Реалізація права на справедливий суд у кримінальному провадженні України

Abstract

Дисертація є комплексним дослідженням, присвяченим реалізації права на справедливий суд у кримінальному провадженні України. У роботі вивчено сучасний стан наукової розробленості піднятої проблематики, що здійснено на підставі аналізу наукових досліджень, присвячених різновекторним аспектам реалізації права на справедливий суд (в хронологічному порядку залежно від тієї чи іншої галузі права). Огляд оприлюднених результатів наукових розробок засвідчив, що на сьогодні в юридичній доктрині закладено фундаментальні теоретичні основи щодо понятійного апарату, значення, структурних елементів права на справедливий суд, його реалізації під час судового розгляду тощо. Проте, незважаючи на чималу кількість наукових досліджень з даного питання, комплексного вивчення реалізації права на справедливий суд у кримінальному провадженні не здійснено, що підвищує актуальність піднятої проблематики. Крім того, низка питань, що стосуються реалізації цього права в практичній площині, є дискусійними, малодослідженими, а окремі й зовсім не вирішеними.

Визначено, що, виходячи з фундаментальності та багатоаспектності права на справедливий суд, одноманітне його розуміння не можливе без усебічного осмислення трьох взаємопов’язаних складових правових дефініцій – «право», «справедливість» і «суд». Задля цього із критичним осмисленням здійснено аналіз наукових позицій та практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) щодо тлумачення вказаних понять. Визначено недоцільним інтерпретувати права на справедливий суд через його структурні елементи. З’ясовано, що в правовій доктрині пильна увага до тлумачення права на справедливий суд обумовлена декількома загальнопов’язаними факторами. По-перше, така концептуалізація постала після ратифікації Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі – КЗПЛ/Конвенція). По-друге, Конституцією України та Законом «Про судоустрій та статус суддів» кожному гарантовано право на справедливий суд (судовий розгляд).

Виділено два взаємопов’язані структурні елементи права на справедливий суд: 1) інституційно-функціональний, до якого включено: доступ до правосуддя; незалежність та неупередженість суду; гласність та відкритість судового провадження; 2) процесуальний, до якого віднесено: розумність строків; змагальність сторін кримінального провадження; оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.

Звертається увага на взаємопов’язаність та взаємодоповненість таких конвенційних вимог, як доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень. Зазначено, що обов’язковість рішень суду як засада судочинства конкретизується у національному процесуальному законодавстві та пов’язується з набранням ним законної сили. Взято до уваги практику ЄСПЛ у тій частині, що відсутність остаточного судового рішення вважається порушенням права на доступ до суду. Відзначено, що відповідно до правової позиції ЄСПЛ неможливо припустити, щоб у п. 1 ст. 6 Конвенції були детально описані процесуальні гарантії, які надаються сторонам, а саме щодо здійснення справедливого, публічного i швидкого розгляду справи, при цьому не гарантовано прийняття остаточного рішення.

Підтримано наукову позицію з приводу того, що доступ до правосуддя доцільно розглядати як комплексний інститут, оскільки це створені державою юридично-правові умови, при яких кожна особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтереси порушені, має реальну можливість звернутися до суду, сподіваючись на оперативний та справедливий судовий захист, направлений на відновлення порушених прав з обов’язковим і безумовним виконанням судових рішень у відведений законом строк.

Констатовано, що наразі проблемним залишається питання щодо забезпечення права особи на негайне звернення до суду за захистом своїх прав, які були порушені під час досудового розслідування. Не посприяло вирішенню цієї проблеми і доповнення ч. 1 ст. 303 КПК України новим пунктом 9-1, адже законодавець передбачив можливість оскаржити на досудовому розслідуванні лише рішення прокурора про відмову у задоволенні скарги на недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування. З метою подальшої оптимізації даного питання запропоновані відповідні зміни до п. 9-1 ч. 1 ст. 303 КПК України. З урахуванням нормативно-правового закріплення гарантій доступу до правосуддя запропоновано їх поділити на дві групи: 1) загальні – ті, що передбачені у нормах міжнародно-правових актів; 2) спеціальні – ті, що передбачені в національному кримінальному процесуальному законодавстві.

Досліджено проблемні питання, що стосуються незалежності суддів як передумови функціонування самостійної, авторитетної судової влади, яка має відповідати європейським стандартам у сфері захисту прав і свобод людини. Адже відсутність незалежного суду свідчить як про нехтування основоположними правами і свободами людини, так і про відсутність дієвої судової системи. Пояснюється це тим, що незалежність є невід’ємною передумовою забезпечення права на справедливий суд, гарантування верховенства права і законності.

Акцентовано увагу на таку процесуальну гарантію незалежності суддів, як обов’язковість вказівок суду вищестоящої інстанції, оскільки вони спрямовані не тільки на виправлення судових помилок, а і на забезпечення незалежності суддів і свободи їх внутрішнього переконання під час розгляду справи. Відзначено, що на відміну від положень ч. 2 ст. 415 КПК України, якими передбачено межі вказівок суду апеляційної інстанції, меж вказівок суду касаційної інстанції в КПК України не передбачено. З метою усунення такої законодавчої прогалини запропоновано доповнити ч. 2 ст. 439 КПК України відповідним положенням.

Відмічається, що імперативна вимога закону, яка зобов’язує суд закрити кримінальне провадження, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий не бажає підтримувати його в суді, обмежує самостійність, незалежність та неупередженість суду. З приводу цього дисертант поділяє наукову позицію, що суд не може бути зобов’язаний закрити кримінальне провадження, не вдаючись до вирішення питання про те, наскільки така відмова є обґрунтованою.

Встановлена відсутність щодо єдності законодавчого формулювання та нормативного закріплення зазначеної засади. Звернено увагу на поєднання у межах статей 7, 27 КПК України таких правових категорій, як «гласність», «відкритість» та «фіксування технічними засобами», що свідчить про комплексність цієї засади. Підтримано наукову позицію, що обов’язковість фіксування технічними засобами судового провадження є необхідним доповненням вимоги гласності, що забезпечує відкритість судового розгляду. Разом з тим, слід дотримуватися і вимоги повноти, яка характеризується інформаційною насиченістю, та під якою розуміється загальна кількість інформації, що зафіксована та міститься у відповідних технічних засобах.

Стверджено, що вимоги п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК України безпосередньо спрямовані на ефективну реалізацію права на справедливий суд, порушення чого є істотним порушенням кримінального процесуального закону, а, отже, й підставою для скасування судом апеляційної інстанції судового рішення із призначенням нового розгляду в суді першої інстанції. Аналіз судової практики з цього питання засвідчив, що більшість вироків та ухвал суду першої інстанції з підстави, яка передбачена п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК України, скасовується саме через порушення судами вимоги щодо повного фіксування судового провадження. При цьому визнано негативною практику скасування судового рішення без витребування резервної копії технічного носія інформації. З метою уникнення такої практики запропоновані відповідні зміни до КПК України.

Констатовано, що поширювальне тлумачення ч. 6 ст. 107 КПК України, яке має місце в судовій практиці, суперечить змісту цієї норми. Задля усунення подібних ситуацій та ефективного забезпечення права на справедливий суд у контексті реалізації вимоги повного фіксування судового засідання технічними засобами, запропоновано до КПК України внести відповідні зміни.

Відзначено, що запровадження до кримінального процесуального законодавства України положення про розумні строки є позитивним кроком, спрямованим на наближення національного кримінального судочинства до європейських стандартів. Однак, на сьогодні чимала кількість звернень громадян України до ЄСПЛ стосуються недотримання розумних строків, при чому найбільша кількість заяв стосується системного невиконання або тривалого виконання рішень національних судів, що є порушенням п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції.

Сформульовано тезу про те, що значним кроком у напрямку розробки дієвого механізму забезпечення розумних строків, зокрема, формування системи ефективних правових засобів, які б дозволяли досягти балансу реалізації публічних i законних інтересів учасників кримінального провадження, є правові позиції Верховного Суду.

Виокремлено та проаналізовано особливості визначення критеріїв розумних строків за КПК деяких зарубіжних країн, що дало змогу зробити висновок про більш поширений підхід щодо їх унормування. Зосереджено увагу, що досить важливим є здійснення досудового розслідування та розгляду кримінального провадження в суді якомога швидше щодо особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування. У зв’язку з цим запропоновано внести зміни до ч. 4 ст. 28 КПК України.

Порівнявши ч. 6 ст. 28 та ст. 308 КПК України, констатовано, що їх положення не узгоджуються, оскільки в останній не передбачено можливості звернення до слідчого судді або суду з клопотанням про недотримання розумних строків. Задля усунення вказаних законодавчих неточностей та суперечностей запропоновано внести відповідні зміни й доповнення до ч. 6 ст. 28 та ст. 308 КПК України.

Сформульовано та охарактеризовано п’ять ознак змагальності, а саме в контексті: 1) засади кримінального провадження, що має бути реалізована на всіх його стадіях; 2) трьох кримінальних процесуальних функцій; 3) можливості сторін кримінального провадження самостійно обирати поведінку та відстоювати власну правову позицію, захищати права, свободи та законні інтереси; 4) процесуальної рівності сторін кримінального провадження; 5) наділення суду особливим статусом, який відокремлений від сторін провадження, та створює умови для реалізації ними прав і виконання обов’язків.

З метою оптимізації засади змагальності в частині самостійного обстоювання стороною захисту правової позиції в суді висловлено позицію про необхідність надання стороні захисту права складати «захисний висновок». Аргументовано, що в даному процесуальному документі має бути відображена позиція сторони захисту щодо: обставин кримінального правопорушення; визнання або невизнання особою своєї вини із обґрунтуванням такої позиції; можливості відшкодування шкоди потерпілому; обставин, які пом’якшують покарання тощо. Захисний висновок повинен подаватися до суду на підготовчому провадженні та оголошуватися захисником на початку судового розгляду після оголошення прокурором обвинувального акту.

Констатовано, що сторони кримінального провадження не є рівними у процесі збирання доказів. Свідченням цього є те, що передбачені законом способи збирання стороною захисту доказів або недостатньо врегульовані (наприклад, витребування доказів, здійснення «інших дій»), або фактично не є збиранням доказів (ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій).

Виділено дві основні позиції щодо проблематики активності дослідження суду обставин кримінального провадження. Перша витікає з бачення «чистої змагальності», прибічники якої сприймають суд як незалежного і неупередженого арбітра правового спору між сторонами кримінального провадження. Друга – діаметрально протилежна і полягає у відстоюванні права суду на певну ініціативу в доказовій діяльності. Наголошено на тому, що друга позиція суперечить змісту законодавчих положень. Аргументовано, що пасивність суду можлива лише за умови забезпечення дійсної змагальності та рівності сторін як на досудовому розслідуванні, коли здійснюється збір доказів, так і під час судового розгляду, коли сторони активно відстоюють свої правові позиції.

Встановлено, що право на оскарження є одним із найважливіших у структурі права на справедливий суд, оскільки саме через процес його реалізації здійснюється: 1) виправлення помилок і порушень закону, допущених слідчим, прокурором, слідчим суддею, або судом; 2) забезпечення прав та охоронюваних законом інтересів учасників процесу; 3) утвердження законності та справедливості кримінального судочинства.

Виділено два наукових підходи щодо конституційності (неконституційності) положень КПК України, в яких закріплено вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, що підлягають оскарженню. Підтримано правників, які не вбачають, що положення ч. 1 ст. 303 КПК України суперечать ст. 55 Конституції України, оскільки законодавець передбачив можливість оскарження не лише рішень, дій або бездіяльності слідчого або прокурора, визначених у ч. 1 ст. 303 КПК України, а й інших. Такі скарги будуть предметом розгляду не на стадії досудового розслідування, а на стадії підготовчого провадження. Відтак, законодавець не обмежив учасників кримінального провадження у праві на оскарження рішень, дій або бездіяльності слідчого, прокурора, а лише розмежував, які скарги можуть подаватися на стадії досудового розслідування, а які - на підготовчому провадженні.

Наголошено на проблемі неврегульованості процесуального порядку розгляду скарг учасників кримінального провадження на рішення, дії або бездіяльність слідчого, прокурора на підготовчому провадженні, оскільки у положеннях статей 314, 315 КПК України взагалі не вказано про розгляд скарг, поданих на рішення, дії або бездіяльність слідчого, прокурора. Констатовано, що на сьогодні відсутній механізм виконання вимог частин 2, 3 ст. 303 КПК України, що у судовій практиці створює перепони в реалізації права доступу до правосуддя, а саме права на оскарження на підготовчому провадженні. Зазначено, що вирішення проблемних питань з предмету оскарження на стадії досудового розслідування може здійснюватися двома шляхами. Перший шлях полягає в законодавчому визначенні «відкритого переліку» рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, які можуть бути оскаржені на досудовому розслідуванні, що свідчитиме про відмову від обмеження предмета оскарження на стадії досудового розслідування. Другий шлях, який дисертант вважає найбільш доцільним, полягає у залишенні закритого предмету оскарження, передбаченого ч. 1 ст. 303 КПК України, та необхідності розроблення порядку оскарження на підготовчому провадженні «інших» рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора (які не передбачені у ч. 1 ст. 303 КПК України) з метою його детальної регламентації.

Наголошено на необхідності визначення процесуального порядку оскарження рішень, дій, бездіяльності слідчого, прокурора під час підготовчого провадження, у зв’язку з чим у КПК України слід передбачити: 1) учасників, які мають право подавати скарги в підготовчому провадженні (доцільно таке право надати будь-якій особі, права якої були порушені або необґрунтовано обмежені під час досудового розслідування); 2) строки подання скарги, зокрема, протягом усього підготовчого провадження, але до призначення судового розгляду; 3) порядок розгляду скарги судом (вирішення таких скарг має здійснюватися за правилами судового розгляду (ст. 318-380 КПК України). Строк розгляду скарги повинен становити не пізніше сімдесяти двох годин з моменту її надходження; 4) правові наслідки розгляду скарги, тобто рішення, які можуть ухвалитися судом за результатами розгляду скарги.

Аналіз правових позицій, які були сформовані Європейським судом з прав людини, Конституційним Судом України та Верховним Судом під час розгляду й вирішення справ, дав змогу прийти до розуміння, що встановлений в ст. 309 КПК України вичерпний перелік ухвал слідчого судді, які підлягають апеляційному оскарженню під час досудового розслідування, не завжди може розглядатись як порушення права доступу до правосуддя.

Визнано, що перевірка заперечень на ухвали слідчого судді під час підготовчого провадження (в порядку ч. 3 ст. 309 КПК України) є недієвим способом судового контролю.

Аналіз правової позиції Верховного Суду привів до розуміння, що постановлена слідчим суддею ухвала, яка згідно ст. 309 КПК України не оскаржується та не передбачена КПК України, може бути переглянута судом апеляційної інстанції та, за наявності підстав, скасована. Зокрема, це стосується можливості оскарження ухвал слідчого судді про проведення позапланової документальної перевірки, про визнання речовим доказом; про надання дозволу на примусове відібрання зразків для проведення експертизи (окрім відібрання біологічних зразків) та інших ухвал.