Теоретичні та практичні аспекти тлумачення заповіту як спеціального способу захисту прав спадкоємців

Abstract

Стаття присвячена виявленню особливостей тлумачення заповіту як спеціального способу захисту прав спадкоємців. Сформульована мета застосування цього способу захисту, що полягає у визначенні дійсної волі заповідача в разі, коли зміст цього правочину є нечітким або допускає подвійне розуміння. На підставі аналізу правової доктрини та судової практики визначені особливості здійснення тлумачення заповіту судом. По-перше, право на пред’явлення позову про тлумачення заповіту виникає після смерті заповідача у спадкоємця, який прийняв спадщину у спосіб та строки, визначені законодавством. По-друге, загальні правила тлумачення змісту правочину, закріплені у ст.2 13 Цивільного кодексу України, застосовуються обмежено. Так, заповіт тлумачить не сторона правочину, а інші особи. Крім того, зважаючи на правову природу заповіту як одностороннього правочину, судом не беруться до уваги зміст попередніх переговорів, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору. Доведено, що тлумачення заповіту є не правом, а обов’язком суду, що виконується виключно в межах позовного провадження та має на меті не створення, а роз’яснення вже наявних розпоряджень заповідача. Визначено та охарактеризовано умови здійснення судом тлумачення заповіту: 1) суперечності, неточності змісту заповіту, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2)неможливість оформлення спадщини в нотаріальному порядку; 3)наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту– спадкоємці мають різне уявлення про волевиявлення заповідача. Наголошено, що помилкове написання в заповіті імені, прізвища або по батькові спадкоємця не створює подвійного розуміння волі заповідача і не вимагає від суду застосування інтелектуально-розумового процесу тлумачення змісту правочину. Така справа має розглядатися судом за правилами окремого провадження шляхом встановлення факту, що має юридичне значення.

Статья посвящена выявлению особенностей толкования завещания как специального способа защиты прав наследников. Сформулирована цель применения этого способа защиты, что заключается в определении действительной воли завещателя в случае, когда содержание этой сделки является нечетким или допускает двойное понимание. На основании анализа правовой доктрины и судебной практики определены особенности осуществления толкования завещания судом. Во-первых, право на предъявление иска о толковании завещания возникает после смерти завещателя у наследника, принявшего наследство способом и сроки, определенные законодательством. Во-вторых, общие правила толкования содержания сделки, закрепленные в ст.2 13 Гражданского кодекса Украины, применяются ограниченно. Так, завещание толкует не стороны сделки, а другие лица. Кроме того, учитывая правовую природу завещания как односторонней сделки, судом не принимаются во внимание содержание предыдущих переговоров, обычаи делового оборота, последующее поведение сторон, текст типового договора. Доказано, что толкование завещания является не правом, а обязанностью суда, выполняется исключительно в пределах искового производства и имеет целью не создание, а разъяснение уже имеющихся предписаний завещателя. Определены и охарактеризованы условия осуществления судом толкования завещания: 1) противоречия, неточности содержание завещания, затрудняют понимание последней воли завещателя; 2) невозможность оформления наследства в нотариальном порядке; 3) наличие спора между наследниками толкования завещания - наследники имеют разное представление о волеизъявление завещателя. Отмечено, что ошибочное написание в завещании имени, фамилии или отчества наследника не создает двойного понимания воли завещателя и не требует от суда применения интеллектуально-мыслительного процесса толкования содержания сделки. Такое дело должно рассматриваться судом по правилам особого производства путем установления факта, имеющего юридическое значение.

The article is focused on identifying the specific features of the construction of the last will as a special way to protect the rights of the legitimate heirs. The author has formulated the purpose of applying this way of protection, which is to determine the true will of the devisor in case when the content of this transaction is unclear or has double understanding. Based on the analysis of the legal doctrine and case law, the author has determined specific features of the court’s construction of the last will. First of all, the right of a legitimate heir, who accepted the decedent’s estate in the manner and terms prescribed by the law, to sue for the construction of the last will arises after the death of a devisor. Secondly, the general rules for constructing the content of the transaction, enshrined in the Art. 213 of the Civil Code of Ukraine are applied to a limited extent. Thus, the last will is not constructed by the party to the transaction, but by other persons. Besides, regarding the legal nature of the last will as a unilateral transaction, the court does not take into account the content of previous negotiations, business practices, further conduct of the parties, the text of the model agreement. It has been proved that the construction of the last will is not the right, an obligation of the court, which is executed exclusively within the framework of the claim proceedings and is aimed at clarifying the existing orders of the devisor, but not at creating them. The author has determined and characterized the conditions for the court’s construction of the will: 1) contradictions, inaccuracies in the content of the last will, which complicate the understanding of the devisor’s last will; 2) the impossibility of notarization of the decedent’s estate; 3) the existence of a dispute between the legitimate heirs over the construction of the will – the legitimate heirs have different ideas about the will of the devisor.It has been emphasized that the erroneous spelling of the name, last name or middle name of the heir in the last will does not create a double understanding of the will of the a devisor and does not require the court to apply the intellectual and mental process of constructing the content of a transaction. Such a case should be considered by a court according to the rules of certain proceedings by establishing a fact that has legal significance.