Реалізація суб’єктивного цивільного права на здоров’я в Україні

Abstract

Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного права спеціальним дослідженням реалізації суб’єктивного цивільного права на здоров’я, з урахуванням особливостей обумовлених дією спеціальних правових режимів. Встановлено, що в юридичній науці показником визначальності здоров’я є відведення йому ролі окремого самостійного права, що являє собою сукупність правил та норм, якими визначено здатність (можливість) фізичної особи на власний розсуд користуватися та, у певних випадках, розпоряджатися власним здоров’ям. Акцентовано увагу на відсутності безпосереднього закріплення в чинному цивільному законодавстві України права на здоров’я. У результаті аналізу випадків використання в чинному законодавстві України (національному та міжнародному), законодавстві ЄС та законодавстві зарубіжних держав таких понять: «здоров’я», «право на здоров’я» та похідних від них, обґрунтовано необхідність належного нормативного закріплення «право на здоров’я». Визначено, що хоча право на здоров’я не належить до конвенційних прав, передбачених положеннями Конвенції, практикою ЄСПЛ сформульовано обов’язок держав забезпечувати таке право паралельно до своїх позитивних зобов’язань, відповідно до ст. 2 та 8 Конвенції. Обґрунтовується, що право на здоров’я також повинно забезпечуватися в межах таких конвенційних прав, як: право на життя (ст. 2), заборони катування (ст. 3), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5), право на справедливий суд (ст. 6), повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8), заборону дискримінації (ст. 14). З’ясовано, що зміст права на здоров’я у практиці ЄСПЛ щонайменше охоплює охорону здоров’я та надання медичної допомоги. У дисертації встановлено, що в ЦК України, як профільному кодифікованому акті, здоров’я віднесено до особистих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством. Серед особистих немайнових прав визначено право на охорону здоров’я та право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; закріплено право фізичної особи захищати своє здоров’я, а також здоров’я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом; встановлено право фізичної особи вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров’ю; закріплено права фізичної особи на охорону її здоров’я; передбачено право на інформацію про стан свого здоров’я; визначено право на таємницю про стан здоров’я; встановлено право на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Охарактеризовано положення звичайних (некодифікованих) законів у частині законодавчого регулювання здоров’я та права на здоров’я. Залежно від спрямованості правового регулювання запропоновано звичайні (некодифіковані) закони поділяти на групи, які визначають засади здоров’я окремих категорій фізичних осіб; особливості використання анатомічних матеріалів; особливості надання окремих видів медичної допомоги; питання імплантації; засади запобігання та протидії виникненню, поширенню тощо окремих видів хвороб; особливості зменшення шкідливого впливу на здоров’я окремих препаратів, виробів, засобів тощо. Встановлено, що система законодавства ЄС у частині врегулювання права на здоров’я є складною, включає велику кількість різних за видами актів, які здебільшого мають індивідуально-конкретний предмет правового регулювання. Визначено, що в законодавстві ЄС розмежовується право на охорону здоров’я (протидією хворобам у їх різних проявах та наданням медичної допомоги та послуг) та право на здоров’я (стосується захисту здоров’я, зокрема передбачає вжиття заходів щодо запобігання погіршення здоров’я, у тому числі якості довкілля, захисту прав споживачів). У зв’язку з цим, забезпечення всеосяжного наближення національного законодавства до актів та стандартів ЄС та їх повне впровадження неминуче вимагає формалізації права на здоров’я зі збереження його подальшої диференціації на складові елементи. Проаналізовано національне законодавство країн-членів ЄС у частині правового регулювання права на здоров’я. Здійснено класифікацію права на здоров’я в цивільному законодавстві країн-членів ЄС у залежності від способу нормативного закріплення та виокремлено ті, в яких право на здоров’я передбачається як окреме самостійне право фізичної особи (Польща, Румунія, Угорщина, Литва) та ті, в яких право на здоров’я визначається через встановлення окремих його складових елементів (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Швейцарія). Досліджено досвід інших держав у частині законодавчого закріплення права на здоров’я (Китайської Народної Республіки, Республіки Казахстан, Республіки Молдова). Запропоновано під «правом на здоров’я» в об’єктивному сенсі розуміти сукупність загальнообов’язкових правил та норм, якими визначено здатність (можливість) фізичної особи на власний розсуд користуватися та, у певних випадках, розпоряджатися власним здоров’ям, яка не завдає шкоди праву на здоров’я інших осіб та не перешкоджає в його користуванні. Визначено розширення регулятивної спрямованості цивільного законодавства стосовно права на здоров’я та виокремлено випадки поступового законодавчого впровадження окремих правомочностей фізичних осіб щодо здоров’я у сфері проведення медико-біологічних експериментів, клінічних випробувань лікарських засобів, донорства. З’ясовано, що Концепцією щодо основних напрямів системного оновлення ЦК України пропонується в рамках «права на здоров’я» об’єднати усі дотичні до здоров’я фізичної особи права, що узгоджується із проголошеною необхідністю «укрупнення» особистих немайнових прав та сприяє законодавчому встановленню усіх правомочностей фізичної особи щодо власного здоров’я. Виокремлено ознаки поняття «здоров’я», що характеризують його як правову категорію, зокрема індивідуальність, змінюваність (динамічність), схильність до впливу зовнішніх факторів. Індивідуальність здоров’я означає тісний взаємозв’язок із конкретною фізичною особою, оскільки здоров’я кожної конкретної фізичної особи є індивідуальним і визначається в залежності від сукупності властивих їх фізіологічних особливостей, обумовлених спадковістю, генетичними та іншими факторами. Існування індивідуального зв’язку здоров’я із конкретною фізичною особою не впливає на потенційну здатність такої фізичної особи нашкодити власному здоров’ю. Змінюваність (динамічність) здоров’я окреслює здатність та схильність здоров’я до перетворення його стану протягом часу або постійного динамізму. Схильність до впливу зовнішніх факторів підтверджує можливість дії на здоров’я зовнішніх факторів, які у залежності від походження можуть бути природніми (обумовлені природніми явищами та не залежать від діяльності людини) та штучними (обумовлені діяльністю або є безпосереднім результатом діяльності людини), а у залежності від результату впливу – позитивними (сприяють покращенню здоров’я) та негативними (погіршують стан здоров’я). Встановлено, що правом на здоров’я в суб’єктивному сенсі є здатність (вид та міра можливої поведінки) фізичної особи на власний розсуд користуватися та, у певних випадках, розпоряджатися власним здоров’ям з метою задоволення власних інтересів, що забезпечується нормами права та юридичними обов’язками інших учасників цивільних відносин. Обґрунтовано, що право на здоров’я є окремим самостійним правом. Зміст права на здоров’я охоплює увесь обсяг правоможностей фізичної особи стосовно власного здоров’я та задоволення відповідних інтересів фізичної особи у сфері власного здоров’я, а притаманні йому особливості, обумовлені передусім специфічністю категорії «здоров’я» як об’єкта правового регулювання, а також переважно абсолютним характером правовідносин, в яких воно реалізується. Встановлено, що структурно суб’єктивне цивільне право на здоров’я складається з активних та негативних правоможностей, зміст кожного з яких наповнюється конкретно визначеними фактичними і юридичними можливостями фізичної особи вчиняти будь-які діяння, спрямовані на реалізацію та задоволення усіх своїх потреб та інтересів, що стосуються її власного здоров’я. Обґрунтовано необхідність зарахування до активних правоможностей суб’єктивного цивільного права на здоров’я двох складових – використання та розпорядження, змістовне наповнення яких здійснюється з урахуванням специфічних рис здоров’я як особистого немайнового блага та суб’єктивного цивільного права на здоров’я. Негативні правоможності суб’єктивного цивільного права на здоров’я включають право на «чужі» дії (можливість вимагати від інших осіб утримуватись від будь-яких діянь, що можуть бути наслідком порушення або обмеження реалізації суб’єктивного цивільного права на здоров’я, а також вимагати від зобов’язаних осіб у конкретних цивільних правовідносинах виконання своїх обов’язків) та право на дії зобов’язаних осіб щодо охорони та захисту (можливість фізичної особи адресувати усім зобов’язаним особам вимогу щодо вжиття активних дій, спрямованих на охорону та захист її здоров’я як особистого немайнового блага). Визначено, що суб’єктивне цивільне право на здоров’я реалізується виключно в цивільних правовідносинах, що виключає можливість перебування його у стані постійної, безперервної реалізації. Цивільні правовідносини, в яких здійснюється суб’єктивне цивільне право на здоров’я, як немайнові, можуть бути абсолютними (загальними, абстрактними) та відносними (конкретними), регулятивними та охоронними; диспозитивними та імперативними, а також характеризуються особливостями, які відрізняють їх від інших цивільних правовідносин. Виокремлено особливості цивільних правовідносин, в яких здійснюється суб’єктивне цивільне право на здоров’я, серед яких такі, як: виникнення цих правовідносин може здійснюватися як внаслідок свідомих активних вольових дій фізичної особи, так і може бути запланованим (прогнозованим) фізичною особою; характеризуються значною диспозитивністю; їм властивий динамізм, обумовлений взаємною доповненістю окремих цивільних правовідносин, що випливає із змінюваності суб’єктивного цивільного права на здоров’я, а точніше його змісту, що становлять перелік правоможностей (можливостей) з його реалізації; коло суб’єктів, які можуть брати участь у цих правовідносинах є динамічно змінюваним. Охарактеризовано загальні (передбачені ст. 13 ЦК України) та спеціальні обмеження суб’єктивного цивільного права на здоров’я. Обґрунтовано, що суб’єктивне цивільне право на здоров’я може обмежуватись внаслідок дії низки факторів, які, в залежності від можливості впливу на них особи, носія суб’єктивного цивільного права на здоров’я, можуть бути поділені на об’єктивні (не залежать від поведінки особи) та суб’єктивні (безпосередньо або опосередковано залежать від поведінки особи). Обґрунтовано, що питання забезпечення балансу приватних та публічних інтересів повинно оцінюватись, виходячи із конкретних умов та обставин, а головним чиним враховувати право на здоров’я конкретної фізичної особи. Проте навіть за умови обмеження автономії особистості з метою забезпечення суспільного здоров’я, право на здоров’я фізичної особи не обмежується та не може бути обмежено, оскільки в будь-якому разі фізична особа, самостійно реалізуючи своє право на здоров’я, вирішує питання застосування профілактичних щеплень (вакцинації). Визначено, що концепція відкладеного батьківства/материнства та постмортальна репродукція повинна розглядатися як важливий елемент забезпечення права на здоров’я для населення в умовах воєнного стану. Особливо важливим є питання відкладеного батьківства/материнства для військовослужбовців, які через фізичні та психологічні ризики можуть втратити репродуктивну функцію та постмортальної репродукції. Акцентовано увагу на необхідності подальшого удосконалення чинного законодавства з метою його адаптації до умов війни аби забезпечити реалізацію репродуктивного здоров’я. Встановлено, що відшкодування шкоди, завданої здоров’ю фізичних осіб під час введення спеціальних правових режимів та здійснення заходів їх забезпечення регулюється фрагментарно. З урахуванням багатовекторного впливу на здоров’я, а також тривалістю запровадження окремих спеціальних правових режимів (надзвичайна ситуація, зумовлена пандемією COVID-19 тривала понад 3-х років, а правовий режим воєнного стану діє вже три роки) обґрунтовано, що наряду із положення ЦК України, якими врегульовано відшкодування шкоди, завданої зокрема здоров’ю, необхідними є спеціальні норми, присвячені відшкодуванню шкоди, завданої здоров’ю фізичних осіб. Обґрунтовано, що право на здоров’я як фундаментальне засадниче цивільне право фізичної особи в умовах спеціальних правових режимів потребує встановлення додаткових способів та гарантій реалізації, оскільки обставини, що зумовлюють зазначене введення цих спеціальних правових режимів виступають величезною загрозою здоров’ю та праву на здоров’я. Ключові слова: здоров’я, права людини, особисті немайнові права, право на здоров’я, суб’єктивне цивільне право на здоров’я, рекодифікація, євроінтеграція, обмеження, відшкодування шкоди здоров’ю, репродуктивні права, цивільні правовідносини, штучний інтелект, інтернет, воєнний стан, правовий режим.

Склад разової ради:

Голова ради – Давидова Ірина Віталівна, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Рецензенти: Сафончик Оксана Іванівна, д.ю.н., професор, професор кафедри цивільного права Національного університету «Одеська юридична академія»; Бааджи Наталія Пилипівна, к.ю.н., доцент кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права Національного університету «Одеська юридична академія».

Офіційні опоненти: Майданник Роман Андрійович, д.ю.н., професор, академік АПрН України, професор кафедри цивільного процесу Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Анікіна Галина Володимирівна, к.ю.н., доцент, професор кафедри приватного права Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова.

Захист відбудеться 30 червня 2025 року о 13:00 за адресою: м. Одеса, вул. Академічна, 9, ауд. 29а Національного університету "Одеська юридична академія". Трансляція захисту дисертації здійснюватиметься за посиланням: https://www.youtube.com/@НауковабібліотекаНУОЮА