Державний примус у сучасній правовій політиці України

Abstract

Дисертація є комплексним науковим дослідженням теоретичних, нормативно-правових і організаційних засад державного примусу в сучасній правовій політиці України.

У першому розділі розглянуто теоретико-методологічні основи дослідження державного примусу в контексті правової політики України; висвітлено питання виникнення та розвитку поняття правової політики у публікаціях дореволюційних, радянських, та сучасних українських науковців; показано, що поняття правової політики виникло в рамках природно-правового підходу до тлумачення права, та зазнало вплив соціології права; показано роль українських дореволюційних дослідників у формуванні концепції правової політики та зв’язок їхніх робіт з глобальними правовими дослідженнями; встановлено вплив психологічної теорії права на виникнення концепції правової політики держави.

Охарактеризовано радянські підходи до дослідження правової політики. Показано, що у цей період концепція правової політики держави зазнала суттєвого впливу позитивістського учення про право, що збагатило уявлення про неї. Радянський підхід вирізняється надмірною етатизацією (одержавленням) уявлень про право і державу, при цьому держава розглядалася як виключний монополіст застосування державного примусу в своїй правовій політиці. Але напрацювання цього періоду дозволили сучасним дослідникам сформувати більш комплексне уявлення про правову політику, що враховує як напрацювання дореволюційних, так і радянських дослідників. Також у першому розділі розглянуто понятійний, методологічний та категоріальний апарат дослідження. Здійснено аналіз теоретичних підходів до таких понять: державна політика, правова політика держави, державний примус. Надано визначення державного примусу як різновиду соціального примусу, що здійснюється державою та ґрунтується на праві та встановленій законом процедурі.

У другому розділі розкрито поняття державного примусу в правовій політиці держави. Аналізуються кілька визначень державного примусу, запропоновані в роботах радянських та українських дослідників. Надано характеристику державного примусу як інструменту правової політики держави, визначено його місце серед інших інструментів правової політики держави, наведено співвідношення категорії державного примусу з такими її методами, як переконання та виховання. Показано інструментальну сутність державного примусу, який не може вважатися самоціллю і завжди слугує досягненню цілей державного управління, захисту держави, а також прав і законних інтересів громадян.

У роботі обґрунтовано думку про необхідність примату прав людини при застосуванні державного примусу як інструменту правової політики. Застосування примусу виключно на підставі права в межах процедури, встановленої процесуальним законом, та з урахуванням гуманістичних засад права, дозволяє використовувати державний примус обмежено, дотримуючись принципів розумної достатності та економії репресії. Також це дозволяє відмежувати державний примус, який за своєю сутністю має бути легітимним, від неправомірних форм державного насильства. Хоча державне насильство і може формально ґрунтуватися на праві, однак невідповідність такого права засадам гуманізму та захисту прав людини призводить до феноменів неправового закону та неправового насильства. На підставі цього зроблено висновок, що хоча позитивістський погляд на державний примус може мати місце та використовуватися для його дослідження, як категорії правової політики, перевагу при визначенні такої політики слід віддавати природному погляду на право, яке ґрунтується на справедливості. Зрештою, справедливість державного примусу визначає його сприйняття суб’єктами та дозволяє використовувати його найбільш ефективно.

У другому розділі розглянуто представлені в літературі класифікації заходів державного примусу. На підставі досліджених доктринальних підходів запропоновано класифікацію заходів державного примусу: заходи, пов’язанні з правопорушеннями (заходи відповідальності) та не пов’язані з правопорушеннями (правовідновлювальні, попереджувальні); заходи процесуального забезпечення; заходи, спрямовані на підтримку суспільних потреб; заходи, спрямовані на підтримку функціонування держави та її інститутів. Розділ завершується виявленням меж державного примусу, як розумних обмежень, які дозволяють застосовувати його у запрограмований законодавцем спосіб. Зокрема, йдеться про визначення єдиних можливих форм державного примусу, чітке встановлення органів та посадових осіб, що уповноважені здійснювати державний примус, наявність вичерпного переліку форм примусових заходів, чіткі вимоги до процесуального оформлення державного примусу, закріплення гарантій оскарження неправомірного примусу в адміністративному та судовому порядку, а також про відповідальність посадових осіб, що припускаються неправомірного застосування державного примусу. Застосування державного примусу у суворо встановлених межах дозволяє досягати мети правової політики держави щодо врегулювання суспільних відносин у чітких рамках та у відповідності до засад справедливості, гуманізму, дотримання прав і свобод людини.

Третій розділ роботи присвячений напрямкам застосування державного примусу в правовій політиці держави. Зокрема, розглянуто специфіку застосування державного примусу в адміністративно-правовій політиці, кримінально-правовій політиці та приватноправовій політиці України. Дослідження державного примусу у відповідних видах правової політики здійснено з матеріально-правової та процесуально-правової точок зору.

Обґрунтовано положення про загальну тенденцію усіх видів державної правової політики України у напрямку їх гуманізації, що проявляється у декриміналізації (відмова від кримінального переслідування, переведення окремих складів протиправних діянь з категорії кримінальних правопорушень до категорії адміністративних правопорушень) та депеналізації (зменшення покарання, заміна більш тяжкого покарання менш тяжким). Такі зміни дозволяють не тільки забезпечити дотримання прав осіб, що піддаються примусу, але й показують свою ефективність у напрямку підвищення ефективності боротьби з правопорушеннями, оскільки застосування менш тяжких покарань дозволяє використовувати спрощені процедури, що сприяє невідворотності покарання. В якості прикладу досліджено впроваджений у 2018 році інститут кримінальних проступків. Одночасно з цим показано, що в окремих випадках правова політика держави з метою боротьби з новими типами кримінальних правопорушень може рухатися у напрямку посилення примусових заходів. Прикладом цього процесу є криміналізація домашнього насильства та введення нового типу примусових заходів у вигляді обмежувальних приписів.

Окремо розглянуто особливості державного примусу в кримінальному та адміністративному процесі. При цьому з’ясовано, що чинні процесуальні кодекси, окрім безпосередньо визначених в них заходів примусу, володіють також помітним прихованим примусовим потенціалом, що надає суду можливість спонукати сторони в кримінальних та адміністративних провадженнях до правомірної поведінки через такі інститути, як процесуальні строки, відмова в задоволенні вочевидь необґрунтованих позовів, заяв, скарг, клопотань тощо.

У дисертаційному дослідженні розкрито специфіку державного примусу в приватноправовій політиці держави. Показано, що в приватних правовідносинах ініціаторами примусового впливу, як правило, виступають приватні особи, однак реальне здійснення ними примусу можливе лише за участі держави. Таким чином, доведено існування у приватноправових відносинах особливих форм державного примусу.