Церковно-політичний сепаратизм у межах південно-східної Візантії: публічно-правовий контекст (553–564 роки)

Abstract

Стаття присвячена дослідженню публічно-правових формул несторіанського та монофізитського сепаратизмів у межах сирійської і єгипетської провінцій Східної Римської імперії (Візантії). Для викладу матеріалу обрано пізній період правління імператора Юстиніана Великого (527–565 роки), коли рішення V Вселенського Собору (553 рік) і Мирний договір з Іраном (562 рік) дозволили Константинопольському патріархату розпочати відновлення релігійної єдності всередині Християнської церкви. Поступки імператора Юстиніана не привели до бажаних результатів і лише поглибили розкол між полікультурними спільнотами Сирії та Єгипту. Наприклад, у Сирії були спроби цілковитого відокремлення Антіохійського патріархату від ортодоксальної (Халкидонської) Візантійської церкви. Головним сепаратистським рухом Сирії стали несторіани, що проводили політику зближення із Сасанідським Іраном (на той момент у Персії швидко поширювався несторіанський варіант християнства). Утім, Юстиніану вдалось зупинити експансію перського несторіанства в Сирії, оскільки Антіохійський патріархат злякався реальної перспективи поглинання з боку Ктесифонського несторіанського патріархату. У свою чергу, Єгипет у 550-х роках став ареною протистояння монофізитів і православних християн. Незважаючи на прихильність Халкидонському символу віри (451 рік), Юстиніан був змушений схвалити співіснування двох конкуруючих християнських церков – Олександрійського ортодоксального патріархату й Олександрійського коптського папства (монофізитський патріархат). Політичне тло викладених релігійних подій, а також імператорські розпорядження і внутрішньоцерковні рішення (канони), що супроводжували пізній період царювання Юстиніана Великого, ми пропонуємо вважати предметом для подальших історико-юридичних досліджень. По-перше, розуміння взаємин окремих сепаратистських церков і Константинополя дозволяє глибше розібратися в політичній теорії візантійської симфонії. По-друге, проаналізовані нами суперечки і чвари в ранній Візантії дозволяють зробити висновок про глибоку федералізацію східноримських суспільних відносин. Режим lex foedus, який надавався варварам (німці, слов’яни і кочівники) протягом усієї епохи пізньоримського домінату, укорінився в соціальному світогляді і сформував стереотип позитивного сприйняття «децентралізованої держави» з боку народних мас Східної Римської імперії.The article is devoted to the study of the public-law formulas of Nestorian and Monophysite separatism within the Syrian and Egyptian provinces of the Eastern Roman Empire. For the presentation of the mate-rial, we choose the late period of the reign of Emperor Justinian the Great (527–565), when the Decisions of the V Ecumenical Council (553) and the Peace Treaty with Iran (562) allowed the Patriarchate of Constantinople to start restoring religious unity within the Christian Church. The concessions of the Emperor Justinian did not lead to the desired result and only inflamed the atmosphere in the multicultural commu-nities of Syria and Egypt. For example, in Syria, were made attempts to completely separate the Antiochian Patriarchate from the Orthodox (Chalcedonian) Byzantine Church. The main separatist movement here were the Nestorians, who pursued a policy of rapprochement with the rapidly Christianizing New Persian kingdom ruled by the Sassanid dynasty. However, Justinian managed to stop the expansion of Persian Nestorianism in Syria, since the Antiochian Patriarchate was afraid of the real prospect of absorption by the Ctesiphonian Nestorian patriarchy. In turn, Egypt in the 550’s became the arena of confrontation between Monophysites and Orthodox Christians. Despite adherence to the Chalcedonian Creed (451), Jus-tinian was forced to approve of the coexistence of two parallel Christian churches in Egypt – the Alexan-drian Orthodox Patriarchate and the Alexandrian Coptic Papacy (Monophysite Patriarchate). The politi-cal background of the stated religious events, as well as the imperial orders and internal church decisions (canons) that accompanied the late period of the reign of Justinian the Great, we propose to consider as important subject for further historical and legal research. First, an understanding of the relationship between the individual separatist churches and Constantinople, allows a deeper understanding of the polit-ical theory of the Byzantine symphony. Secondly, the analyzed disputes and feuds in early Byzantium allow us to draw a conclusion about the deep federalization of East Roman social relations. The lex foedus regime, afforded to the barbarians (Germans, Slavs and Nomads) throughout the dominate era, took root in the social worldview and formed a stereotype of a positive perception of the “decentralized state” by the populace of the Eastern Roman Empire.Статья посвящена исследованию публично-правовых формул несторианского и монофизитского сепаратизмов в пределах сирийской и египетской провинции Восточной Римской империи (Византии). Для изложения материала выбрана поздний период правления императора Юстиниана Великого (527-565 годы), когда решение V Вселенского Собора (553 год) и Мирный договор с Ираном (562 год) позволили Константинопольскому патриархату начать восстановление религиозного единства внутри христианской церкви. Уступки императора Юстиниана не привели к желаемым результатам и лишь усугубили раскол между поликультурного сообществами Сирии и Египта. Например, в Сирии были попытки полного отделения Антиохийского патриархата от ортодоксальной (Халкидонского) Византийской церкви. Главным сепаратистским движением Сирии стали несториане, проводившие политику сближения с сасанидского Ирана (на тот момент в Персии быстро распространялся несторианский вариант христианства). Впрочем, Юстиниану удалось остановить экспансию персидского несторианства в Сирии, поскольку Антиохийский патриархат испугался реальной перспективы поглощения со стороны Ктесифонського несторианского патриархата. В свою очередь, Египет в 550-х годах стал ареной противостояния монофизитов и православных христиан. Несмотря на приверженность Халкидонском символа веры (451 год), Юстиниан был вынужден принять сосуществование двух конкурирующих христианских церквей - Александрийского ортодоксального патриархата и Александрийского коптского папства (монофизитский патриархат). Политический фон изложенных религиозных событий, а также императорские распоряжения и внутрицкрковные решения (каноны), сопровождающие поздний период царствования Юстиниана Великого, мы предлагаем считать предметом для дальнейших историко-юридических исследований. Во-первых, понимание взаимоотношений отдельных сепаратистских церквей и Константинополя позволяет глубже разобраться в политической теории византийской симфонии. Во-вторых, проанализированы нами споры и распри в ранней Византии позволяют сделать вывод о глубокой федерализации восточноримских общественных отношений. Режим lex foedus, который предоставлялся варварам (немцы, славяне и кочевники) в течение всей эпохи позднеримских домината, укоренился в социальном мировоззрении и сформировал стереотип положительного восприятия «децентрализованной государства» со стороны народных масс Восточной Римской империи.