Актуальні проблеми держави і права. – 2019. – Випуск 83
Постійний URI для цього зібрання
Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. Вип. 83 / редкол.: Г. I. Чанишева (голов. ред.) та ін. – Одеса : Гельветика, 2019. – 284 с. Укр. та рос. мовами.
Переглянути
Нові надходження
Документ Актуальні проблеми держави і права(Одеса : Гельветика, 2019)Черговий випуск збірника наукових праць містить матеріали, у яких подано науково обґрунтовані шляхи вирішення загальнотеоретичних проблем сучасної юридичної науки, сучасних питань адміністративного та фінансового права, нагальних проблем цивільного й господарського права, проблем ефективної протидії злочинності. Збірник розраховано на наукових працівників, викладачів, студентів вищих навчальних закладів, юристів-практиків, а також усіх, хто цікавиться проблемами розвитку сучасного права України.Документ Юридична відповідальність як елемент правового статусу держави: теоретико-правові аспекти(Одеса : Гельветика, 2019) Бакумов, Олександр Сергійович; Бакумов, О. С.; Бакумов, Александр Сергеевич; Bakumov, Oleksandr S.У статті показано, що юридична відповідальність держави стає органічної частиною політико-правового дискурсу на сучасному етапі розвитку Української держави. Доведено, що роблематика юридичної відповідальності щільно вмонтовується у феномен правового статусу держави, у структурі якого вона виступає в ролі невід’ємного складового елемента. бґрунтовано, що розвиток інституту юридичної відповідальності держави відображає як загальні закономірності розвитку правового статусу держави, так і особливості еволюції її елементів, зокрема повноважень держави. Виявлено, що юридична відповідальність держави виступає і як гарантія належної реалізації повноважень держави в різних сферах суспільних відносин, і як гарантія належного утвердження, забезпечення і захисту прав її громадян. Акцентовано на тому, що виклики, з якими стикається сучасна держава, модернізація її правового статусу, наближення України до європейської цивілізації зумовлюють подальше суттєве зростання юридичної відповідальності держави, що має бути закріплено як на рівні позитивного права, так і в повсякденних практиках державного владарювання. Наголошено, що особливостями юридичної відповідальності держави є: 1) вона встановлює певні правові бар’єри щодо виключення деліктоздатності в певних сферах, зокрема у кримінально-правовій, адміністративній та дисциплінарній; 2) матеріальна деліктоздатність держави у цілому аналогічна деліктоздатності юридичних осіб з урахуванням обмежень, установлених фінансовим і процесуальним законодавством у частині виконання судових рішень; 3) на відміну від фізичних та юридичних осіб, саме держава володіє міжнародно-правовою та конституційно-правовою деліктоздатністю. Визначено, що на підставі аналізу правового статусу державу можливо характеризувати таким чином: 1) є публічно-правовим утворенням; 2) має власне соціальне призначення, відмінне від інших організацій, створюваних у суспільстві; 3) має власні інтереси та волю; 4) пов’язана зі здійсненням публічної влади; 5) має певний суб’єктний склад (державний апарат); 6) є продуктом народного волевиявлення, оскільки народ взагалі є джерелом державної влади; 7) має систему органів державної влади; 8) володіє суверенітетом як усередині країни, так і за її межами; 9) її відповідальність має публічно-правовий характер.Документ Огляд результатів дослідження ґендерного аспекту суддівської діяльності(Одеса : Гельветика, 2019) Боброва, Юлія Юріївна; Боброва, Ю. Ю.; Боброва, Юлия Юрьевна; Bobrova Yuliia Yu.Адаптація національного законодавства до міжнародних стандартів забезпечення ґендерної рівності у всіх без виключення сферах суспільних відносин, у тому числі і в юридичній науці, створили підвалини ґендерного підходу у наукових дослідженнях. Саме тотальне впровадження ґендерної ідеології у різні сфери діяльності детермінує роль ґендерного підходу, завдяки якому можливе здійснення різнопланових досліджень із ґендерної проблематики. Для ґрунтовного дослідження питання ґендерного аспекту суддівської діяльності та отримання достовірних результатів необхідно гармонійно поєднати сучасні методологічні інструментарії і підходи міждисциплінарного характеру з науковими здобутками минулого. На підставі проведеного емпіричного дослідження у статті піднімається питання ґендерного виміру суддівської діяльності в контексті таких питань, як ґендерна дискримінація, ґендерна рівність, ґендерна асиметрія за статевою ознакою. За його результатами вдалося відобразити реальну картину реалізації ґендерного паритету в судовій системі в цілому, з розмежуванням залежно від судової інстанції та сформувати розуміння тих чи інших проблем суддями-чоловіками та суддями-жінками, визначити спільний знаменник для них та сфери, які не дотикаються в силу їх різного сприйняття. Формування ґендерного підходу в правовому пізнанні – досить нова наукова парадигма, прийняття якої передбачає перегляд багатьох звичних уявлень і цінностей та утвердження нових світоглядних орієнтацій. Його змістова сутність полягає не просто у виявленні відмінностей між чоловіком і жінкою, а й у впровадженні в право нових моделей суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню. Вирішення проблеми викорінення ґендерної асиметрії українського судочинства значною мірою залежить від комплексного використання різних методологічних підходів, принципів та методів наукового пізнання при дослідженні конкретних аспектів, адже тільки у їх органічній єдності можна ефективно побудувати модель забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків-суддів. Вирішення вказаного питання потребує розроблення надійних засобів вимірювання ґендерної специфіки суддівської діяльності загалом та окремих її аспектів зокрема.Документ До питання конституційно-правового врегулювання статусу об’єднаних територіальних громад в Україні(Одеса : Гельветика, 2019) Гайдар, Марія Єгорівна; Гайдар, М. Є.; Гайдар, Мария Егоровна; Haidar, Mariia Ye.У статті зосереджена увага на тому, що конституційно-правова модернізація системи місцевого самоврядування спрямована, зокрема, на закріплення статусу територіальних громад основним суб’єктом місцевої демократії. Об’єднані територіальні громади зумовлюють перехід місцевого самоврядування на новий рівень. Аргументується, що наразі процес об’єднання територіальних громад слід розглядати саме як їх право. При цьому одночасно виникає питання про межі можливого здійснення такого суб’єктивного права. Акцентується увагу на тому, що нормативно-правова база не завжди носить послідовний характер відносно регулювання об’єднаних територіальних громад, а навпроти – спрямована на врегулювання окремих аспектів конституційно-правового статусу ОТГ. Стверджується, що законодавчі підвалини для здійснення процесу об’єднання територіальних громад були закладені досить давно, проте за змістом право на добровільне об’єднання могло бути реалізоване лише сільськими територіальними громадами, оскільки не було впроваджено реального механізму для ініціювання такого процесу; не було врегульовано процес об’єднання сільських територіальних громад з урахуванням принципу добровільності та іншого. Зазначається, що об’єднання територіальних громад або добровільний вихід територіальної громади зі складу ОТГ зачіпає інтереси не тільки законні інтереси місцевого населення, а відповідно – не тільки інтереси локального або регіонального рівнів, але і інтереси держави загалом. Наділення ОТГ таким широким колом повноважень покладає підвищену відповідальність на ОТГ за прийняті в межах наданих їм повноважень рішення та вимагає підвищеної охорони з боку держави від зловживань відповідними суб’єктами. Відсутність законодавчо визначених понять (насамперед, відсутність поняття об’єднаної територіальної громади), суперечливість та неузгодженість законодавства про місцеве самоврядування несе в собі підвищений рівень небезпеки започаткування та подальшого систематичного прояву негативних наслідків у практичній діяльності, а також певним чином гальмує завершення реформи децентралізації. З огляду на зазначене пропонується внесення змін до Основного Закону в частині місцевого самоврядування, що сприятиме більш якісній організації місцевого самоврядування в Україні.Документ Традиційні суспільства як складники регіональних міжнародно-правових підсистем(Одеса : Гельветика, 2019) Гасанханли, Саміра Сабір кизи; Гасанханли, С. С.; Гасанханли, Самира Сабир кызы; Hasankhanly, Samira S.Сьогодні в межах універсального міжнародного права досить активно розвиваються регіональні міжнародно-правові підсистеми. У статті розглянуто питання віднесення традиційного суспільства до складників регіональних міжнародно-правових підсистем. Здійснено аналіз поняття регіональної міжнародно-правової підсистеми, традиційного суспільства. Так, регіональна підсистема є сукупністю держав, що об’єднані географічним фактором, наявністю спільних інтересів, що лежать в основі дій держав у підсистемі, наявністю загальних інститутів, організацій, асоціацій та норм у різних сферах людської діяльності (економіка, торгівля, безпека, політика). Держави підсистеми поєднують подібну культуру та загальний історичний досвід. Поділ світу на регіональні підсистеми та регіони виходить із широкого визначення регіону. Географічні макрорегіони: Азія, Америка, Європа, Австралія та Океанія, регіони (субрегіон) поділяють той же принцип. Громадський уклад в ньому характеризується жорсткою становою соціальною ієрархією, існуванням стійких соціальних спільнот (особливо в країнах Сходу), особливим способом регуляції життя суспільства, заснованому на традиціях, звичаях. У статті надана характеристика традиційного суспільства, визначені характерні ознаки. Так, традиційне суспільство (або індустріальне) – це найтриваліша із трьох стадій, її історія нараховує тисячі років. Більшість своєї історії людство провело саме у традиційному суспільстві. Це суспільство з аграрним укладом, мало динамічними соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У традиційному суспільстві головним виробником є не людина, а природа. Поведінка індивідів в такому суспільстві регламентується звичаями, нормами, соціальними інститутами. Звичаї, норми, інститути, освячені традиціями, вважаються непорушними, не допускають навіть думки про їх зміну. На прикладі деяких країн з елементами традиційного суспільства визначена їх роль у міжнародних відносинах.Документ Своєчасне виконання остаточних судових вердиктів в Україні залишається хронічною проблемою(Одеса : Гельветика, 2019) Гуйван, Петро Дмитрович; Гуйван, П. Д.; Гуйван, Петр Дмитриевич; Huivan, Petro D.Робота присвячена актуальному в Україні питанню правової організації своєчасного виконання остаточних судових вердиктів. Оскільки виконання рішень суду потребує за діяння спеціалізованих державних та приватних виконавчих органів, саме належне опосередкування їхньої діяльності становить головну задачу національної правової системи для забезпечення вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже від ефективності вчинків органів виконання залежить рівень довіри громадян до держави, у тому числі авторитет судової влади. Стан виконавчих проваджень в українському правовому середовищі, у статті зазначається, що ситуація із виконанням судових рішень потребує суттєвого вдосконалення. Встановлено, що у цьому плані наше вітчизняне законодавство має значну кількість вад, а в деяких випадках здається, що окремі його положення спеціально напрацьовані для того, аби торпедувати виконавчий процес. У вказаному контексті вивчено та детально проаналізовано протиправні вчинки працівників виконавчої служби на прикладі конкретної справи. Зокрема, доводиться, що виконавець як учасник заключної стадії судового розгляду, мусить гарантувати якомога швидший результат провадження. Завдяки об’єктивним (неналежний стан вітчизняного законодавства у цій царині) та суб’єктивним (незацікавленість та безкарність відповідних службовців) чинникам ситуація із своєчасністю виконання остаточних рішень судів у нашій державі близька до колапсу. Це визнається і такою міжнародною правової інституцією, як Європейський суд з прав людини. У науковій праці вказується, що тривалі затримки з виконанням судових рішень є самостійними правопорушеннями, і на них мусить жорстко реагувати український правозастосовний орган – суд. Разом з тим, констатовано, що національне правосуддя досить толерантно ставиться до порушників права особи на своєчасне виконання рішення у її справі. Наведено принципову позицію ЄСПЛ з подібного питання. Зроблено висновок, що виконавче провадження не повинно відокремлюватись від судового. Тож вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо розумності строків розгляду справи мають застосовуватися і до часу виконавчого процесу.Документ Основні детермінанти незаконного використання бюджетних коштів у сфері будівництва автомобільних доріг(Одеса : Гельветика, 2019) Іжевський, Ростислав Петрович; Іжевський, Р. П.; Ижевский, Ростислав Петрович; Izhevskyi, Rostyslav P.У статті розглянуто основні детермінанти незаконного використання бюджетних коштів у сфері будівництва автомобільних доріг. Увага приділена недолікам державної політики у сфері дорожнього господарства, проведеним реформам децентралізації управління галузі, існуючим заходам фінансового контролю за законністю використання бюджетних коштів. Висунуто припущення про можливу деформацію правової свідомості розпорядників та одержувачів бюджетних коштів. Задля підтвердження висунутого припущення виокремлено три основних групи чинників, що здійснюють вплив на свідомість та поведінку розпорядників та одержувачів бюджетних коштів. До них належать бюджетно-фінансові, фінансово-господарські та організаційно-управлінські детермінанти. За результатами кримінологічного аналізу констатовано помітне збільшення розриву між показниками реального фінансування та фактично виконаним об’ємом робіт та послуг. Виокремлено ймовірні суб’єктивні та об’єктивні причини незаконного використання бюджетних коштів у галузі. Визначено фактори, які створюють сприятливі умови для незаконного використання бюджетних коштів при будівництві автомобільних доріг. Увагу приділено проблемам бюджетування галузі. Встановлено існування підвищених ризиків для штучного завищення вартості дорожньо-будівельних робіт під час руху бюджетних коштів. Звернуто увагу на той факт, що такі ризики існують практично на всіх стадіях бюджетного процесу. На підставі результатів авторського дослідження виокремлено найбільш уразливі етапи бюджетного процесу, починаючи від формування бюджетного запиту й закінчуючи проведенням взаєморозрахунків. Окреслено найбільш проблемні на сьогодні прогалини профільного законодавства. Порушено питання щодо повноти й об’єктивності внутрішнього та зовнішнього контролю. Констатовано існування реального конфлікту інтересів. Зауважено, що вплив на свідомість розпорядників та одержувачів бюджетних коштів здійснюють також інші чинники (наприклад, нормативно-правові та соціальні). Окреслено перспективи подальших наукових досліджень.Документ Право на захист персональних і генетичних даних – один із аспектів правового статусу донора як суб’єкта відносин зі створення та використання біобанку(Одеса : Гельветика, 2019) Квіт, Наталія Михайлівна; Квіт, Н. М.; Квит, Наталия Михайловна; Kvit, Nataliia M.Стаття присвячена висвітленню проблем захисту персональних, у тому числі особливо чутливих генетичних даних особи, яка передає свої біологічні матеріали та пов’язану із ними інформацію до складу біобанку на засадах донорства. Розглядається поняттєвий апарат чинного законодавства у цій сфері, зокрема проаналізовано законодавче визначення персональних даних, конфіденційної інформації, а також генетичних даних. Показано наявні на практиці ризики та загрози для особистих немайнових прав донорів, у тому числі права на захист їх персональних, генетичних даних. Зроблено наголос на тому, що інформація, яка передається до складу біобанку донором разом із біологічним матеріалом, також підпадає під охорону особистого немайнового права фізичної особи на таємницю про стан її здоров’я. Проаналізовано встановлені в Регламенті ЄС вимоги щодо забезпечення охорони персональних даних, які співставлені із чинним національним законодавством. Констатовано повну відповідність деяких положень закону про захист персональних даних нормам вимогам європейського законодавства. Проте також встановлено, що деякі норми чинного законодавства формують сприятливі умови для зловживань у сфері використання генетичних даних, констатовано недостатню увагу українського законодавця до визначення таких способів захисту персональних даних, як їх анонімізація та псевдонімізація. У зв’язку із цим проведено розмежування даних понять та запропоновано вдосконалене визначення персональних даних, що усуне існуючу прогалину. Крім того, зроблено висновок про необхідність спеціального правового регулювання охорони персональних даних особи, пов’язаних зі її здоров’ям, у тому числі генетичних даних у контексті відносин щодо створення та використання біобанків та формування спільних баз таких даних в Україні. А також констатовано необхідність встановлення законодавчих вимог щодо передачі таких даних, щодо форми та змісту згоди особи та правових наслідків порушення таких вимог.Документ Концептуальні підходи, спрямовані на запобігання поширенню наркозлочинності(Одеса : Гельветика, 2019) Климюк, Ірина Миколаївна; Климюк, І. М.; Климюк, Ирина Николаевна; Klymiuk, Iryna M.У статті здійснено дослідження міжнародних та національних позицій правників та науковців, щодо запобігання розповсюдженню злочинності у сфері обігу наркотичних, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів. Окреслено принципи на яких ґрунтується розробка компонентів скорочення попиту на наркотики. Встановлено елементи, необхідні для формування комплексних програм зниження, знищення та попередження наркотичної злочинності; окреслено напрями, у яких слід працювати аби знизити попит на наркотики. У роботі досліджено досвід зарубіжних країн, базуючись на якому зроблено спробу створити план, реалізація якого приведе до зниження кількості залежних від наркотично-містких речовин, попередить виникнення бажання вживати наркотики та сприятиме знищенню існуючої міжнародної наркосистеми – організованої торгівлі наркотиками. До основних позицій плану скорочення попиту на наркотики належать заходи, які необхідно провести у наступних напрямах: 1. Посилення ефективності міжнародного співробітництва у боротьбі з незаконним обігом наркотичних та психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів; 2.Проведення «гармонізації» та «уніфікації» національного законодавства, спрямованого на подолання наркотизму з міжнародними нормами у цьому напрямі. У науковому дослідженні проведено аналіз діяльності учасників міжнародної організації – Організації Об’єднаних Націй у частині зниження рівня світового наркотичного бізнесу. 3. Взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби з наркотичною злочинністю; 4. Посилення контролю над внутрішніми кордонами держави; 5. Проведення роботи з населенням, у тому числі шляхом їх залучення до протидії наркотизму на національному рівні; 6. Залучення усіх державних інституцій у напрямі зниження рівня наркотичної злочинності; 7. Створення преференцій для суб’єктів, що ведуть боротьбу з розповсюдженням наркотиків; 8. Запровадження нових методик медичного впливу; 5. Реформування кримінального законодавства у сфері обігу наркотичних та психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів.Документ Корпоративний комплаєнс: правове запозичення через практики суб’єктів господарювання(Одеса : Гельветика, 2019) Ковалишин, Олександр Романович; Ковалишин, О. Р.; Ковалишин, Александр Романович; Kovalyshyn, Oleksandr R.Дотримання вимог корпоративного комплаєнсу (corporate compliance) на сьогодні є однією із мінімальних вимог для позиціонування компанії як такої, яка намагається відповідати міжнародним стандартам ведення господарської діяльності. Фактично можна вести мову про те, що корпоративний комплаєнс є одним із принципів корпоративного управління. Автор зазначає, що корпоративний комплаєнс – це діяльність, пов’язана з контролем за дотриманням посадовими особами та працівниками вимог законодавства та локальних актів нормативного та ненормативного характеру в господарських товариствах. Корпоративний комплаєнс полягає у дотриманні певних стандартів і практик та у відповідності. Під відповідністю мається на увазі частина системи управління/контролю в організації, пов’язана з ризиками невідповідності, недотримання вимог законодавства, нормативних документів, правил і стандартів наглядових органів, галузевих асоціацій та саморегулюючих організацій, кодексів поведінки тощо. Такі ризики невідповідності в кінцевому підсумку можуть виявлятися у формі застосування юридичних санкцій або санкцій регулюючих органів, фінансових або репутаційних втрат. У статті аргументується, що поняття корпоративного комплаєнсу неодмінно пов’язане з поняттям Corporate liability, яке не слід сплутувати з корпоративною соціальною відповідальністю (Corporate social responsibility). У статті акцентується увага на тому, що запозичення практик корпоративного комплаєнсу не набуло ще широкої популярності серед суб’єктів господарювання, що зумовлено рядом факторів: 1) новизною явища корпоративного комплаєнсу для бізнес-середовища не тільки України, але й в загальносвітовому масштабі; 2) особливостями ділової культури – іноді власникам суб’єкта господаювання – простіше ліквідувати підприємство, репутація якого зазнала шкоди через протиправні дії менеджменту, ніж дбати систематично про дотримання посадовими особами корпоративного комплаєнсу; 3) відсутністю кримінальної відповідальності юридичних осіб за законодавством України, оскільки на нормативному рівні закріплені лише заходи кримінально-правового характеру.Документ Роль прокуратури України у процесі забезпечення гарантій незалежності суддів та авторитету правосуддя(Одеса : Гельветика, 2019) Коріняк, Ольга Миколаївна; Коріняк, О. М.; Кориняк, Ольга Николаевна; Koriniak, Olha M.Стаття присвячена питанню стану додержання вимог законодавства щодо забезпечення гарантій незалежності суддів через призму реагування органами прокуратури на факти втручання у суддівську діяльність, які містять склад злочину, передбаченого статтею 376 Кримінального кодексу України. При написанні статті взято за основу відповідні статистичні показники органів досудового розслідування та органів прокуратури, досліджені результати досудового розслідування конкретних прикладів кримінальних проваджень, вивчена практика розгляду відповідних заяв про втручання у суддівську діяльність Вищою радою правосуддя та органами прокуратури України. Наукова цінність вказаної статті полягає в тому, що її зміст та отримані висновки відображають реальний стан справ виконання покладених обов’язків уповноваженими суб’єктами із заданої тематики. Висвітлені практичні проблеми організації вказаної роботи та запропоновані шляхи для покращення діяльності двох інституцій (Генеральної прокуратури України та Вищої ради правосуддя), спрямованої на забезпечення додержання гарантій незалежності суддівського корпусу. За результатами цього наукового дослідження сформовані висновки щодо необхідності більш чіткого законодавчого визначення словосполучення «втручання у суддівську діяльність», яке має наслідком настання кримінальної відповідальності, та зміни підходів суб’єктів реагування на факти відповідних повідомлень суддів. Уніфікація підходів до правотлумачення та правозастосування положень законодавства із визначеного питання представниками судової гілки влади та правоохоронних органів сприятиме посиленню гарантій незалежності суддів та авторитету правосуддя в Україні.Документ Закриття провадження у цивільній справі у зв’язку з відсутністю предмета спору(Одеса : Гельветика, 2019) Крушельницька, Ганна Леонідівна; Крушельницька, Г. Л.; Крушельницкая, Анна Леонидовна; Krushelnytska, Hanna L.Наукова стаття присвячена дослідженню новели цивільного процесуального законодавства – закриттю провадження у справі на підставі відсутності предмета спору. Шляхом аналізу загальних норм цивільного процесуального права та застосування аналогії закону автор досліджує можливість вироблення науково обґрунтованих пропозицій для удосконалення цивільного процесуального законодавства. Обґрунтовується необхідність розмежування понять предмета позову та предмета спору та недопустимість їх ототожнення. У статті проаналізовано різні доктринальні підходи до визначення поняття предмета позову та предмета спору. З’ясовано, що предметом позову називають матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд має ухвалити рішення, при цьому предмет позову з речовим об’єктом позову не ототожнюється. У свою чергу предметом спору є суб’єктивні права, свободи чи інтереси, щодо яких виник конфлікт, а також матеріальний об’єкт спору. Окрему увагу автором приділено дослідженню визначення моменту, на який має бути відсутній предмет спору, для того, щоб слугувати підставою для закриття провадження. Проаналізовано судову практику, виявлено суперечності у підходах господарських судів та судів загальної юрисдикції щодо припинення провадження у зв’язку із відсутністю предмета спору. З’ясовано, що у господарському судочинстві провадження підлягає закриттю, якщо предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. У цивільному судочинстві існує позиція, згідно якої у випадку, якщо предмет спору був відсутній на час пред’явлення позову, суд закриває провадження у справі. З’ясовано, що обидва підходи є правильними, що відносить відсутність предмета спору одразу до двох груп підстав для закриття провадження: коли справа в суді виникла незаконно і коли справа виникла правомірно, але далі її розглядати недоцільно. Досліджено, що суд закриває провадження у справі у зв’язку із відсутністю предмета спору на будь-якій стадії після відкриття провадження, коли судом буде встановлено, що предмет спору відсутній взагалі або припинив своє існування у процесі розгляду цивільної справи.Документ Юридичний зміст поняття електронної демократії(Одеса : Гельветика, 2019) Куфтирєв, Павло Вячеславович; Куфтирєв, П. В.; Куфтырев, Павел Вячеславович; Kuftyriev, Pavlo V.У статті проаналізовано підходи до визначення поняття «електронна демократія». Автором було досліджено вітчизняні та зарубіжні електронні ресурси та академічні джерела, в яких надаються визначення цієї дефініції. Встановлено, що ґенеза назви «е-демократія» походить від ранніх інтернет-форумів 90-х років ХХ ст. Порівняно визначення, які надані в україномовній та англомовній версіях вільній інтернет-енциклопедії «Вікіпедія», а також у інших відомих довідкових ресурсах (зокрема, в енциклопедії «Британіка»). Автор зробив висновок, що політико-правова категорія електронної демократії містить як політико-соціологічні, так і юридичні аспекти. Автор звернув увагу на переваги так званого праксеологічного підходу, тобто визначення прямої електронної демократії у динаміці її розвитку. Було звернуто увагу на те, що існує два підходи до розуміння е-демократії: як нової окремої форми демократії, що існує поряд із представницькою та прямою, тобто, фактично є третьою формою демократії; а також е-демократія розглядається лише як електронна версія існуючих традиційних форм демократії (прямої та репрезентативної). Автор розділяє другу позицію і вважає, що використання нових інформаційно-комунікаційних технологій не створює нового виду демократії, оскільки її сутність, як виду політико-правового режиму не змінюється, а міняється лише носій, через який реалізується волевиявлення народу. Хоча при цьому свого характерного прояву е-демократія набуває саме у формі прямої (безпосередньої), оскільки у репрезентативній формі демократії відсутня така необхідність опосередковувати волевиявлення суб’єкта прийняття рішень за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій. Автором досліджено вузьке та широке розуміння е-демократії. У вузькому розумінні е-демократію розглядають як використання електронної підтримки для забезпечення відповідних конституційних прав, що вимагають тих чи інших формальних рішень; у широкому – врахування думки і залучення громадян і організацій у політичні відносини і процеси. Також проведено порівняння визначень е-демократія із тотожними дефініціями, які зустрічаються у науковій літературі – мережева демократія, кібер-демократія, теле-демократія тощо. За результатами дослідження автор дійшов висновку, що вивчення витоків формування поняття е-демократії дозволяє більш глибоко опанувати різні сторони цього явища, яке містить у собі невичерпний потенціал свого прояву.Документ Захист персональних даних у сфері медичної таємниці: історична та сучасна практика судів США, Європейського Суду з прав людини та деяких країн континентальної Європи(Одеса : Гельветика, 2019) Литвиненко, Анатолій Анатолійович; Литвиненко, А. А.; Литвиненко, Анатолий Анатольевич; Lytvynenko, Anatolii A.Стаття присвячена розгляду судової практики ЄСПЛ, Сполучених Штатів, Америки, Англії та декількох країн Континентальної Європи у сфері медичної таємниці, як одного з численних аспектів захисту конфіденційності даних позивача, даних про його стан здоров’я, історію хвороби та суміжну інформацію. Медична таємниця є багатогранним поняттям, оскільки включає в себе варіацію позовів, які виникають як у разі розголошення даних про стан здоров’я позивача, так і стосовно допустимості використання свідчень лікарів у цивільному та кримінальному процесі в якості доказів, що часто обмежується законодавством та прецедентним правом як у англо-саксонській, так і континентальній правовій сім’ї. Вартує уваги і дослідження історичного розвитку цього поняття в практиці судів, яка є порівняно незначною на фоні інших аспектів медичного права, як, скажімо, медична халатність, або інформована згода на інвазивне лікування; тому, автор у статті наводить ряд вінтажних судових процесів, що зіграли чималу роль у формуванні сучасної практики судів у сфері медичної таємниці. Впродовж останніх двох десятиліть, Європейський суд з прав людини виніс ряд рішень по справах, що стосуються розголошення даних про стан здоров’я позивача третім особам або в ЗМІ чи науковій літературі (Biriuk v. Lithuania та Societe Plon v. France), допустимості використання цих даних в якості доказів на кримінальному процесі (рішення по справі Z v. Finland 1995 р.), а також вторинних концептів медичної таємниці, або “l’accouchement sous le secret” (право на анонімні пологи), відображенням яких є рішення Європейського Суду у рішеннях по справах Odievre v. France (2003 р.) та Godelli v. Italy (2012 р.). Тому виникає питання вивчення практики цих судів та її систематизації, а також вивчення її історичного розвитку, що і спробував описати автор у статті. Окрім цього, у статті систематизовано визначення «даних про стан здоров’я» позивача та опис і розвиток концепції «права на анонімні пологи», як в історичній, так і в сучасній практиці судів кінця XX та початку XXI століття.Документ Зарубіжний досвід взаємодії поліції з громадськістю на прикладі Великобританії та Бельгії(Одеса : Гельветика, 2019) Медведенко, Сергій Вікторович; Медведенко, С. В.; Медведенко, Сергей Викторович; Medvedenko, Serhii V.У статті проаналізовано зарубіжний досвід взаємодії поліції з громадськістю на прикладі Великобританії та Бельгії. Звернуто увагу на міжнародну практику обміну досвідом, шляхом представлення нових напрацювань у сфері профілактики правопорушень. Встановлено, що на важливість співпраці поліції та суспільства свого часу звернув увагу Роберт Піл в запропонованих ним принципах правоохоронної діяльності, які і досі є актуальними та використовуються поліцією багатьох країн. Зауважено, що хоча країни Європи додержуються загальноєвропейських стандартів поліцейської діяльності, але кожна з них має свою історію розвитку підрозділів поліції, особливості звичаїв та менталітету населення, специфіку, а отже і окремі особливості та форми взаємодії поліції та населення. Розглянуто структуру поліції Великобританії, форми і методи, які використовуються підрозділами поліції при роботі з громадянами, групами населення і органами місцевого самоврядування. Відмічено, що приділяється багато уваги якості, кількості та доступності інформації щодо можливостей взаємодії населення з поліцією. Громадянам пропонується різні можливості та варіанти для надання допомоги поліцейським підрозділам чи окремим працівникам або прийняття участі в правоохоронній діяльності. Приділено увагу особливостям побудови системи поліцейських органів та підрозділів Бельгії, розглянуто принципи її діяльності. Важливим аспектом діяльності місцевої поліції Бельгії є інтегрування в громаду та побудова партнерських відносин, що допомагає не лише вчасно реагувати, а й запобігати майбутнім правопорушенням. Зроблено висновок, що аналіз зарубіжного досвіду дозволить уникнути помилок, обрати, адаптувати до умов нашої країни і менталітету населення та використати корисні надбання для вдосконалення взаємодії громадськості і Національної поліції України.Документ Щодо поняття державного управління у сферах фізичної культури та спорту в умовах євроінтеграції(Одеса : Гельветика, 2019) Моргунов, Олександр Анатолійович; Моргунов, О. А.; Моргунов, Александр Анатольевич; Morhunov, Oleksandr A.У статті визначено ознаки та сформульовано поняття публічного адміністрування сфер фізичної культури та спорту в Україні зі встановленням законодавчих підстав його використання поряд із поняттям державного управління. Наголошено, на доцільності в рамках розвитку категоріально-понятійного апарату науки адміністративного права України перехід із використання поняття державного управління у сферах фізичної культури та спорту у вузькому та широкому розумінні на категорії публічного управління та публічного адміністрування сфер фізичної культури та спорту. Визначено, що публічне адміністрування сфер фізичної культури та спорту необхідно визначати як професійну політично неупереджену діяльність на посадах публічної служби в органах держави та місцевого самоврядування в межах їх компетенції із практичного виконання наступних завдань і функцій держави: аналіз державної політики; забезпечення її реалізації; виконання норм законодавства; забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; здійснення нагляду та контролю за дотриманням законодавства; управління фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; управління персоналом органів; реалізації інших повноважень, визначених законодавством. Зроблено висновок, що посадами публічної служби в органах держави автор пропонує вважати такі їх первинні структурні одиниці, що визначені структурою і штатним розписом з викладеним обсягом посадових повноважень і обов’язків. Тобто, віднесення до посад публічної служби в органах держави посад державних службовців Секретаріату Кабінету Міністрів України; міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; місцевих державних адміністрацій; органів прокуратури; органів військового управління; закордонних дипломатичних установ України; державних органів, особливості проходження державної служби в яких визначені законом. Посадами публічної служби в органах місцевого амоврядування автор пропонує вважати такі їх первинні структурні одиниці, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України для виконання вищеперерахованих завдань і функцій держави.Документ Державна підтримка професійного спорту: нормативно-правовий аспект(Одеса : Гельветика, 2019) Палюх, Андрій Ярославович; Палюх, А. Я.; Палюх, Андрей Ярославович; Paliukh, Andrii Ya.Конституція України закріпила обов’язок держави дбати про розвиток фізичної культури і спорту, що відповідно деталізовано на рівні галузевого законодавства. Українська держава бере участь у розвитку і підтримці професійного спорту, поряд з іншими напрямами фізкультурно-спортивної діяльності. У статті проаналізовано такі основні форми його державної підтримки: організаційну (включаючи, кадрову, матеріально-технічну, фінансово-господарську), правотворчу (нормативно-правову), правозастосовну, контрольно-координуючу та інші. Підтримка професійного спорту відбувається як на загальнонаціональному і локальному, так і на міжнародно-правовому рівнях регулювання. Так, державно-правове (насамперед, нормативно-правове) регулювання фізкультурно-спортивних відносин відбувається за участю значної кількості органів публічної влади в Україні (Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а також Міністерства молоді та спорту України Державного комітету регуляторної політики України тощо). З початку 90-х рр. 20 ст. предмет їх регулювання у досліджуваній нами сфері становить, як правило, власне спортивна та фізкультурно-оздоровча діяльність. Приділено увагу Модельному закону про професійний спорт, прийнятому на рівні СНД 2007 р., де чітко регламентовано заходи державної підтримки професійного спорту; загальнодержавній цільовій програмі розвитку фізичної культури і спорту на 2012–2016 роки» і так далі. Автор погоджується, що основними причинами, що гальмують розвиток спорту в Україні, є недосконала нормативно-правова база регулювання спортивних правовідносин; відсутність необхідної інфраструктури для проведення міжнародних спортивних змагань; відсутність уніфікованих правил функціонування спортивних організацій тощо. Так, доцільним є запровадження спеціалізованих органів держави (спортивного омбудсмена; служби спортивної медицини), формування позитивної громадської думки про професійний спорт і його популяризація серед населення; заохочення спонсорства, меценатства і благодійності в сфері професійного спорту, вдосконалення науково-методологічного забезпечення державної підтримки професійного спорту тощо.Документ Кримінальне процесуальне законодавство, що регулює слідчу таємницю(Одеса : Гельветика, 2019) Пасечник, Марина Леонідівна; Пасечник, М. Л.; Пасечник, Марина Леонидовна; Pasechnyk, Maryna L.У статті на основі аналізу останніх досліджень і публікацій визначено напрями вдосконалення кримінального процесуального законодавства, що регулює слідчу таємницю. Констатовано, що з прийняттям у 2012 році чинного КПК проблема правового регулювання збереження слідчої таємниці на законодавчому рівні остаточно вирішена не була. Норма нового закону повністю сприйняла як назву, так і частину першу старої з одним суттєвим доповненням щодо письмової форми дозволу слідчого або прокурора. Обґрунтовано, що формулювання ч. 2 ст. 222 чинного КПК на фоні його меншої конкретності порівняно із ч. 2 ст. 121 старого закону може вважатися більш вдалим лише з точки зору надання гіпотетично більш широких повноважень як слідчому, так і прокурору відносно кола осіб, що певним чином причетні до розслідування, та попереджаються про нерозголошення відомої їм слідчої таємниці. Виходячи із загальної вимоги визначеності до кримінально-правових норм, окреслено коло учасників кримінального процесу, що можуть володіти відомостями, які належать до слідчої таємниці. У цьому зв’язку підтримано точку зору тих вчених, які на основі аналізу положень КПК виділяють два режими поширення відомостей досудового розслідування. Запропонована така, що відповідає сучасним реаліям, редакція ч. 1 ст. 222 КПК України: «1. У разі прийняття рішення щодо розголошення даних досудового розслідування, слідчий за погодженням з прокурором чи прокурор виносить мотивовану постанову відповідно до вимог частин 3, 5–7 статті 110 цього Кодексу, в якій визначає суб’єкта, момент, мету та обсяг такого розголошення. Суб’єкт розголошення ознайомлюється зі змістом постанови під розписку».Документ Структура добавленной стоимости и оптимизация налоговой базы(Одеса : Гельветика, 2019) Пирога, Ігор Степанович; Пирога, І. С.; Пирога, Игорь Степанович; Pyroha, Ihor S.Построение социально ориентированной рыночной экономики предусматривает регулирование двух показателей: величину добавленной стоимости и пропорции ее распределения в обществе. Вновь добавленная стоимость определяет эффективность функционирования экономики, а пропорции ее распределения – социальные стандарты в государстве. Структура добавленной стоимости до сих пор не имеет общепризнанной трактовки. В структуру добавленной стоимости безосновательно включаются лишние составляющие, которые искусственно увеличивают ее величину – налоговую базу НДС и цену товаров/услуг для конечных потребителей. Поскольку не определена структура добавленной стоимос- ти, НДС рассматривается отдельно от налогообложения ее составляющих. Такой подход не позволяет оптимизировать налогооблагаемую базу и ставки основных налогов. В статье обоснована структура добавленной стоимости, которая определяется суммой факторных доходов фирмы – фонда оплаты труда и прибыли, включающей предпринимательский доход, процент и ренту. Доля фонда оплаты труда в созданной добавленной стоимости дает числовую оценку степени социальной направленности экономики государства. Добавленная стоимость исчисляется как разница между стоимостью произведенных товаров и использованных материалов, сырья и начисленной амортизации. Добавленная стоимость и ее составляющие определяют основные объекты налогообложения, а, следовательно, и структуру налоговой системы. Добавленная стоимость является объектом налогообложения НДС, а ее составляющие определяют объекты налогообложения фонда оплаты труда и прибыли. В Украине фонд оплаты труда является базой единого социального взноса, а разница фонда оплаты труда и начисленного социального взноса является базой налога на доходы физических лиц. Объективная оценка величины добавленной стоимости позволяет определить базу трех основных налогов (НДС, на доходы физических лиц, на прибыль), единого социального взноса и существенно упростить их администрирование.Документ Правовий захист учасників бойових дій та ветеранів війни(Одеса : Гельветика, 2019) Пінчук, Р. С.; Pinchuk, R. S.; Письменна, Олена Пилипівна; Письменна, О. П.; Письменная, Елена Филипповна; Pysmenna, Olena P.Військовий конфлікт внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, який розпочався з 27 лютого 2014 р. (захоплення Криму) і триває по сьогоднішній день на Сході України, потребує вирішення багатьох проблем, пов’язаних із соціально-економічним та правовим захистом такої категорії суспільства, як військовослужбовці Збройних Сил України; інші утворені відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; осіб, які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування були включені до складу Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів; постраждалих учасників Революції Гідності, членів сімей ветеранів та осіб, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У статті узагальнено чинні нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини у сфері соціального захисту учасників бойових дій та ветеранів війни. Визначено основне коло питань, які потребують подальшого законодавчого регулювання соціального захисту учасників АТО (ООС) та іншої категорії осіб, які отримали статус ветерана війни-учасника бойових дій: створення єдиного реєстру учасників АТО (ООС); «єдиного вікна» для отримання соціальних гарантій, передбачених законодавством України, що дозволить забезпечити їм та їхнім сім’ям належний рівень соціального захисту; створення дієвого механізму забезпечення житлом; підвищення ефективності існуючої системи пільг та компенсацій для учасників бойових дій і членів їхніх сімей; створення системи психологічної та фізіологічної реабілітації; забезпечення санаторно-курортним лікуванням; медичним обслуговуванням та протезуванням. Через брак коштів та недосконалість інфраструктури для забезпечення задекларованих соціальних гарантій у ветеранів війни панує думка, що держава робить недостатньо для своїх ветеранів. Готовність держави регулярно змінювати політику, бюджетні програми та норми законів – це все те, що характеризує сучасні успішні моделі підтримки учасників бойових дій та ветеранів війни. У кожній із цих моделей активну роль відіграє суспільство і органи місцевого самоврядування. Система державної підтримки ветеранів в Україні потребує негайного перегляду і переформатування. Поглиблене розуміння специфіки проблем функціонування недосконалої системи державної підтримки ветеранів війни дає можливість переосмислити потреби, а відповідно, і переглянути форми підтримки ветеранів війни – учасників бойових дій.