Медична допомога як вид соціального забезпечення
Завантаження...
Дата
2021
Автори
Корнілова, Олеся Володимирівна
Назва журналу
ISSN журналу
Назва тому
Видавець
Одеса
Анотація
Дисертація є першим у науці права соціального забезпечення України
спеціальним комплексним дослідженням медичної допомоги як виду
соціального забезпечення.
У дисертації досліджено теоретичні та практичні проблеми правового регулювання медичної допомоги як виду соціального забезпечення, а також сформульовано пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України в цій сфері та практики його застосування.
Обґрунтовано виділення у системі охорони здоров’я України чотирьох рівнів, а саме: наднаціонального, національного, територіального та локального і охарактеризовано особливості кожного із зазначених рівнів.
Виокремлено три етапи впровадження електронної системи охорони здоров’я: 1 етап – інформаційний, що характеризується внесенням до системи матеріалів про лікарів (педіатрів, терапевтів, сімейних лікарів), що сприятиме укладенню декларацій з пацієнтом, а в подальшому – створенню реєстру, бази даних лікарень, лікарів та пацієнтів; 2 етап – реалізація програми «Доступні ліки» під управлінням Національної служби здоров’я України з видачою електронних рецептів на препарати; 3 етап – прикінцевий, спрямований на формування повноцінної бази даних медичних карт пацієнтів, що допомагатиме лікарям отримувати повну інформацію про стан пацієнта, а останнім – швидкий доступ до власної інформації щодо здоров’я та сприятиме покращенню й оптимізації процесу взаємодії лікаря та пацієнта.
Дано загальну характеристику трансформації системи охорони здоров’я в Україні в умовах медичної реформи, визначено такі її характерні ознаки, як: самостійність вибору лікаря, створення спеціального органу – Національної служби здоров’я України як замовника медичних послуг, укладення договорів із Національною службою здоров’я України, збільшення заробітної плати медичним працівникам у медичних закладах та ін.
Досліджено правовий статус, функції та повноваження, практику діяльності Національної служби здоров’я України як складової системи охорони здоров’я. Аргументовано доцільність доповнення підпункту третього пункту 3 Положення про Національну службу здоров'я України таким завданням, як вжиття профілактичних заходів щодо популяризації здорового способу життя.
Обґрунтовано необхідність доповнення переліку основних принципів охорони здоров’я, закріплених у ст. 4 Основ законодавства України про охорону здоров’я, такими принципами, як: нормативне визначення умов у сфері охорони здоров’я; неупереджена діяльність працівників охорони здоров’я; принцип охорони материнства та дитинства; розкрито їх зміст та особливості реалізації в умовах медичної реформи
Здійснено порівняльно-правовий аналіз міжнародних стандартів медичної допомоги (акти Організації Об’єднаних Націй, Всесвітньої організації охорони здоров’я, Міжнародної організації праці, Ради Європи, Європейського Союзу) та законодавства України у цій сфері. Зроблено висновок, що в цілому національна практика медичної допомоги відповідає міжнародним стандартам, водночас окремі положення міжнародно-правових актів, які закріплюють стандарти в досліджуваній сфері, не знайшли свого відображення в актах національного законодавства України.
Зокрема, з метою приведення у відповідність до ст. 11 Європейської соціальної хартії (переглянутої) положень частини другої ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я обґрунтовано доцільність доповнення останньої положенням про створення та функціонування консультативно-просвітницьких служб, які сприяли б поліпшенню здоров’я і підвищенню особистої відповідальності в питаннях здоров’я.
Досліджено зміст права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Доведено, що право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування доцільно розглядити не як єдине право, як це передбачено в ст. 49 Конституції України, а як сукупність трьох окремих суб’єктивних прав.
Встановлено, що право на охорону здоров’я є гарантованою державою можливістю особи отримати підтримку, спрямовану на збереження та розвиток фізіологічних і психологічних функцій її організму, оптимальної працездатності та соціальної активності при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.
Право на медичну допомогу визначено як гарантована державою можливість людини отримати комплекс заходів, спрямований на безпосереднє забезпечення підтримки, покращення або відновлення здоров’я, діагностику та профілактику захворювань, здійснення реабілітаційних заходів, а також у випадках, не пов’язаних із захворюваннями. До таких випадків віднесено стан особи, який характеризується відсутністю симптомів хвороби, інфекційних захворювань, наприклад, вагітність та пологи, отруєння, порушення цілісності кістки (травми), потрапляння сторонніх тіл в організм людини, патологічні стани.
Право на медичне страхування є гарантованою державою можливістю отримання, у випадку звернення до медичного закладу, підтримки, покращення або відновлення здоров’я, діагностики та профілактики захворювань, а також у випадках, не пов’язаних із захворюваннями, що здійснюються суб’єктами у сфері охорони здоров’я за рахунок спеціально утворених грошових фондів та грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.
У дисертаційному дослідженні визначено поняття медичної допомоги у декількох значеннях: 1) один із напрямів соціальної політики, основною метою якого є створення умов для формування і реалізації соціальної політики у сфері медичної допомоги, забезпечення права кожного на отримання медичної допомоги, налагоджена діяльність Міністерства охорони здоров’я України, медичних установ загальної та спеціальної практики, наукових закладів та закладів вищої освіти; 2) інститут права соціального забезпечення, що включає норми, які регулюють умови та порядок надання, форми й обсяги медичної допомоги та захист порушених прав у цій сфері; 3) вид соціального забезпечення як комплекс заходів, спрямованих на забезпечення підтримки, покращення або відновлення здоров’я, діагностику та здійснення реабілітаційних заходів, профілактику захворювань, а також у випадках, не пов’язаних із захворюваннями; 4) діяльність медичних закладів із надання медичної допомоги (медичні заклади загальної практики та спеціалізовані медичні заклади); 5) соціально-забезпечувальні правовідносини, у яких є дві сторони: сторона, яка зобов’язується надавати медичну допомогу, та сторона, яка вправі вимагати надання медичної допомоги.
Проаналізовано співвідношення понять «медична допомога» та «медична послуга». Встановлено, що ці два поняття співвідносяться як ціле та окреме, оскільки останнє є лише одним із різновидів послуг у сфері медичної допомоги, сферою застосування якої є суспільні відносини, за допомогою яких особи мають змогу слідкувати за станом здоров’я, одержувати особливу, кваліфіковану та спеціалізовану допомогу у медичних установах та організаціях або окремого фахівця у сфері медицини на відміну від медичної допомоги, яка є комплексом дій, що спрямовані на забезпечення підтримки, покращення або відновлення здоров’я, діагностику та профілактику захворювань, а також у випадках, не пов’язаних із захворюваннями.
Здійснено класифікацію медичної допомоги як виду соціального забезпечення за такими критеріями, як: джерело фінансування (безоплатна та платна); категорія осіб, яким надається допомога (медична допомога у зв’язку з материнством, особам засудженим до позбавлення волі, внутрішньо переміщеним особам, особам з соціально небезпечними захворюваннями); суб’єкти надання (медичні працівники, немедичні працівники, особи, які знаходяться поруч); місце надання (медичні заклади, спеціалізовані заклади, надання медичної допомоги вдома).
Виокремлено та охарактеризовано основні ознаки екстреної медичної допомоги, суб’єктів її надання (медичні та немедичні працівники), зміст (комплекс невідкладних заходів – організаційних, діагностичних та лікувальних), місце надання (місце події та медичні заклади).
Визначено поняття «немедичні працівники» як працівників спеціальних служб, які не мають спеціальної медичної освіти, але відповідно до своїх службових обов'язків повинні до приїзду медичних працівників самостійно надати екстрену медичну допомогу постраждалим у надзвичайних ситуаціях. Запропоновано закріпити зазначене поняття в частині першій ст. 1 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», доповнивши її окремим пунктом 5-1. Визначено момент припинення надання екстреної медичної допомоги немедичними працівниками, яким є прибуття на місце події саме медичних працівників та безпосереднє надання ними екстреної медичної допомоги. Обґрунтовано необхідність віднесення до суб’єктів надання екстреної медичної допомоги суб’єктів, які здійснюють організаційно-технологічне забезпечення надання цієї допомоги (медичні й немедичні працівники), і закріпити це положення у пункті 1-1, яким запропоновано доповнити ст. 1 Закону України «Про екстрену медичну допомогу».
Доведено необхідність усунення колізії між пунктом «в» ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою ст. 3 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», оскільки в останній ідеться про обов’язок «громадянина України або будь-якої іншої особи», а в пункті «в» ст. 10 Основ – тільки громадян України вживати заходів для забезпечення надання екстреної медичної допомоги іншим особам, які знаходяться у невідкладному стані.
Сформульовано поняття «взаємодопомога» як виду екстреної медичної допомоги, що полягає у вжитті комплексу невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування і збереження життя людини в невідкладному стані особами, які знаходяться поряд.
Надано характеристику критеріїв розподілу звернень залежно від стану пацієнта стосовно надання екстреної медичної допомоги на критичні, екстрені, неекстрені, непрофільні.
Розширені особливості змісту третинної (висококваліфікованої) медичної допомоги, до якого включено не тільки консультації, проведення діагностики, лікування хвороб, травм, отруєнь, патологічних станів, ведення фізіологічних станів (під час вагітності та пологів), а також заходи щодо забезпечення підтримки та зміцнення здоров’я населення, профілактики захворювань, розвитку фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини.
Виокремлені основні ознаки та види паліативної медичної допомоги, а саме: комплекс заходів, який має супроводжувати особу з моменту встановлення діагнозу, прогресування хвороби та до заключного етапу; спрямування на полегшення фізичних та емоційних страждань пацієнтів і надання психологічної та моральної підтримки членам їх сімей; місце надання (стаціонарні, амбулаторні умови або вдома). Видами паліативної медичної допомоги є: загальна паліативна медична допомога, спеціалізована медична допомога та мультидисциплінарна паліативна медична допомога.
З урахуванням особливостей та змісту медичної реабілітації визначено її основні ознаки, а саме: комплексний характер, який спрямований на досягнення максимального результату при одужанні (відновлення пошкоджених або втрачених частин тіла, усунення патологічних станів і т. ін.); наявність психологічного аспекту (моральна підтримка у відновленні психологічного стану здоров’я професіоналом); безперервність, яка сприятиме зменшенню кількості осіб з інвалідністю, персональний підбір способів її здійснення
У дисертації сформульовані й інші теоретично обґрунтовані пропозиції про вдосконалення актів законодавства в частині медичної допомоги як виду соціального забезпечення.
У дисертації досліджено теоретичні та практичні проблеми правового регулювання медичної допомоги як виду соціального забезпечення, а також сформульовано пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України в цій сфері та практики його застосування.
Обґрунтовано виділення у системі охорони здоров’я України чотирьох рівнів, а саме: наднаціонального, національного, територіального та локального і охарактеризовано особливості кожного із зазначених рівнів.
Виокремлено три етапи впровадження електронної системи охорони здоров’я: 1 етап – інформаційний, що характеризується внесенням до системи матеріалів про лікарів (педіатрів, терапевтів, сімейних лікарів), що сприятиме укладенню декларацій з пацієнтом, а в подальшому – створенню реєстру, бази даних лікарень, лікарів та пацієнтів; 2 етап – реалізація програми «Доступні ліки» під управлінням Національної служби здоров’я України з видачою електронних рецептів на препарати; 3 етап – прикінцевий, спрямований на формування повноцінної бази даних медичних карт пацієнтів, що допомагатиме лікарям отримувати повну інформацію про стан пацієнта, а останнім – швидкий доступ до власної інформації щодо здоров’я та сприятиме покращенню й оптимізації процесу взаємодії лікаря та пацієнта.
Дано загальну характеристику трансформації системи охорони здоров’я в Україні в умовах медичної реформи, визначено такі її характерні ознаки, як: самостійність вибору лікаря, створення спеціального органу – Національної служби здоров’я України як замовника медичних послуг, укладення договорів із Національною службою здоров’я України, збільшення заробітної плати медичним працівникам у медичних закладах та ін.
Досліджено правовий статус, функції та повноваження, практику діяльності Національної служби здоров’я України як складової системи охорони здоров’я. Аргументовано доцільність доповнення підпункту третього пункту 3 Положення про Національну службу здоров'я України таким завданням, як вжиття профілактичних заходів щодо популяризації здорового способу життя.
Обґрунтовано необхідність доповнення переліку основних принципів охорони здоров’я, закріплених у ст. 4 Основ законодавства України про охорону здоров’я, такими принципами, як: нормативне визначення умов у сфері охорони здоров’я; неупереджена діяльність працівників охорони здоров’я; принцип охорони материнства та дитинства; розкрито їх зміст та особливості реалізації в умовах медичної реформи
Здійснено порівняльно-правовий аналіз міжнародних стандартів медичної допомоги (акти Організації Об’єднаних Націй, Всесвітньої організації охорони здоров’я, Міжнародної організації праці, Ради Європи, Європейського Союзу) та законодавства України у цій сфері. Зроблено висновок, що в цілому національна практика медичної допомоги відповідає міжнародним стандартам, водночас окремі положення міжнародно-правових актів, які закріплюють стандарти в досліджуваній сфері, не знайшли свого відображення в актах національного законодавства України.
Зокрема, з метою приведення у відповідність до ст. 11 Європейської соціальної хартії (переглянутої) положень частини другої ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я обґрунтовано доцільність доповнення останньої положенням про створення та функціонування консультативно-просвітницьких служб, які сприяли б поліпшенню здоров’я і підвищенню особистої відповідальності в питаннях здоров’я.
Досліджено зміст права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Доведено, що право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування доцільно розглядити не як єдине право, як це передбачено в ст. 49 Конституції України, а як сукупність трьох окремих суб’єктивних прав.
Встановлено, що право на охорону здоров’я є гарантованою державою можливістю особи отримати підтримку, спрямовану на збереження та розвиток фізіологічних і психологічних функцій її організму, оптимальної працездатності та соціальної активності при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.
Право на медичну допомогу визначено як гарантована державою можливість людини отримати комплекс заходів, спрямований на безпосереднє забезпечення підтримки, покращення або відновлення здоров’я, діагностику та профілактику захворювань, здійснення реабілітаційних заходів, а також у випадках, не пов’язаних із захворюваннями. До таких випадків віднесено стан особи, який характеризується відсутністю симптомів хвороби, інфекційних захворювань, наприклад, вагітність та пологи, отруєння, порушення цілісності кістки (травми), потрапляння сторонніх тіл в організм людини, патологічні стани.
Право на медичне страхування є гарантованою державою можливістю отримання, у випадку звернення до медичного закладу, підтримки, покращення або відновлення здоров’я, діагностики та профілактики захворювань, а також у випадках, не пов’язаних із захворюваннями, що здійснюються суб’єктами у сфері охорони здоров’я за рахунок спеціально утворених грошових фондів та грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.
У дисертаційному дослідженні визначено поняття медичної допомоги у декількох значеннях: 1) один із напрямів соціальної політики, основною метою якого є створення умов для формування і реалізації соціальної політики у сфері медичної допомоги, забезпечення права кожного на отримання медичної допомоги, налагоджена діяльність Міністерства охорони здоров’я України, медичних установ загальної та спеціальної практики, наукових закладів та закладів вищої освіти; 2) інститут права соціального забезпечення, що включає норми, які регулюють умови та порядок надання, форми й обсяги медичної допомоги та захист порушених прав у цій сфері; 3) вид соціального забезпечення як комплекс заходів, спрямованих на забезпечення підтримки, покращення або відновлення здоров’я, діагностику та здійснення реабілітаційних заходів, профілактику захворювань, а також у випадках, не пов’язаних із захворюваннями; 4) діяльність медичних закладів із надання медичної допомоги (медичні заклади загальної практики та спеціалізовані медичні заклади); 5) соціально-забезпечувальні правовідносини, у яких є дві сторони: сторона, яка зобов’язується надавати медичну допомогу, та сторона, яка вправі вимагати надання медичної допомоги.
Проаналізовано співвідношення понять «медична допомога» та «медична послуга». Встановлено, що ці два поняття співвідносяться як ціле та окреме, оскільки останнє є лише одним із різновидів послуг у сфері медичної допомоги, сферою застосування якої є суспільні відносини, за допомогою яких особи мають змогу слідкувати за станом здоров’я, одержувати особливу, кваліфіковану та спеціалізовану допомогу у медичних установах та організаціях або окремого фахівця у сфері медицини на відміну від медичної допомоги, яка є комплексом дій, що спрямовані на забезпечення підтримки, покращення або відновлення здоров’я, діагностику та профілактику захворювань, а також у випадках, не пов’язаних із захворюваннями.
Здійснено класифікацію медичної допомоги як виду соціального забезпечення за такими критеріями, як: джерело фінансування (безоплатна та платна); категорія осіб, яким надається допомога (медична допомога у зв’язку з материнством, особам засудженим до позбавлення волі, внутрішньо переміщеним особам, особам з соціально небезпечними захворюваннями); суб’єкти надання (медичні працівники, немедичні працівники, особи, які знаходяться поруч); місце надання (медичні заклади, спеціалізовані заклади, надання медичної допомоги вдома).
Виокремлено та охарактеризовано основні ознаки екстреної медичної допомоги, суб’єктів її надання (медичні та немедичні працівники), зміст (комплекс невідкладних заходів – організаційних, діагностичних та лікувальних), місце надання (місце події та медичні заклади).
Визначено поняття «немедичні працівники» як працівників спеціальних служб, які не мають спеціальної медичної освіти, але відповідно до своїх службових обов'язків повинні до приїзду медичних працівників самостійно надати екстрену медичну допомогу постраждалим у надзвичайних ситуаціях. Запропоновано закріпити зазначене поняття в частині першій ст. 1 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», доповнивши її окремим пунктом 5-1. Визначено момент припинення надання екстреної медичної допомоги немедичними працівниками, яким є прибуття на місце події саме медичних працівників та безпосереднє надання ними екстреної медичної допомоги. Обґрунтовано необхідність віднесення до суб’єктів надання екстреної медичної допомоги суб’єктів, які здійснюють організаційно-технологічне забезпечення надання цієї допомоги (медичні й немедичні працівники), і закріпити це положення у пункті 1-1, яким запропоновано доповнити ст. 1 Закону України «Про екстрену медичну допомогу».
Доведено необхідність усунення колізії між пунктом «в» ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою ст. 3 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», оскільки в останній ідеться про обов’язок «громадянина України або будь-якої іншої особи», а в пункті «в» ст. 10 Основ – тільки громадян України вживати заходів для забезпечення надання екстреної медичної допомоги іншим особам, які знаходяться у невідкладному стані.
Сформульовано поняття «взаємодопомога» як виду екстреної медичної допомоги, що полягає у вжитті комплексу невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування і збереження життя людини в невідкладному стані особами, які знаходяться поряд.
Надано характеристику критеріїв розподілу звернень залежно від стану пацієнта стосовно надання екстреної медичної допомоги на критичні, екстрені, неекстрені, непрофільні.
Розширені особливості змісту третинної (висококваліфікованої) медичної допомоги, до якого включено не тільки консультації, проведення діагностики, лікування хвороб, травм, отруєнь, патологічних станів, ведення фізіологічних станів (під час вагітності та пологів), а також заходи щодо забезпечення підтримки та зміцнення здоров’я населення, профілактики захворювань, розвитку фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини.
Виокремлені основні ознаки та види паліативної медичної допомоги, а саме: комплекс заходів, який має супроводжувати особу з моменту встановлення діагнозу, прогресування хвороби та до заключного етапу; спрямування на полегшення фізичних та емоційних страждань пацієнтів і надання психологічної та моральної підтримки членам їх сімей; місце надання (стаціонарні, амбулаторні умови або вдома). Видами паліативної медичної допомоги є: загальна паліативна медична допомога, спеціалізована медична допомога та мультидисциплінарна паліативна медична допомога.
З урахуванням особливостей та змісту медичної реабілітації визначено її основні ознаки, а саме: комплексний характер, який спрямований на досягнення максимального результату при одужанні (відновлення пошкоджених або втрачених частин тіла, усунення патологічних станів і т. ін.); наявність психологічного аспекту (моральна підтримка у відновленні психологічного стану здоров’я професіоналом); безперервність, яка сприятиме зменшенню кількості осіб з інвалідністю, персональний підбір способів її здійснення
У дисертації сформульовані й інші теоретично обґрунтовані пропозиції про вдосконалення актів законодавства в частині медичної допомоги як виду соціального забезпечення.
Бібліографічний опис
Корнілова О. В. Медична допомога як вид соціального забезпечення.
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття
ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 – Право. – Національний
університет «Одеська юридична академія», Одеса, 2021.
Ключові слова
Research Subject Categories::LAW/JURISPRUDENCE, система охорони здоров’я, медична допомога, соціальне забезпечення, екстрена медична допомога, первинна медична допомога, вторинна (спеціалізована) медична допомога, третинна (висококваліфікована) медична допомога, паліативна медична допомога, медична реабілітація, health care system, medical care, social security, emergency medical care, primary medical care, secondary (specialized) medical care, tertiary (highly qualified) medical care, tertiary (highly qualified) medical care, palliative medical care, medical rehabilitation
Цитування
Корнілова О. В. Медична допомога як вид соціального забезпечення. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 – Право. – Національний університет «Одеська юридична академія», Одеса, 2020.