Порядок ухвалення судових рішень у цивільному процесі України

Abstract

Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного процесуального права спеціальним комплексним дослідженням теоретичних та практичних особливостей порядку ухвалення судового рішення.

У дисертації виокремлено структурні елементи механізму ухвалення судового рішення у цивільному судочинстві як особливого виду правозастосовчої діяльності, до яких варто віднести: суб’єкта діяльності з ухвалення рішень, що володіє певним колом повноважень; об’єкт судового рішення; мета ухвалення судового рішення; підстави ухвалення судового рішення; етапи ухвалення судового рішення.

Визначено основні функції інституту присяжних, серед яких: 1) політична, яка спрямована на додержання вимог Конституції України, щодо участі народу при здійсненні правосуддя; 2) правотворча – за участі присяжних народ шляхом винесення судового рішення створює прецедент (у країнах англо-американської системи права) чи формує певну судову практику; 3) сприяння примиренню сторін, яка наявна в англо-американській системі, суть якої полягає в можливості сторін вирішити спір, до передачі справи на розгляд присяжним, знаючи як зазвичай такого роду справи вирішуються присяжними; 4) підвищення рівня довіри до судової влади внаслідок участі у вирішення справи непрофесійних суддів – представників народу; 5) підвищення правосвідомості громадян, у разі якщо присяжні беруть участь у справі, то будуть значно краще розуміти норми матеріального та процесуального права, що діють у такій державі; 6) легітимація судових рішень.

Запропоновано забезпечити одноособовий розгляд окремих категорій справ в суді апеляційної інстанції, зокрема: апеляційних скарг на ухвали, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду.

Обґрунтовано необхідність забезпечення таємниці наради суддів замість таємниці нарадчої кімнати, тобто тих обговорень, які відбуваються і поза межами нарадчої кімнати, і під час підготовки проектів судових рішень, окремих думок. Наявність інституту окремої думки вказує на можливість паралельного обговорення декількох проектів судових рішень, декількох альтернативних варіантів окремих думок: такі обговорення можуть відбуватися і поза межами нарадчої кімнати, якщо суд оголосив вступну та резолютивну частину. Слід забезпечити можливість обговорення тексту судового рішення не тільки всередині колегіального складу суду, а й між суддею-доповідачем та його помічником. Очевидно, що під час підготовки проекту судового рішення помічник судді отримує певні вказівки від судді щодо його бачення обґрунтування судового рішення, а тому фактично такі дії можуть бути розцінені як вимушене порушення таємниці нарадчої кімнати, адже суд не може дати належну вказівку, не виказуючи ходу обговорення чи аргументів, які були виказані іншими суддями. Під час складання окремих думок суддя, що доручає складення її проекту помічникові, так само не може дати повноцінної настанови без виказування тих положень судового рішення, що були підтримані більшістю.

Визначено випадки коли ухвалення окремої думки судді є обов’язковим для учасника колегії, який незгідний з основним текстом рішення по цивільній справі.

Вдосконалено наукові положення про те, що судові рішення, зокрема ухвали поділяться на усні (вербальні/протокольні) та письмові. Уточнено, що протокольні ухвали не набувають письмової форми у зв’язку із їх внесенням до протоколу судового засідання, адже секретар судового засідання не може точно відобразити мотиви суду з прийняття відповідної ухвали, висновки суду та інший важливий зміст судового рішення, викладеного в усній формі.

Обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення форми та строків прийняття окремої думки судді.

Визначено обов’язкові реквізити окремої думки, які необхідно законодавчо закріпити: назву документа, дати викладення; відомостей про судове рішення, з яким не погоджується суддя; підстав та мотивів повної чи часткової незгоди з рішенням суду; можливий варіант застосування правової норми; прізвище, ініціали та підпис судді, який виклав окрему думку. Строк виготовлення окремої думки судді не повинен перевищувати строк складення повного тексту судового рішення. Окрім цього, у судовому рішенні, напроти підпису судді (який незгідний з таким судовим рішенням) має бути зазначено, що дане судове рішення підписано із викладенням окремої думки – зазначене дасть змогу учасниками справи, які не були присутні під час проголошення судового рішення, громадськості і суддям, які ознайомлюються із рішеннями в Єдиному державному реєстрі судових рішень, дізнатися про наявність окремої думки і з’ясувати її зміст.

Визначено ознаки окремої думки судді є: 1) є письмовим документом присяжного, судді чи суддів, у якому висловлена позиція, яка суперечить позиції більшості складу суду; 2) стосується обставин конкретно визначеної справи; 3) носить персоніфікований характер по відношенню до сторін; 4) є гарантією внутрішньої незалежності суддів, які не згідні з більшістю колегіального складу суду; 5) викладається з власної ініціативи присяжного, судді (суддів), крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 404 ЦПК України; 6) не спричиняє процесуальних наслідків (наприклад, не є підставою для апеляційного/касаційного оскарження).

З урахуванням вищенаведених ознак визначено місце окремої думки судді у системі цивільного процесуального права: вказується, що окрема думка є міжгалузевим субінститутом процесуального права, яка характерна для всіх видів судових проваджень, що існують в національній правовій системі.

Виділено два типи використання штучного інтелекту при ухваленні судових рішень: 1) допоміжний, відповідного до якого штучний інтелект асистує судді при ухваленні судового рішення (проводить порівняльний аналіз різного роду нормативних актів, підбирає релевантну судову практику, визначає правові позиції, від яких було здійснено відступ Верховним Судом тощо); 2) штучний інтелект як заміна судді, відповідного до якого штучний інтелект самостійно на основні завданих алгоритмів приймає судове рішення.

Надано аргументацію щодо недоцільності участі присяжних при розгляді цивільних справ судами загальної юрисдикції, з огляду на виявлені недоліки їхньої участі у розгляді цивільних справ: затягування строків розгляду справи, неврегульованість процедури оперативної заміни присяжних у разі неможливості їхнього прибуття з об’єктивних причин.

Дістали подальшого розвитку наукові положення про етапи прийняття судового рішення. Зокрема встановлено, що існує чотири етапи прийняття судового рішення: 1) встановлення та дослідження фактичних обставин справи; 2) юридична кваліфікація справи; 3) винесення рішення уповноваженим суб’єктом правозастосування.

Надано оцінку явищу «віртуального брифінгу» суддів, суть якого полягає в тому, що при винесенні рішення та обрання аргументації для судового рішення судді, окрім звернень до висновків науковців у рамках передбаченої законодавством процедури, також використовують аргументацію науковців, практикуючих юристів, які висловлюються в соціальних мережах.

Визначено роль головуючого судді при колегіальному розгляді справи, яка має суттєве значення адже саме він акцентує увагу інших суддів-учасників колегії на певних фактичних обставинах справи, викладає стислу хронологію подій і позицію судів попередніх інстанцій, окрім цього, до впровадження повністю електронних матеріалів справи справа у паперовій формі знаходиться у судді-доповідача (головуючого).

Надано наукове визначення проголошенню судового рішення у цивільному процесі як складовому елементу механізму ухвалення таких рішень. Відповідно, під проголошенням судового рішення варто розуміти регламентовану цивільним процесуальним законодавством процедуру, яка включає в себе дії суду щодо інформуванні учасників справи, які беруть участь в судовому засіданні, та інших осіб, що спостерігають за розглядом справи, про зміст судового рішення. При цьому, під іншими особами варто розуміти будь- кого, кому цікавий хід розгляду відповідної цивільної справи у відповідному суді, а не тільки учасників цивільних процесуальних правовідносин, зокрема – преса, публіка, правозахисні організації тощо.

Запропоновано розширити підхід до розуміння проголошення судового рішення з простого зачитування тексту судового рішення на доведення його змісту до відома невизначеного кола осіб. З урахуванням цього пропонується виділяти такі форми проголошення судових рішень: 1) зачитування судового рішення у відкритому судовому засіданні; 2) вручення копії судового рішення учасникам справи та іншим особам, зацікавленим в їх отриманні (наприклад, особам, що не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання щодо їхніх прав чи законних інтересів); 3) депонування (тобто організоване зберігання з наданням доступу) судового рішення в канцелярії та/або в архіві суду; 4) публікація тексту судового рішення ЄДРСР, друкованих виданнях та/або на офіційному веб-порталі «Судова влада».

Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції та рекомендації, спрямовані на вдосконалення цивільного процесуального законодавства в частині порядку одноосібного та колегіального ухвалення судових рішень.