Спадкування ІТ-об’єктів за сучасним цивільним законодавством

Abstract

Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного права спеціальним комплексним дослідженням спадкування ІТ-об’єктів за сучасним цивільним законодавством. У межах дослідження здійснено комплексний аналіз законодавства та юридичної практики з питань здійснення спадкових прав щодо ІТ-об’єктів в Україні та зарубіжних країнах. Визначено правову природу ІТ-об’єктів, співвіднесено природу віртуальних об’єктів та інших об’єктів цивільного права, з’ясоване місце ІТ-об’єктів серед традиційних об’єктів спадкового права. Доведено, що природа ІТ-об’єктів різниться залежно від виду технологій, що застосовуються для створення, зміни, обслуговування або використання окремого об’єкта ІТ-середовища. Правова природа віртуальних об’єктів відмінна від правової природи речей, що зумовлено нематеріальністю таких об’єктів та особливостями здійснення цивільних прав щодо них. Доведено, що обґрунтування необхідності запровадження особливого правового режиму спадкування електронних об’єктів є перспективним напрямком наукових досліджень з комплексним предметом, що передбачає взаємодію з представниками різних наук та технічними спеціалістами.

Визначено, що віднесення цифрових об’єктів до товарів чи послуг, речей чи інформації при спробі їх визначення звужує потенційне коло таких об’єктів та взагалі не розкриває їх правову природу. Одночасно з цим звуження сфери існування відносин щодо ІТ-обєктів лише до Інтернет-середовища є некоректним. Засоби мережі Інтернет лише забезпечують доступ до окремих елементів мережі, які можуть являти собою повноцінні «віртуальні екосистеми» з власною структурою, законами існування та можливою поведінкою суб’єктів. Інтернет у даному випадку слугує лише способом передачі вимоги про намір вчинити якусь дію щодо об’єкта в такій віртуальній системі.

Для об’єктивного визначення дійсного кола цифрових об’єктів пропонується класифікувати останні за такими критеріями: функціональний, майновий, аксіологічний, об’єктиваційний та юридичний критерії.

За функціональним критерієм серед цифрових об’єктів можна виділити текстовий, графічний та аудіовізуальний контенти, програмні компоненти, засоби індивідуалізації в соціальних мережах, віртуальні гроші та цінні папери, об’єкти ігрових та інших віртуальних світів.

Унаслідок поділу за критерієм «майновості» система об’єктів цивільних правовідносин може бути представлена в такому вигляді: майнові об’єкти (можуть бути адекватно оцінені в грошах) та немайнові об’єкти (не мають еквівалентної грошової оцінки: особисті немайнові блага, інформація, результати інтелектуальної діяльності). Всі цифрові об’єкти можуть бути також поділені на майнові та немайнові. До майнових можуть бути віднесені криптовалютні активи, токени, цифрові гроші та інше цифрове майно. Виключно немайновий характер мають персональні цифрові архіви, історії месенджерів, інтернет-репутація тощо.

Відповідно до аксіологічного критерія можна виділити об’єкти, що мають інформаційну, культурну, естетичну, репутаційну, економічну, духовну або комплексну з перерахованих цінність.

Відповідно до форми та способу об’єктивації цифрових об’єктів їх можна поділити на об’єкти, що співвідносяться з об’єктами реальної дійсності, та об’єкти, що передбачають лише віртуальне існування (віртуальні об’єкти). До першого виду відносяться, наприклад, текстові шрифти та стилі, що можуть бути роздруковані, або налаштування обладнання, тобто програмні компоненти, що взаємодіють з конкретними механізмами. Другий же вид включає такі об’єкти, об’єктивація яких неможлива в реальному світі (наприклад, зброя або одяг в комп’ютерній грі, рейтингові бали чи репутаційні досягнення, елементи індивідуалізації в соціальній мережі, робочий варіант графічного або аудіовізуального контенту у вигляді відповідного файлу програмного редактора тощо).

Визначено поняття віртуальних об’єктів, під якими пропонується розуміти елементи віртуального простору, що не мають аналогічного матеріального виразу, становлять естетичну, культурну, інформаційну, економічну або іншу цінність, інтегровані до відповідної віртуальної системи, доступ до якої здійснюється за допомогою технічних засобів з використанням інформаційних технологій.

Виділено характерні особливості, які прямо або опосередковано властиві більшості цифрових об’єктів та впливають на можливість їх потенційної передачі у спадок у випадку смерті власника: динамічність існування ІТ-об’єктів; анонімність та знеособлення в питаннях володіння та використання окремих ІТ-об’єктів; знаходження окремих об’єктів поза межами впливу держави та національного законодавства; нетрадиційність способів монетизації окремих об’єктів ІТ; невизначеність реальної та потенційної цінності окремих об’єктів.

Встановлено, що динаміка виникнення та існування ІТ-об’єктів виявляється в трьох ключових для можливості їх коректного правового регулювання факторах: максимальній швидкості їх виникнення та поширення; стрімкому розширенні сфери застосування та видозміні первинного об’єкта; раптовості їх занепаду та зникнення через заміну новими об’єктами. Перший фактор фактично виключає можливість законодавця встигати за розвитком інформаційних технологій і об’єктами, що породжуються завдяки цим технологіям. Крім того, важливе значення має той факт, що значна частина ІТ-об’єктів сьогодні впроваджуються незалежними від держави користувачами інформаційних технологій. Держава найчастіше не включена до тієї системи відносин, що формуються щодо того чи іншого цифрового об’єкта, а, отже, потребується значний об’єм науково-дослідної, законотворчої та правозастосовчої роботи для врегулювання відносин щодо цифрових об’єктів та включення цих відносин до усталеної системи внутрішньодержавних цивільних правовідносин.

Доведено, що перешкодою для однотипного правового регулювання спадкування всіх ІТ-об’єктів є позаправові етичні моменти, яких неможливо уникнути в правових відносинах щодо приватного життя особи. На відміну від об’єктів авторського права, об’єкти ІТ, що передбачають персональний доступ користувача, можуть зберігати приватну, конфіденційну інформацію інших осіб (наприклад, листування з питань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків), розкривати особисту інформацію, яку померла особа не бажала б поширювати (відомості про звички, вчинки, особисті контакти) або інформацію щодо інших осіб, що могла стати відомою в результаті активності померлої особи в Інтернеті. Встановлено, що включення такого об’єкту ІТ до заповіту дозволяє достовірно визначити волю спадкодавця, однак у випадку спадкування за законом воля спадкодавця не може бути визначена коректно. Вирішенням цієї проблеми може слугувати підписання окремого пункту користувацької угоди, згідно з яким користувач може самостійно вирішувати долю свого об’єкта ІТ після своєї смерті (така можливість вже передбачена для користувачів Google, Facebook та декількох інших сервісів).

З’ясовано, що заходи з пошуку спадкового майна, які застосовуються нотаріусом або зацікавленою стороною, абсолютно неефективні у випадку пошуку цифрових об’єктів, які належали спадкодавцю, адже саме анонімність і конфіденційність стають перепонами при пошукових заходах.

На підставі аналізу чинного законодавства та юридичної практики зроблено висновок, що інформаційні технології вже зараз широко застосовуються в реалізації спадкових прав. Найбільш характерними прикладами їх застосування слугують складання заповіту із залученням технічних засобів, фіксація посвідчення заповіту за допомогою технічних засобів, звернення нотаріуса в процесі пошуку майна до електронних реєстрів, ведення спадкового реєстру. Однак констатовано недостатню залученість існуючих технологій до відносин щодо складання, посвідчення та реалізації заповіту, що пояснюється жорстким імперативним режимом, встановленим для форми заповіту. Виключно нотаріально посвідчена письмова форма заповіту з подальшим його перенесенням на спеціальний бланк є значною перепоною для залучення сучасних технологій до спадкових правовідносин. Імплементація інституту електронного заповіту та розширення режиму секретного заповіту є перспективними напрямками наукової та законодавчої роботи в даній сфері.

Визначено зміст поняття електронний заповіт, під яким запропоновано розуміти односторонній правочин щодо розпорядження правами на віртуальне майно на випадок смерті правовласника. Одночасно відзначено, що від електронних заповітів слід відрізняти заповіти в електронній формі, вчинення яких передбачено в деяких іноземних державах. Використання електронної форми заповіту – прогресивне надбання інформаційного суспільства. Сучасні можливості використання інформаційних технологій, однак, не знаходять вчасного відображення в законодавстві, а, отже, від цього факту втрачає й юридична практика.

Відзначено, що сучасні тенденції у розвитку Інтернет-ресурсів дозволяють говорити про новий спосіб складання секретного заповіту, а саме розміщення текстового варіанта волевиявлення або відеозапису заповідального розпорядження на Web-сайті або Web-сторінці заповідача. При складанні заповіту в такий спосіб заповідач у заклеєному конверті подає лише Web-адресу (посилання) сторінки чи сайту та вказівку на шляхи отримання коду доступу до цих Інтернет-ресурсів. Використання такого способу складання секретного заповіту дозволяє вносити зміни та скасовувати його без зайвого звернення до нотаріуса. Запропоновано шляхом внесення доповнення до ст. 1249 ЦК України розширити можливості щодо складання секретного заповіту, встановивши можливість складання секретного заповіту шляхом розміщення текстового варіанта, звуко- чи відеозапису в електронних ресурсах чи на твердих носіях інформації. Посвідчуючи такий заповіт, нотаріус зобов’язаний при вчиненні нотаріальних дій відобразити той факт, що секретний заповіт був поданий у конверті на відповідному носієві інформації.

Встановлено, що неоднорідність об’єктів ІТ, права на які можуть належати фізичним особам, визначає й відмінності у можливостях їх передачі у спадок. Так, не всі об’єкти ІТ відносяться до об’єктів інтелектуальної власності, а, отже, окремі об’єкти ІТ не підпадають під правовий режим спадкування прав інтелектуальної власності. Об’єкти інтелектуальної власності як специфічний об’єкт цивільного обороту мають особливий порядок спадкування, що зумовлюється тим, що на об’єкт інтелектуальної власності існують як майнові, так і немайнові права. При цьому за загальним правилом спадкоємці отримують тільки майнові права щодо інтелектуальної власності.

Відзначено, що вітчизняне законодавство не враховує еволюції баз даних, адже на практиці виникають ситуації, коли розробник є автором не комп’ютерної програми чи бази даних, а, наприклад, принципу пошуку серед аудіо-візуального контенту чи його зберігання, а, отже, не підпадає під режим правового захисту.

Визначено, що віртуальні об’єкти – це такі елементи віртуального простору, які не мають аналогічного матеріального виразу, становлять естетичну, культурну, інформаційну, економічну або іншу цінність, інтегровані до відповідної віртуальної системи, доступ до якої здійснюється за допомогою технічних засобів з використанням інформаційних технологій.

На підставі аналізу юридичної практики встановлено, що спадкування будь-яких об’єктів, які не мають вираження в реальному світі, є неможливим в реалізації згідно з чинним законодавством. Якщо права інтелектуальної власності на електронні бази даних, домени, комп’ютерні програми з деякими виключеннями знайшли своє місце серед прав, що можуть бути успадковані, то спадкування криптовалютних гаманців, індивідуальних та публічних сторінок у соціальних мережах, профілів доступу до електронних ресурсів, електронних поштових скриньок, підписок на медіа-продукти та інші віртуальні об’єкти не врегульоване чинним законодавством. Українське законодавство не містить норм, що регулюють порядок спадкування об’єктів у віртуальному просторі, таких, як профілі в соцмережах, аккаунти, та інших облікових записів в мережі Інтернет чи інших мережах, які передбачають персональний доступ до них.

На підставі аналізу практики користування сучасними платіжними системами визначено, що Яндекс-гроші, WebMoney, Qiwi тощо є платіжними системами, за допомогою яких проводяться операції з різними «традиційними» валютами – гривнями, доларами, євро та ін. У даному випадку йдеться про електронні гроші, що еквівалентні номіналу в тій чи іншій валюті. Bitcoin, у свою чергу, має критичні відмінності від таких систем. Доведено, що правова природа криптовалюти за українським законодавством не є визначеною, але одночасно криптовалюта не може бути прирівняна до засобу платежу, так само як і до валютної цінності. Водночас криптовалюти створені з метою їх використання як засобів платежу і за своїми характеристиками цілком здатні виконувати основні функції грошей.

Спадкування криптовалютних активів за законом є технічно неможливим процесом через особливості самого об’єкта. Щодо заповіту, то відповідно до цивільного законодавства особа може залишити секретний заповіт, режим якого, безумовно, дозволяє включити до складу переданого у спадок криптовалютний актив.

Здійснено класифікацію всіх способів успадкування таким чином: традиційні (з використанням механізмів, закріплених у чинному законодавстві); технологічні; змішані. Серед традиційних способів спадкування криптовалют запропоновано використання класичного заповіту із зазначенням даних криптовалютного гаманця та ключу доступу до нього. У даний спосіб, однак, нівелюється анонімність володіння таким гаманцем та існує небезпека втрати коштів через інформованість інших осіб. Серед технологічних способів передачі криптовалютних активів спадкоємцям виділяються: системи відстроченого платежу, що вбудовані в самі програми-клієнти крипто-гаманців; використання спеціально створених інтернет-ресурсів по спадкуванню цифрових активів; системи відстроченого доступу до гаманця. До змішаних способів можна віднести спадкування крипто-гаманців у паперовій та апаратній формах. Ключі доступу можуть являти собою цілком традиційні речі, а вказівка на їх розташування може міститися в тексті заповіту.

Виокремлено відмінності в спадкуванні токенів щодо інших криптовалютних активів. З’ясовано, що для токенів характерним є суб’єкт, на якого може бути спрямовано стягнення коштів на користь спадкоємців, однак дана процедура не врегульована національним законодавством, а суди відмовляють при вирішенні спорів щодо такого об’єкта як токени. Аналіз вітчизняної судової та нотаріальної практики свідчить про значний консерватизм суддів та нотаріусів у випадках необхідності вирішувати справи із залученням таких об’єктів, як криптовалютні активи.