Правові питання публічного використання музичних творів у громадських місцях

Abstract

Дисертація є першим у вітчизняній науці спеціальним комплексним дослідженням правових питань публічного використання музичних творів у громадських місцях, в якому основна увага зосереджена на матеріалах судової практики судів господарської юрисдикції, як напрацьованого практичного базису реалізації нормативних положень регулювання відповідних правовідносин з метою подальшого застосування у діяльності новоутвореної спеціалізованої судової установи – Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Робота складається з трьох розділів, в яких досліджено правовий аспект використання музичного твору авторами та іншими суб'єктами виключних прав на музичні твори у якості об’єкта економічних відносин – товару з метою отримання прибутку від результатів своєї творчої діяльності.

Досліджено специфічні ознаки та особливості такого культурно-соціального явища, як музичний твір у правовій площині, в результаті чого надано авторське визначення музичного твору як об’єкта правового регулювання.

Проаналізовано статус автора та інших носіїв виключних прав на музичні твори, можливості таких суб’єктів задовольняти свої суб’єктивні права та охоронювані законом інтереси при здійсненні окремих правомочностей щодо використання музичного твору, в результаті чого встановлено, що сучасний стан правового забезпечення здійснення суб’єктивних авторських прав зумовив необхідність закріплення на нормативному рівні конкретних способів їх здійснення.

Окремо приділено увагу та надано загальні характеристики суб'єктам суміжних прав, які у своїй діяльності безпосередньо застосовують музичний твір. В першу чергу, це виконавці музичних творів: музиканти та співки.

Встановлено, що виконавець музичного твору, якого законодавцем віднесено до суб'єктів суміжних прав, є найбільш близьким за своєю юридичною природою до автора твору, і результат його інтелектуальної діяльності - виконання до об'єктів авторського права, а отже його правовий статус знаходиться на межі суміжних прав та авторських прав, разом з тим більше тяжіє до останніх.

Підтримано позицію щодо того, що з урахуванням специфічних ознак способів здійснення авторських прав останні слід розуміти як конкретно визначені положеннями актів цивільного законодавства дозволи та заборони для носіїв суб’єктивних авторських прав та осіб, які їм протистоять в силу абсолютного характеру цих прав, щодо вчинення відповідних дій, спрямованих на задоволення певних матеріальних чи нематеріальних інтересів носіїв суб’єктивних авторських прав.

Зосереджено увагу на використанні твору, як одному зі способів здійснення (реалізації) правомочностей автора, яке виступає якісною ознакою процесу здійснення суб’єктивного цивільного права, що вказує, за допомогою яких засобів, у якому порядку, стосовно яких об’єктів мало місце здійснення відповідного суб’єктивного цивільного права в кожному конкретному випадку.

Висунуто пропозицію щодо застосування поняття «використання твору» виключно до суб’єкта авторського права. Натомість у відношенні суб’єктів, які користуються твором у своїй діяльності лише задля отримання прибутку, але без набуття права власності, пропонується застосовувати поняття «користування твором».

Здійснено аналіз передбачених законодавством прав і обов’язків організацій колективного управління майновими правами з точки зору їх достатності та відповідності завданням, які ставляться перед останніми з метою захисту автора від порушення його прав з боку інших суб’єктів користування музичним твором.

Розроблено пропозицій щодо підвищення ефективності здійснення повноважень організаціями колективного управління та вдосконалення порядку взаємодії між автором та такими організаціями. Обґрунтовано необхідність виокремлення функції захисту (в тому числі - судового) прав автора на твір як однієї з основних функцій діяльності організацій колективного управління. Зокрема, з метою удосконалення ефективності захисту майнових прав авторів пропонується закріпити за організацією колективного управління право на захист об’єктів авторського права, які знаходяться у її управлінні за договором з правовласником, як дискреційне.

Встановлено, що договір у сфері використання музичного твору є основною універсальною правовою моделлю організації та врегулювання взаємодії між учасниками правовідносин у музичній індустрії: автора (інших правоволодільців), організації колективного управління та користувача - суб’єкта підприємницької діяльності.

Наголошено на тому, що імперативна вимога закону щодо письмової форми ліцензійного договору та вимога про підписання договору, шляхом проставлення підпису (електронного підпису) не відповідає сучасним тенденціям суспільних відносин, які формуються у мистецькій галузі, адже в такому разі використання інших правових конструкцій, наприклад, договору приєднання без підпису обох сторін, є таким, що не відповідає чинному законодавству. Визнано за необхідне переглянути законодавчо закріплені форми правочинів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності та безпосередньо авторського права, з метою подальшого запровадження механізму укладення публічного ліцензійного договору.

Здійснено аналіз проблеми захисту автора від порушення його прав на твір як основної у контексті досліджуваної тематики, адже, по-перше, врегулювання відповідної сфери суспільного життя на законодавчому рівні хоча й відбулося порівняно давно, тим не менше на сьогоднішній день воно не відповідає сучасним тенденціям розвитку галузі, по-друге, контроль за реалізацією нормативних положень з боку держави має фрагментарний характер, по-третє, особливо гостро стоїть питання переважного правового нігілізму населення щодо дотримання авторських прав.

Встановлено, з урахуванням сучасного стану судової практики з ефективного вирішення спорів, що виникають у сфері авторсько-правових відносин, переваги розгляду таких спорів саме судами господарської юрисдикції з огляду на такі ключові аспекти господарського судочинства: значний досвід практики з впровадження окремої спеціалізації суддів; високий рівень та якість судових рішень; оперативність розгляду справ, яка є вагомим фактором для спорів у сфері інтелектуальної власності загалом.

Зосереджено увагу на вивченні судової практики захисту авторського права на музичні твори виключно господарськими судами, як напрацьованим практичним базисом для майбутньої роботи Вищого спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності, адже згідно з законодавством саме за нормами господарського процесуального закону будуть розглядатися відповідні справи у новій судовій установі.

Зроблено висновок, що найрозповсюдженішим способом захисту порушеного права на використання музичного твору є компенсація, яка виступає специфічним способом захисту авторського права, що є альтернативою до відшкодування збитків та упущеної вигоди. Маючи аналогічну мету, як і відшкодування збитків, а саме: відновлення майнового стану потерпілого, - компенсація, на відміну від відшкодування збитків, носить імовірний, приблизний характер, а отже, є більше пристосованою до специфіки об’єкта захисту – музичного твору, за яким неможливо визначити точну суму збитку для правоволодільця.

Визнано інститут судової експертизи у справах, що виникають зі спорів, пов’язаних із захистом виключного права на музичний твір, основним засобом доказування, оскільки судова експертиза є дієвим процесуальним прийомом для доказування фактів порушення авторських прав та встановлення осіб, винних в таких порушеннях, зважаючи на складність доказування у визначених судових справах.

Обґрунтовано позицію щодо доцільності зосередження всіх справ, що за предметом спору пов’язані із захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності, у окремій судовій установі – Вищому суді з питань інтелектуальної власності, адже це дасть змогу забезпечити: загальну ефективність судочинства в сфері захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності та на музичні твори зокрема; єдність правозастосовної практики, адже ліквідує різні підходи до тлумачення одних і тих самих норм законодавства, що безумовно підвищить рівень законності у сфері; стимулюватиме творчу та науково-технічну діяльність в країні; матиме вплив на інвестиційну привабливість української економіки для іноземних компаній; сприятиме уніфікації правозастосовної практики, її наближення до міжнародних стандартів судочинства у сфері захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Висунуто пропозицію внести зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів»відповідно до яких, на період припинення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, як виключної обставини, тимчасово делегувати її повноваження щодо забезпечення формування суддівського корпусу іншому органу, метою завершення формування суддівського корпусу Вищого суду з питань інтелектуальної власності та відповідно початку роботи судової установи у найкоротші строки.