів, сталого розвитку Європи. зміцнення економічної, соціальної та територіальної згуртованості та забезпечення функціонування внутрішнього ринку Європейського Союзу. Пріоритетом СТП є відкриття ринків третіх країн у сфері транспорту, а також розроблення плану Єдиного європейського транспортного простору. Зокрема, створення зони вільної торгівлі між ЄС та Україною спонукало до розроблення механізмів підтримки транспортного сектору нашої країни, зокрема, шляхом розроблення проєктів транспортної моделі та майстер-плану України, а також низки проєктів Twinning, донором яких виступає ЄС. Сьогодні сформовано законодавче підґрунтя співпраці між Україною та ЄС в транспортній галузі, реалізуються інфраструктурні проєкти та проєкти технічної допомоги в межах, окреслених Угодою про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною. однак транспортне право України є не досить гармонізованим із транспортним правом ЄС та потребує реформування, яке має відбуватися шляхом прийняття Транспортного кодексу України, у структурі якого має бути розділ, присвячений транс'європейським транспортним мережам і співпраці з ЄС.
  • Документ
    Інноваційні правовідносини у фармацевтичній сфері України: до проблеми визначення сутності
    (Одеса : Гельветика, 2020) Ховпун, Олексій Сергійович; Ховпун, О. С.; Ховпун, Алексей Сергеевич; Khovpun, Oleksii S.
    Статтю присвячено дослідженню проблеми визначення сутності інноваційних правовідносин. Наголошено, що сучасна фармацевтична сфера України вирізняється динамічним характером, що можна пояснити потребою у створенні ефективної державної моделі адміністративно-правового регулювання та нагальною потребою наближення вітчизняного фармацевтичного законодавства до вимог і стандартів, що діють у Європейському Союзі. Підтримано позицію, що природа інноваційних правовідносин має комплексний характер і визначається специфікою галузі, у якій виникають відповідні відносини. Підкреслено, що в будь-якій сфері вагому роль відграють «правила гри», встановлені державою у вигляді галузевого законодавства та адміністративної діяльності суб'єктів владних повноважень. Звернено увагу на те, що фармацевтична сфера виступає яскравим прикладом галузевих інноваційних правовідносин, що мають як публічний, так і приватноправовий характер. Інноваційні правовідносини у фармацевтичній сфері запропоновано розрізняти залежно від груп інновацій у сфері фармації на: продуктові, технологічні, організаційно-управлінські, процесні та інформаційні. Зроблено висновок, що інноваційні фармацевтичні правовідносини лишаються не досить дослідженими. Сутність інноваційних правовідносин у фармацевтичній сфері України полягає в тому, що такі правовідносин виникають між специфічними суб'єктами та врегульовуються галузевим, тобто фармацевтичним, законодавством. Основною особливістю названих правовідносин є те, що вони мають бінарний (публічно-приватний) характер та можуть бути диференційовані залежно від груп інновацій у фармацевтичній сфері. Обґрунтовано потребу в подальших наукових дослідженнях, спрямованих на вдосконалення підходів до визначення змісту та класифікації інноваційних правовідносин у фармацевтичній сфері.
  • Документ
    Інноваційні криміналістичні продукти у правозастосовній діяльності: поняття, ознаки та проблеми впровадження у практику
    (Одеса : Гельветика, 2020) Шевчук, Віктор Михайлович; Шевчук, В. М.; Шевчук, Виктор Михайлович; Shevchuk, Viktor M.
    Статтю присвячено проблемі дослідження поняття інноваційного криміналістичного продукту, його ознак, властивостей, теоретичних проблем розроблення та практики їх впровадження у правозастосовну діяльність. Проведено аналіз наукових підходів до розуміння інноваційного криміналістичного продукту, запропоновано його визначення, виокремлено суттєві ознаки та властивості, проаналізовано його співвідношення з поняттям криміналістичної інновації. Розглядаються основні властивості інноваційного криміналістичного продукту: інноваційність (новизна), упредмеченість, суб'ектність, цілеспрямованість, затребуваність, запровадженість у практику, ефективність. Визначено основні інноваційні напрями використання засобів криміналістки у правозастосовній діяльності, які забезпечують її ефективність і результативність. Обґрунтовується, що методологічним підґрунтям розроблення та впровадження інноваційних криміналістичних продуктів у пра-возастосовній діяльності виступають також діяльнісний, системно-структурний і технологічний підходи, використання яких є перспективним для формування окремої криміналістичної теорії - криміналістичної інноватики. Досліджуються проблеми незатребуваності та не впровадження інноваційних криміналістичних продуктів у правозастосовну діяльність, роль суб'ектів-розробників і суб'ектів-споживачів. Сформульовано пропозиції та авторське бачення щодо розв'язання окремих дискусійних питань, пов'язаних із інноваційними продуктами у криміналістиці та правозастосовній практиці. Досліджуються питання створення інноваційних криміналістичних продуктів у криміналістиці та проблеми їх впровадження у практику, акцентується увага на причинах незатребуваності та не впровадження криміналістичних інновацій. Обґрунтовується, що створення та застосування інноваційних криміналістичних продуктів сьогодні є пріоритетним завданням криміналістики та нагальною потребою практики. Зазначається, що комплексний підхід у розроблені та формуванні основних понять криміналістичної інноватики є методологічним фундаментом для подальших досліджень цієї проблематики, який визначає перспективні напрями розвитку криміналістичної науки.
  • Документ
    Специфіка контролю на ринку фінансових послуг залежно від виду небанківських фінансових установ: досвід Європейського Союзу
    (Одеса : Гельветика, 2020) Шовкопляс, Ганна Миколаївна; Шовкопляс, Г. М.; Шовкопляс, Анна Николаевна; Shovkoplias, Hanna M.
    Важливість державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг пов'язана насамперед із необхідністю забезпечення єдності ринку, відкритості такого ринку, нагляду за функціонуванням небанківських фінансових установ і захисту прав споживачів небанківських послуг. У зв'язку з цим було здійснено реформування системи органів державного регулювання на ринку фінансових послуг. Повноваження щодо здійснення контролю на рику будуть розподілені між двома органами - Національним банком України та Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку України, а такий орган, як Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг України, буде ліквідовано. Національний банк України буде регулювати та контролювати діяльність банків, страхових компаній, лізингових компаній і суб'єктів господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають право надавати послуги фінансового лізингу, факторингових компаній, кредитних спілок, бюро кредитних історій, ломбардів, інших фінансових установ. У сферу відповідальності Національної комісії з цінних паперів і фондового ринку входитиме регулювання недержавних пенсійних фондів і фондів фінансування будівництва, фондів операцій із нерухомістю. Проблема створення принципово нової моделі нагляду та контролю за діяльністю фінансових установ на ринках фінансових послуг в Україні обговорюється протягом тривалого часу. І та модель, яка є зараз потребує певних коректувань. Але жодна модель не буде ефективною, якщо її не адаптувати до реалій країни. Тому постає питання про потрібність нової моделі регулювання, яка поєднує всі контролюючі функції в єдиному наглядовому органі - Національному банку України з частковим застосуванням поділу повноважень із новоствореним органом щодо пруденційного нагляду.