Офіс Президента України як державний орган (у контексті антикорупційного законодавства)

Abstract

Статтю присвячено проблемним питання розуміння категорії «державний орган» (у межах наданої Законом України «Про запобігання корупції» офіційної дефініції), з’ясуванню правової природи Офісу Президента України та встановленню її відповідності/невідповідності галузевому розумінню державних органів. Розкрито підходи до співвідношення термінів «державний орган» і «орган державної влади», обстоюється необхідність їх тотожного сприйняття (як мінімум, у сучасний період розвитку вітчизняної правової системи). Здійснено критичний аналіз нормативних словосполучень «від імені держави» та «на всю територію України або на окрему адміністративно-територіальну одиницю»; визнається їх загальнодоктринальна справедливість, але обґрунтовується інструментально-контекстна неприйнятність (невідповідність меті тематичного регулювання – для першого; зайва дискриптивність формулювання і, як наслідок, звуженість наповнення – для другого). Характеризуються мотиви, якими керувався Верховний Суд, коли не зараховував допоміжний орган Глави держави до кола державних органів (Постанова від 29 березня 2019 р.), розкриваються негативні системні наслідки подібної правозастосовної позиції, приводяться додаткові (не розглядувані під час конкретного провадження) докази протилежного трактування (наголошується на ситуативній значимості переліку посад із високим та підвищеним рівнем корупційних ризиків). Установлено, що зміни до Закону «Про запобігання корупції» від 02 жовтня 2019 р. прямо закріпили антикорупційну суб’єктність очільників Офісу Президента (знявши для них прикладну дилему «чи необхідно декларувати?»), але сформовані попередньо погляди (зокрема вищої судової інстанції) на природу відповідної допоміжної інституції залишаються актуальними і проблемними (для питань звітності, організації антикорупційного фінансового контролю, сприяння викривальництву, отримання переваг суб’єктами владних повноважень тощо). Надається низка формальних доказів на користь віднесення Офісу Президента до кола державних органів (учасник судового процесу; формулювання, котрі використовуються в судових рішеннях; формулювання актів вищої юридичної сили; формування штату переважно з державних службовців), але визнається їх допоміжне (не онтологічно-змістовне) значення.

The article is devoted to the problematic issues of understanding the category of “state body” (within the limits of the official definition provided by the Law of Ukraine “On Prevention of Corruption”), clarifying the legal nature of the Office of the President of Ukraine and establishing its conformity / non-conformity with the sectoral understanding of state bodies. The approaches to the relationship between the terms “state body” and “public authority” were revealed, the necessity of their identical perception was defended (at least in the modern period of development of the domestic legal system). A critical analysis of the normative phrases “on behalf of the State” and “on the whole territory of Ukraine or on a separate administrative-territorial unit” was carried out; their general doctrinal fairness is recognized, but the instrumental-contextual inadmissibility is substantiated (inconsistency of the purpose of thematic regulation – for the first; excessive descriptive wording and, as a consequence, the narrowness of the content – for the second). Reasons given by the Supreme Court when it did not include subsidiary body of the Head of State in the circle of state bodies are characterized (Decree of March 29, 2019), the negative systemic consequences of such a law enforcement position are revealed, additional (not considered during the specific proceedings) arguments of the opposite interpretation are given (emphasizes the situational importance of the list of positions with high and heightened levels of corruption risks). It was established that the amendments to the Law “On Prevention of Corruption” of October 2, 2019 directly enshrined the anti-corruption subjectivity of the heads of the President’s Office (removing the applied dilemma “is it necessary to declare?”), but preconceived views (including the highest judicial instances) on the nature of the relevant auxiliary institution remain actual and problematic (for reporting issues, organization of anti-corruption financial control, promotion of disclosure, obtaining benefits by the subjects of power, etc.). A number of formal arguments are made in favor of classifying the President’s Office as a state body (participant in court proceedings; wording used in court decisions; wording of acts of higher legal force; formation of staff mainly of civil servants), but their auxiliary (not ontologically meaningful) significance is recognized.