Мельнік Юлія Павлівна
Постійний URI для цього зібрання
Переглянути
Нові надходження
Документ Інтегративні моделі адаптації стратегії розвитку культурної політики ЄС в українській культурі(2023) Мельнік, Юлія Павлівна; Мельнік, Ю. П.; Melnik, Yuliia P.Захист та реалізація культурних прав людини: право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності, право на освіту, в сучасному суспільстві стають невід’ємною складовою державної політики розвинутих країн світу. ЄС, як унікальна інтегративна структура, є прикладом збереження національної самоідентичності держав-членів та вироблення спільної політики в області культурного розвитку. Будучи неодмінним пріоритетом зовнішньої політики для України, ЄС сьогодні є моделлю адаптації стратегій розвитку культурної політики. В статті обґрунтовується український вибір ЄС в якості зовнішньополітичного пріоритету та стратегічного партнера – географічним розташуванням, багаторічним співробітництвом, суспільною думкою. Проведений аналіз поточного українського законодавства. На основі проведення всебічного аналізу документів ЄС в історичній динаміці, обстоюється точка зору із поступової переорієнтації в культурній політиці від зміщення акценту на збереженні національної ідентичності до міжнародної співпраці. Відзначається, що державне управління культурою в державах-учасницях ЄС здійснюється за різними системними підходами, в країнах-членах ЄС не існує єдиних державних стратегій культурної політики. Проведення стислого аналізу документів Ради Європи та ЮНЕСКО щодо регулювання культурної політики надає можливість зробити висновки щодо прикладання зусиль і формування сумісних стратегічних засад культурної політики в Європі. Робиться висновок, що не дивлячись на складні економічні умови та військовий стан сьогодні для України розробка вдалої культурної політичної стратегії залишається пріоритетним, особливо в умовах інтеграційних процесів з ЄС. Не дивлячись на достатньо розвинуту нормативно-правову базу, модель культурної політики нашої держави підлягає ретельному обговоренню та правовому врегулюванню, не викликає сумніву також необхідність розроблення відповідної концепції розвитку вітчизняної культури на певний період. The protection and implementation of cultural human rights: the right to freedom of culture, scientific and creative activity, the right to education, in modern society have become an integral part of the state policy of the developed countries of the world. The EU, as a unique integrative structure, is an example of preserving the national self-identity of member states and developing a common policy in the field of cultural development. Being an indispensable foreign policy priority for Ukraine, the EU today is a model for adapting strategies for the development of cultural policy. The article substantiates the Ukrainian choice of the EU as a foreign policy priority and strategic partner – geographical location, long-term cooperation, public opinion. An analysis of the current Ukrainian legislation was carried out. On the basis of a comprehensive analysis of EU documents in historical dynamics, the point of view of gradual reorientation in cultural policy from the shift of emphasis on the preservation of national identity to international cooperation is advocated. It is noted that the state management of culture in the EU member states is carried out according to different systemic approaches, there are no unified state strategies of cultural policy in the EU member states. Conducting a brief analysis of the documents of the Council of Europe and UNESCO regarding the regulation of cultural policy provides an opportunity to draw conclusions regarding the application of efforts and the formation of compatible strategic principles of cultural policy in Europe.Документ The impact of political stability on economic development after a military invasion: the experience of the countries of the Middle East and Southeast Asia(2023) Мельнік, Юлія Павлівна; Мельнік, Ю. П.; Melnik, Yuliia P.; Dunayeva, Larisa; Shelest, Olexander; Shulga, Marina; Ataieva, OlenaEconomic development after a military invasion depends on a number of factors led by the establishment of peace and political stability. However, the restoration of stability is a difficult test for the post-war economy because of a number of reasons, which include the destruction of institutions, conflicting interests of the government and society, violation of legitimacy, humanitarian crisis, and many others. The aim of the article is to study the ways of achieving political stability and its impact on economic development after the military invasion. The SWOT analysis and case study methods were used during the research. Using the example of Iraq and Vietnam, the appropriateness of using such advantages as the availability of a resource base, opportunities to attract international support, and effective reforms in the economic sphere in the course of post-war recovery was established. Such limitations as the reduction of human potential, the destruction of infrastructure, and the increasing public debt should be taken into account in the course of recovery. The solution to the outlined problems can be effective fight against corruption, the strengthening of the institutional component, effective reforms in the economic sphere, as well as overcoming the environmental consequences of the war and restoring the physical and mental state of the population. The role of political stability in this process is significant. The main ways to achieve it include a team of patriot reformers, increasing the transparency of government actions, conducting inclusive policies and achieving social equality and welfare. Економічний розвиток після військового вторгнення залежить від численної кількості факторів, основним з яких є встановлення миру та політична стабільність. Проте відновлення стабільності є важким випробуванням для повоєнної економіки через ряд причин, серед яких можна зауважити руйнування інституцій, конфліктні інтереси влади та суспільства, порушення легітимності, гуманітарну кризу та багато інших. Метою статті є дослідження шляхів досягнення та впливу політичної стабільності на економічний розвиток після воєнного вторгнення. Під час дослідження застосовувались методи SWOT-аналізу та кейс-стаді. В результаті проведеного аналізу було встановлено, що у ході післявоєнного відновлення (на прикладі Іраку та В’єтнаму) доцільно застосовувати такі переваги, як наявність ресурсної бази, можливості щодо залучення міжнародної підтримки, а також ефективні реформи в сфері економіки. В ході відновлення ватро враховувати такі обмеження, як скорочення людського потенціалу, руйнування інфраструктури, зростання обсягу державного боргу. Вирішення окреслених проблем вбачається у ефективній боротьбі з корупцією, посиленням інституційної складової, ефективних реформах в сфері економіки, а також подоланні екологічних наслідків війни і поновленні фізичного і психічного стану населення. Роль політичної стабільності у цьому процесі є визначною, а основними шляхами її досягнення є наявність команди реформаторів-патріотів, підвищення прозорості дій уряду, проведення інклюзивної політики та досягнення соціальної рівності та добробуту.Документ Вплив дезінформації на державну інформаційну політику: вітчизняний та зарубіжний досвід(2023) Мельнік, Юлія Павлівна; Мельнік, Ю. П.; Melnik, Yuliia P.Стаття визначає основні орієнтири дезінформації як шкідливого (негативного) суспільно-політичного явища та концентрує увагу на правових та політичних механізмах протидії дезінформації (на прикладі України та деяких розвинених країн світу). Визначено ключові правові механізми протидії дезінформації в Україні відповідно до Закону України «Про інформацію» №2657-XII. Політичними механізмами протидії дезінформації в Україні визнано злагоджену діяльність державних інституцій: від Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України (нормотворче унормування діяльності) – до Центру протидії дезінформації при Раді національної безпеки і оборони України (нормативно-практичне втілення державної політики протидії дезінформації). Здійснено огляд політики прихованої (гібридної) дезінформації, що використовувався РФ впродовж війни з Україною (2014р.-2022р. – анексія Криму та Донбасу, 2022р. та дотепер – повномасштабне збройне вторгнення РФ на територію України). Здійснено огляд інституційно-політичних та політико-правових заходів, що використовувалися Україною задля протидії даним дестабілізаційним псевдоінформаційним ініціативам (включно із діяльністю РНБО, та, як наслідок, створенням на його базі та на засадах підконтрольності вищезгаданому РНБО Центру протидії дезінформації (ЦПД) у 2021р.). Акцентовано увагу на боротьбі із дезінформацією у розвинених країнах світу на кшталт Європейського Союзу (як політико-економічного об’єднання держав) та Сполучених Штатів Америки (далі – США) за допомогою інституційно-юрисдикційних інструментарних механізмів (ЄС – схвалення Посібника протидії дезінформації на локальному та регіональному рівнях 2022р. (Handbook on good practice in countering disinformation at local and regional level 2022); США – програма «Роззброєння дезінформації» за ініціативою Державного департаменту США від 2023р.). Відтак, розмежовано стилістично-впливові межі дезінформації як негативного політико-соціального явища залежно від ефективності заходів її нівелювання. The article defines the main orientations of disinformation as a harmful (negative) socio-political phenomenon and focuses attention on legal and political mechanisms for countering disinformation (on the example of Ukraine and some developed countries of the world). The key legal mechanisms for combating disinformation in Ukraine have been determined in accordance with the Law of Ukraine “On Information” No. 2657-XII. Political mechanisms for combating disinformation in Ukraine are recognized as coordinated activities of state institutions: from the Cabinet of Ministers of Ukraine and the Verkhovna Rada of Ukraine (normative regulation of activities) to the Center for Combating Disinformation at the National Security and Defense Council of Ukraine (normative and practical embodiment of the state policy for combating disinformation). An overview of the covert (hybrid) disinformation policy used by the Russian Federation during the war with Ukraine (2014-2022 – annexation of Crimea and Donbas, 2022 and now – full-scale armed invasion of the Russian Federation on the territory of Ukraine) was carried out. An overview of the institutional-political and political-legal measures used by Ukraine to counter these destabilizing pseudo-information initiatives was carried out (including the activities of the National Security Council and, as a result, the creation of the Center for Countering Disinformation in 2021 on its basis and under the control of the above-mentioned National Security Council). Attention is focused on the fight against disinformation in developed countries of the world such as the European Union (as a political and economic association of states) and the United States of America (hereinafter – USA) with the help of institutional and jurisdictional instrumental mechanisms (EU – approval of the Guide to countering disinformation on at the local and regional levels in 2022 (Handbook on good practice in countering disinformation at local and regional level 2022); USA – the program “Disarming disinformation” on the initiative of the US State Department from 2023). Thus, the stylistic and influential limits of disinformation as a negative political and social phenomenon are demarcated, depending on the effectiveness of measures to level it.Документ Транскордонне співробітництво України з країнами ЄС: правове регулювання геополітичного пріоритету(2023) Мельнік, Юлія Павлівна; Мельнік, Ю. П.; Melnik, Yuliia P.; Озернюк, Ганна Володимирівна; Ozerniuk, Hanna V.Розглянуте правове регулювання транскордонного співробітництва України з країнами Європейського Союзу в контексті легітимації ЄС як основного геополітичного вектору української зовнішньої політики. Зроблені висновки про те, що основну правову основу з транскордонного співробітництва поміж Україною та ЄС складають міжнародно-правові акти, національне законодавство, двосторонні угоди різного змісту. Розвиток законодавства з транскордонного співробітництво пройшов основні три етапи: 1) встановлення основного термінологічного-понятійного апарату, визначення напрямків, прав та обов’язків сторін транскордонних відносин (1994-2015); 2) легітимація пріоритетів регіональної політики (2015-2019); 3) внесення конституційних змін щодо визначення ЄС в якості геополітичного пріоритету, конкретизація нормативно-правових норм із укладення та реєстрації угод щодо транскордонного співробітництва (2019-дотепер). With Ukrainian receiving the candidate status for joining the EU in the conditions of a large-scale Russian military invasion, the integration processes with the EU countries were intensified. One of the main directions of the intensification of relations has become the spread and legitimization of ties with border countries. The EU has become not only a historical partner, but also a constitutionally defined foreign policy priority. Despite the existence of the works of modern researchers on cross-border cooperation, its legal regulation, the analysis of the dynamics of the development of national legislation and the legislation of the European Union through the prism of the formation of geopolitical priorities is insufficiently studied and highlighted. The purpose of the study is to analyze the legal regulation of Ukraine’s cross-border cooperation with the countries of the European Union in the context of EU legitimation as the main geopolitical vector of Ukrainian foreign policy. The subject of the research is the legal framework of the EU and Ukraine regarding crossborder cooperation, its historical development and current state. The main research methods were historical and comparative.Документ Китай в міжнародних економічних організаціях АТР(2023) Мельнік, Юлія Павлівна; Мельнік, Ю. П.; Melnik, Yuliia P.; Озернюк, Ганна ВолодимирівнаЗбільшення ролі інтеграційних економічних об’єднань та торгівельно-економічних угод регіонального значення в контексті дослідження зовнішньої політики держав та оцінки її влади, в останні роки посилюється тенденціями перебудови устрою міжнародних відносин та започаткуванням «нового» світового порядку. США, Японія та Китай, які відносяться до впливових гравців міжнародної арени, поряд з достатньо економічно розвинутими країнами, такими як Австралія, Нова Зеландія, Канада, опинилася в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні разом із РФ, Південною Кореєю, Малайзією, Індонезією, Таїландом, Брунеєм, В’єтнамом тощо. Вказана диференціація за економічним критерієм призводить до уповільнення інтеграційних економічних процесів в регіоні та виникненням регіональної конкуренції поміж США та Китаєм. Сьогодні тенденції з регіоналізації міжнародних відносин та світової економіки, транскордонного співробітництва, політики «добросусідства» неодмінно вплинули та визначили основні концептуальні підходи Китаю до сучасної системи міжнародних відносин та баченні своєї ролі на регіональному та світовому рівнях. Визначення ролі зовнішньополітичної діяльності Китаю в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні крізь призму його участі в міжнародних економічних організаціях регіону надасть можливість оцінити переваги та перешкоди в формуванні регіональних геополітичних стратегій державами регіону. Методологічною основою дослідження є методи: історичний, порівняльний, моделювання. Азіатсько-Тихоокеанський регіон для Китаю, з урахуванням його географічного положення, є одним із найпривабливіших напрямків зовнішньої політики та співробітництва. Будучи прихильником багатополярного світового устрою, Китай, безперечно, бере на себе роль лідера Азіатсько-Тихоокеанського регіону, в світлі історичних подій останніх років, намагається скласти противагу зовнішньополітичним стратегіям інших країн. Культурне та релігійне розмаїття Азіатсько-Тихоокеанського регіону надає підстави зробити висновки щодо неможливості віднесення вказаних факторів до пріоритетних в інтеграційних регіональних процесах в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Основними чинниками, які стали основоположними в формуванні регіональних інтеграційних процесів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, є географічна близькість та зацікавленість, що є запорукою економічного співробітництва та визначили традиційні економічні зв’язки. На фоні вказаної оцінки Азіатсько-Тихоокеанського регіону та глобальних світових процесів, можливо констатувати, що одним із зовнішньополітичних векторів Китаю сьогодні є збільшення ролі в міжнародних світових організаціях та створення нових інтеграційних об’єднань, які б відображали, першочергово, інтереси країн, що розвиваються, і, як слідство, проведення політики їх інвестування та заохочення до інтеграційних процесів. The growing role of economic associations and trade and economic agreements of regional importance integration in the context of the study of foreign policy and evaluation of its power, in recent years is exacerbated by trends in the restructuring of international relations and the introduction of a “new” world order. The United States, Japan and China, which are influential players in the international arena, along with sufficiently economically developed countries such as Australia, New Zealand, Canada, found itself in the Asia-Pacific region, along with Russia, South Korea, Malaysia, Indonesia, Thailand, Brunei, Vietnam, etc. This differentiation by economic criterion leads to a slowdown in economic integration processes in the region and the emergence of regional competition between the United States and China. Today, trends in the regionalization of international relations and the world economy, crossborder cooperation, neighborhood policy have inevitably influenced and defined China’s main conceptual approaches to the modern system of international relations and vision of its role at the regional and global levels. Defining the role of China’s foreign policy in the Asia-Pacific region through the prism of its participation in international economic organizations of the region will provide an opportunity to assess the advantages and obstacles in the formation of regional geopolitical strategies by the states of the region. The methodological basis of the research is the following methods: historical, comparative, modeling. The Asia-Pacific region is one of the most attractive areas of foreign policy and cooperation for China, given its geographical location. As a supporter of a multipolar world order, China undoubtedly assumes the role of leader of the Asia-Pacific region, in light of the historical events of recent years, trying to counterbalance the foreign policy strategies of other countries. The cultural and religious diversity of the Asia-Pacific region gives grounds to draw conclusions about the impossibility of classifying these factors as priorities in the regional integration processes in the Asia-Pacific region. The main factors that have become fundamental in shaping regional integration processes in the Asia-Pacific region are geographical proximity and interest, which is the key to economic cooperation and have defined traditional economic ties. Against the background of this assessment of the Asia-Pacific region and global world processes, it is possible to state that one of China’s foreign policy vectors today is to increase its role in international world organizations and create new integration associations that would primarily reflect the interests of developing countries. and, as a consequence, conducting a policy of their investment and encouragement of integration processes.Документ Визначення поняття «політична відповідальність»: наукові погляди та підходи до його тлумачення(2020) Мельнік, Юлія Павлівна; Мельнік, Ю. П.; Melnik, Yuliia P.Необхідним складником демократичного державного правління, відносин народу і влади, громадянського суспільства й держави є політична відповідальність. Є багато конкуруючих визначень політичної відповідальності, що не сприяє інституціалізації цього поняття та його механізмів у політичній практиці. В науковій літературі є багато класифікацій політичної відповідальності, й використаний нами критерій змістових відмінностей між підходами до визначення цього поняття не є єдиним. Проте, на наш погляд, наведені визначення дозволяють краще окреслити поняття політичної відповідальності, показуючи суміжні підходи до його тлумачення. Тому це сприятиме коректному й більш точному вживанню поняття та подальшій теоретичній розробці і практичному втіленню дієвих механізмів політичної відповідальності. A democratic state is distinguished by the existence of a mechanism of political responsibility, under which the imposition of sanctions for irresponsible activities is regulated in most cases not by state coercion, but by the position of the public in general and political parties in particular. Political responsibility is a necessary component of democratic government, the relationship between the people and the government, civil society and state. There are a large number of competing definitions of political responsibility, which does not contribute to the institutionalization of this concept and its mechanisms in political practice. Initially, the term “responsibility”, first introduced into scientific usage by Alfred Ben, was interpreted as “punishment”. In the scientific literature to this day, it is widely believed that political responsibility is strongly associated with legal responsibility. The main reason for this statement is the difficulty of clearly defining the grounds for political responsibility and its specific mechanisms. There are a large number of competing definitions of political responsibility, which does not contribute to the institutionalization of this concept and its mechanisms in political practice. There are a large number of classifications of political responsibility in the scientific literature, and the criterion used by us for meaningful differences between approaches to the definition of this concept is not the only one. However, in our opinion, the above definitions allow us to better define the concept of political responsibility, showing related approaches to its interpretation. Therefore, it will contribute to the correct and more accurate application of the concept and further theoretical development and practical implementation of effective mechanisms of political responsibility. Institutions of political responsibility are diverse. The main institutional means of realizing political responsibility of state to civil society are national elections and referendums. Political responsibility of civil society to state is realized through its political institutions, the main of which are political parties, public organizations and local governments. The greatest role in ensuring the stability of democracy is played by the institutions of political responsibility in the system of higher bodies of state power and their balance as elements of the system of checks and balances. Instead, the use of the concept of political responsibility in only one of these contexts without taking into account others leads to its semantic narrowing.Документ Політична відповідальність суб’єктів виборчого процесу(Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2020) Мельнік, Юлія Павлівна; Мельнік, Ю. П.; Melnik, Yuliia P.Проблеми застосування політичної відповідальності як важливого інструменту регулювання та контролю політичного процесу останнім часом посідають одне із центральних місць в сучасному політологічному дискурсі. Багатогранність поняття політичної відповідальності викликає чимало дискусій серед науковців, що викликає неоднакове ставлення до її суб’єктного складу та порядку застосування. Питання легітимації політичної відповідальності заслуговує на додаткову увагу та викликає необхідність проведення подальших досліджень її суб’єктивного складу. Політична відповідальність суб’єктів виборчого процесу в ракурсі введення у дію нового консолідованого документу – Виборчого кодексу України обґрунтувала актуальність обраної теми дослідження. На основі аналізу легітимних законодавчих актів та досвіду виборів в Україні були виокремленні особливості політичної відповідальності суб’єктів виборчого процесу. Встановлено, що усі суб’єкти виборчого процесу можуть понести ту чи іншу форму політичної відповідальності. Особливістю політичної відповідальності вказаних суб’єктів є наявність політико-правової відповідальності тільки у Центральної виборчої комісії, політичних партій та осіб, які зареєстрували себе в якості кандидатів на конкретних політичних виборах. На основі проведеного порівняльного аналізу виявлені підстави політичної відповідальності політичних партій і політичних кандидатів, якими є політична бездіяльність, незаконна діяльність, спрямована проти територіальної цілісності та суверенітету, нездійснення програмних передвиборчих обіцянок, аморальна чи неетична поведінка, а санкціями слугують заборона діяльності, анулювання реєстраційного свідоцтва, суспільний осуд, критика з боку ЗМІ, громадських організацій, виборців, суспільства, непереобрання на новий термін, публічне визнання своїх помилок, акції громадської непокори тощо. Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що політична відповідальність виборців полягає у здійсненні неправильного політичного вибору та неучасті у виборчому процесі. Усі вказані суб’єкти, офіційні спостерігачі та виборці несуть морально-політичну відповідальність у вигляді дії чи бездіяльності. Відсутність законодавчо передбаченої політико-правової відповідальності у всіх суб’єктів виборчого процесу призводить до підвищеної кількості незначних процесуальних правопорушень під час голосування та підрахунку голосів, недбалого ставлення до виборчого процесу загалом.