Міжнародно-правовий захист від природних та техногенних катастроф

Abstract

Дисертація є першим в українській науці міжнародного права спеціальним комплексним дослідженням міжнародно-правового захисту від природних та техногенних катастроф. У роботі представлено авторське поняття та власний підхід до розуміння захисту від природних та техногенних катастроф засобами міжнародного права, а також сформульовані положення, які характеризуються науковою новизною.

У дисертації проведено комплексне дослідження міжнародноправового захисту від природних та техногенних катастроф, проаналізовано поняття природних та техногенних катастроф, які являють собою одну з наймасштабніших екзентиційних загроз людству. Попередження та мінімізація їх наслідків потребують співпраці всієї міжнародної спільноти, адже саме так можна запобігти настанню таких катастроф, або максимально швидко ліквідувати їх наслідки.

Під катастрофою слід розуміти будь-які природні або спричинені людиною лиха, які спричиняють великі втрати людського життя або руйнування природного середовища, приватної власності чи громадської інфраструктури. Лихо може бути відносно раптовим, наприклад землетрус чи розлив нафти. Воно може розгортатися протягом більш тривалого періоду, як наприклад, наслідки триваючої пандемії чи кліматичних змін. Сильні посухи, лісові пожежі, повені, зсуви та виверження вулканів часто вважаються прикладами стихійних лих. Великі промислові аварії, руйнування будівель, багатоповерхові пожежі, аварії авіалайнерів, затоплення суден і терористичні акти класифікуються як катастрофи, спричинені людиною.

Досліджено, що катастрофи слід поділяти на природні та техногенні. Природня катастрофа – це явище природнього характеру, руйнівна дія якого проявляється в рамках значних просторово-часових параметрів і створює загрозу життю та життєдіяльності людей, а також завдає суттєві матеріальні збитки внаслідок несприятливого впливу на людську діяльність та навколишнє природне середовище. Загалом, природні катастрофи можуть виникати незалежно одна від одної, але можуть бути і взаємопов’язані. Тобто, одна природна катастрофа може спричинити іншу. До природних катастроф відносяться такі стихійні лиха, як землетруси, виверження вулканів, урагани, повені, пожежі.

Катастрофи, що пов’язані із діяльністю людини, досить часто визначають, як антропогенні (техногенні) катастрофи. Техногенна катастрофа напряму залежить від людини і може бути спровокована дією людини або її бездіяльністю. Техногенні катастрофи призводять до ураження та травмування населення, створює загрозу для життя та здоровʼя людей на певній території або у межах економічної діяльності. Це призводить до пошкодження будівель, споруд, обладнання та транспортних засобів, порушення виробничих або транспортних процесів, а також спричиняє надмірні, аварійні викиди забруднюючих речовин та інший негативний вплив на природне середовище.Техногенні катастрофи поділяються на промислові, транспортні та змішані. Промислові катастрофи включають витік хімічних чи радіоактивних речовин, вибухи, пожежі. Інциденти на транспорті групуються залежно від виду: аварії на залізничному, повітряному, водному чи автомобільному транспорті.

Доведено, що міжнародно-правове регулювання захисту від природних і техногенних катастроф охоплює сфери адаптації до наслідків стихійних лих, забезпечення прав людини, відтворення навколишнього природного середовища. Основною метою наукових досліджень у галузі міжнародно-правового захисту від природних та техногенних катастроф є розробка наукових основ та правових механізмів для запобігання та послаблення негативних наслідків катастроф для життя людей, інфраструктури та довкілля. Міжнародно-правове регулювання захисту від природних і техногенних катастроф включає розробку міжнародних угод, договорів і конвенцій, які встановлюють юридичні зобов’язання щодо попередження антропогенних катастроф, мінімізації наслідків природних катастроф та відповідальність держав, юридичних та фізичних осіб за порушення міжнародно-правових норм в цій сфері.

З’ясовано, що було створено систему міжнародно-правових стандартів у сфері захисту від природних та техногенних катастроф. Одним з найважливіших документів спрямованих на захист людей і навколишнього середовища від серйозних аварій є Директива Seveso II. Ця нормативна ініціатива застосовується до галузей промисловості, які операційно використовують значні обсяги матеріалів та ті, що становлять потенційну загрозу для людей і навколишнього середовища. Згідно з цією Директивою, оператори повинні продемонструвати свою здатність впроваджувати політику запобігання серйозним аваріям, включаючи впровадження систем управління безпекою. Обов’язковими етапами є оцінка ризиків та активне управління ними, а також обов’язок мати готовність до надзвичайних ситуацій шляхом розробки відповідних планів реагування. Ця Директива застосовується до широкого спектру діяльності, яка повʼязана із небезпечними речовинами, включаючи вибухонебезпечні матеріали, горючі рідини та гази, а також токсичні сполуки. Директива встановлює два порогові рівні для небезпечних речовин. Компанії, що перевищують ці пороги, зобов’язані вживати додаткових заходів безпеки.

Резолюція № 42/1691 ухвалена Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй визнала природні катастрофи як найсерйознішу загрозу для життя людей та загального розвитку людства. У цьому контексті було оголошено міжнародне десятиліття, спрямоване на зменшення ризику стихійних природних лих. Головною метою цієї Резолюції встановлено зменшення масштабів людських втрат, матеріальних збитків та соціальноекономічних потрясінь, які можуть виникнути внаслідок природних катастроф, таких як землетруси, урагани, торнадо, цунамі та інші. Резолюція також визначила три ключові чинники, які спонукали ООН до прийняття конкретних заходів щодо стихійних лих та їхнього запобігання. Один із цих факторів полягає в тому, що стихійні катастрофи призводять до серйозних наслідків для життя людей, навколишнього природного середовища та завдають значних пошкоджень інфраструктурі та майну у всьому світі, порушуючи розвиток держав та громадянського суспільства.

Доведено важливість міжнародного співробітництва держав у захисті від природних та техногенних катастроф та відображено систему міжнародно-правових норм, що регулюють співробітництво між державами в питаннях запобігання, мінімізації та ліквідації наслідків природних та техногенних катастроф. Докладно аналізується роль Європейського Союзу, таких організацій, як ООН, Міжнародна організація з питань боротьби зі стихійними лихами, а також взаємодія та діяльність регіональних європейських організацій та міжнародних неурядових організацій.

Визначено принципи та основні завдання міжнародного співробітництва щодо забезпечення сталої реакції на кризові ситуації, а також обов’язки держав та інших акторів щодо захисту та мінімізації наслідків природних та техногенних катастроф. Розглянуто питання їх попередження, координації гуманітарних дій, обміну інформацією та надання допомоги постраждалим при таких надзвичайних подіях. Підкреслено важливість розвитку наукових методів та технологій, а також міжнародноправового регулювання, спрямованого на підвищення ефективності заходів у галузі захисту від катастроф.

Проаналізовано можливі наслідки глобального потепління, а також вплив зміни клімату на сучасний світ та майбутнє людства. Розглянуто міжнародно-правове співробітництво у питанні боротьби з глобальним потеплінням та його наслідками, підвалинами якого є укладення та дотримання міжнародних угод і договорів, які спрямовані, по-перше на попередження таких наслідків шляхом зменшення викидів парникових газів, по-друге на адаптацію до його наслідків та підвищення стійкості суспільства на вплив зміни клімату. Розглянуто конкретні договірні інструменти міжнародного права, такі як Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, Кіотський протокол до зазначеної конвенції, Паризька угода та інші міжнародні угоди, що встановлюють зобов’язання країн у сфері охорони кліматичної системи Землі.

Проаналізовано адаптацію до наслідків природних катастроф та доведено важливість пошуку оптимальних методів захисту та попередження від природних катастроф, а також вивчення рольової готовності урядів і міжнародних організацій у реагуванні на надзвичайні ситуації. Успішна адаптація до природних катастроф потребує комплексних заходів, що охоплюють попередження, готовність та реагування в умовах надзвичайних ситуацій. Кожна країна повинна взяти на себе зобов’язання застосовувати відповідну адаптивність до зміни клімату та структуру, впроваджуючи ефективні стратегії реагування, щоб оцінити переваги та корисність адаптації та підтвердити найкращу стратегію. Саме при співраці та спільній координації дій можлива ефективна адаптація до природних катастроф.

Досліджена відповідальність за скоєння техногенних катастроф та визначена необхідність у чіткому затвердженні відповідальності за скоєння таких катастроф. Оскільки наразі конкретний механізм притягнення до відповідальності відсутній, є потреба у співпраці та встановленні конкретних міжнародно-правових приписів, за якими особи, винні у створенні антропогенних катастроф, будуть притягуватися до відповідальності. Недоліки у визначенні, уникненні та реакції на такі катастрофи підкреслюють важливість посилення законодавчих механізмів, що визначають, яка сторона несе відповідальність за управління техногенними процесами. Правильно встановлена система відповідальності сприятиме створенню середовища, де здоровʼя людей, довкілля та стабільність суспільства є головним пріоритетом. Проте цей аспект потребує постійного удосконалення та адаптації до нових викликів, так як з кожним роком технологічний прогрес розвивається все більше та швидше. Виконання принципів прозорості та публічності у сфері відповідальності буде основою для запобігання подібним катастрофам у майбутньому й забезпечення безпеки й добробуту суспільства.

Запропоновано створити міжнародні стандарти шляхом укладення угод та конвенцій, які встановлюють правила для запобігання антропогенній шкоді та регулювання відповідальності за неї, необхідно доопрацювати системи компенсацій для постраждалих держав або сторін, що понесли збитки внаслідок антропогенних дій і шкоди навколишньому середовищу. Є необхідним створення механізму контролю за виконанням міжнародних стандартів та узгоджених домовленостей, включаючи механізми перевірки та звітності. Створення або використання міжнародних судових органів для розгляду справ щодо порушень даних стандартів є одним з вирішальних пунктів на шляху до впровадження ефективного механізму відповідальності держав за заподіяння антропогенних катастроф. Забезпечення активної співпраці між державами, обмін даними, технологіями та найкращими практиками для попередження шкоди та ефективного реагування у разі її виникнення покращить інститут міжнародної відповідальності та допоможе ефективному її застосуванню.

Проаналізовано руйнівні наслідків підриву Каховської ГЕС та загроза підриву Запорізької АЕС, як для України, так і для всього світу та можливості притягнення до відповідальності винних в цьому злочинному діянні. Розглянуто підрив Каховської ГЕС як злочин екоциду. Проте в міжнародному кримінальному праві відсутнє нормативно закріплене поняття терміну «екоцид». Тому визначена необхідніть внесення даного виду злочину до юрисдикції Міжнародного кримінального суду. Широкомасштабне знищення природних ресурсів, екосистем та біорізноманіття може бути настільки серйозним, що потребує міжнародної юридичної оцінки та відповідальності за такі злочини. Внесення злочину «екоциду» до юрисдикції Міжнародного кримінального суду може забезпечити важливий юридичний механізм для захисту природи та встановлення стандартів, що регулюють ставлення до екосистем. Такий крок може сприяти збереженню природних ресурсів для майбутніх поколінь та забезпечити стійкий розвиток на планеті.