Врегулювання спору за участю судді у цивільному судочинстві України

Abstract

Дисертація є першим у науці цивільного процесуального права України спеціальним комплексним дослідженням правової регламентації процедури врегулювання спору за участю судді як самостійного способу альтернативного вирішення цивільно-правових спорів.

У науковому дослідженні здійснено комплексний аналіз інституту врегулювання спору за участю судді, висвітлено еволюцію його виникнення та становлення, визначено правову природу й місце в системі альтернативних способів вирішення спорів та цивільному процесуальному праві з урахуванням міжнародних стандартів та зарубіжного досвіду.

Охарактеризовано теоретичні засади процедури врегулювання спору за участю судді, надано визначення її поняття, ознак та принципів, досліджено передумови запровадження та умови проведення означеної процедури, розглянуто особливості правового статусу судді при здійсненні процедури врегулювання спору за участю судді.

Особливу увагу приділено правовому порядку проведення процедури врегулювання спору за участю судді, порядку припинення та визначенню правових наслідків її реалізації.

Розвинуто наукові уявлення про історію розвитку та соціальні передумови формування альтернативних способів вирішення спорів, базуючись на періодизації всесвітньої історії, яка відображає зміни людської свідомості, суспільного укладу та, як наслідок, зміни форм вирішення спорів. Здійснено поділ історичних етапів їхнього розвитку на наступні періоди: 1) античний період (вирішення спорів ґрунтується на принципах природнього відбору, силового протиборства та боротьби за виживання, а посередництво стає засобом встановлення порядку та стабільності); 2) період раннього середньовіччя (становлення церковного суду, священнослужителі якого користуються великим моральним впливом, авторитетом та наділені повноваженням щодо примирення ворогів); 3) період середньовіччя (розвиток компенсаційного правосуддя, судового примирення, спрямованого на мир, довіру та взаємне забезпечення інтересів, поява мирової угоди); 4) новітній період (підвищення участі держави в питаннях примирення).

Досліджено історію правового регулювання альтернативних способів вирішення спорів на українських землях, що свідчить про наявність відповідних національних правових традицій. Визначено, що вона поділяється на такі етапи: період Київської Русі (засобом врегулювання соціально-правового конфлікту стає компроміс, що полягає в одержанні грошового стягнення замість каральних механізмів покарання, заміні кровної помсти грошовим викупом за образу); період Гетьманщини (поява процедур «єднання», які мали на меті залучення «поєднувачів» - посередників, що формували умови примирення та могли вирішити справи майнового, земельного та кримінального характеру); період Російської імперії (виникнення комерційних судів, де основною формою роботи суду є процедура врегулювання спору та досягнення консенсусу між його сторонами, а основним обов’язком, який покладається на суд, стає обов’язок запропонувати сторонам закінчити спір за допомогою примирної процедури); радянський період (створення репресивної системи права та викоренення альтернативних судочинству способів вирішення спорів, з другої половини ХХ ст. – поступове формування доктринальних підходів до вивчення примирних процедур); пострадянський період (набувають стрімкого розвитку примирні процедури: третейський розгляд, арбітраж-посередництво, міні-суд, медіація та ін.); євроінтеграційний період (реформування судової системи, впровадження альтернативних способів вирішення спорів).

Сформульовано визначення врегулювання спору за участю судді як самостійної форми вирішення цивільно-правових спорів. Врегулювання спору за участю судді – це переговорний, структурований та конфіденційний процес, в якому сторони спору намагаються самостійно, на добровільній основі вступити у перемовини за підтримки нейтрального неупередженого посередника – судді, який за допомогою власних професійних навичок та знань спрямовує сторони до мирного врегулювання спору.

Розвинуто наукові уявлення про визначення термінів «правовий спір» і «юридичний конфлікт» та зазначено, що у контексті врегулювання спору за участю судді прийнятним є застосування саме терміну «вирішення спору», адже «конфлікт» – це явище більш довготривале, глибинне і зберігає юридичні розбіжності, натомість категорія «спір» відображає процес усвідомлення сторонами своїх протиріч та бажання їх усунення за безпосередньою допомогою узгоджувальних процедур із залученням нейтральної третьої сторони.

Вдосконалено теоретичні положення щодо співвідношення термінів «медіація», «врегулювання спору за участю судді». Узагальнено наукові концепції стосовно місця врегулювання спору за участю судді в системі альтернативного вирішення спорів та доведено, що врегулювання спору за участю судді є одночасно самостійним альтернативним способом вирішення цивільно-правових спорів та інститутом цивільного процесуального права.

Розкрито основні ознаки інституту врегулювання спору за участю судді. Зовнішніми ознаками процедури є: а) наявність цивільно-правового спору між сторонами; б) часткова самоврегульованість процедури; в) добровільний характер застосування процедури; г) майже необмежена процедурна диспозитивність; д) участь третьої незалежної особи в якості нейтрального посередника; є) кінцевий акт застосування означеного способу альтернативного вирішення спорів, який поширює свою дію тільки на сторони. Внутрішніми ознаками є: а) наявність судді, у провадженні якого знаходиться справа, що виконує функції нейтрального посередника; б) можливість використання означеного способу лише на початку розгляду справи по суті; в) передбачене право судді запропонувати сторонам мирний шлях врегулювання спору; г) безпосередня відповідальність сторін за ухвалене рішення.

Запропоновано поділити принципи, на основі яких здійснюється врегулювання спору за участю судді, на дві групи. Перша група – це принципи цивільного процесуального права, які впливають на означену процедуру. До них відносяться: а) верховенство права, б) рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, в) змагальність, г) диспозитивність, д) обов’язковість судового рішення, є) неприпустимість зловживання процесуальними правами, е) розумність строків. Друга група – це спеціальні принципи, що безпосередньо притаманні врегулюванню спору за участю судді, серед яких: а) добровільність, б) конфіденційність, в) нейтральність та неупередженість судді-посередника, г) правомочність, д) гнучкість та структурованість процедури, є) співробітництво судді та сторін спору.

Здійснено аналіз зарубіжного досвіду щодо врегулювання спорів альтернативним судочинству шляхом та встановлено, що в умовах спрямування українського законодавства до стандартів європейського правосуддя з метою забезпечення практичного застосування альтернативних способів вирішення спорів необхідним є відповідне правове регулювання. Доведено, що від якісної правової регламентації залежить ефективність здійснення врегулювання спору за участю судді.

Узагальнено існуючі у науковій літературі точки зору щодо передумов проведення врегулювання спору за участю судді, якими є: невпинне впровадження альтернативних судочинству способів вирішення цивільно-правових спорів; прагнення до оперативного вирішення спорів та спрощеної процедури подолання суперечностей; зосередження уваги на соціально значущих функціях правосуддя та підвищення ролі суду у сучасному суспільстві; розширення диспозитивних повноважень сторін цивільних спорів.

Досліджено умови реалізації означеного інституту й запропоновано власну систему їхньої класифікації на процесуальні (наявність ухвали про відкриття провадження у справі; наявність згоди сторін спору; ініціювання процедури до початку розгляду справи по суті; відсутність третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), організаційно-методичні (безпосередня участь суду у процесі врегулювання спору за участю судді; політико-правовий намір держави; наявність якісно, професійно підготовленого штату суддів, уповноважених на здійснення процедури; достатній рівень інформаційного забезпечення) та суб’єктивні (добровільність; взаємність і взаємодія; зацікавленість; відповідальність) умови.

Сформульовано рекомендації щодо необхідності запровадження спеціальної професійної програми базової підготовки суддів до процедури врегулювання спору за участю судді, а також акредитації програми підвищення кваліфікації з напрямку «ведення переговорів» задля їхнього проведення більш ефективним, неупередженим способом у передбачені законодавством розумні строки. Охарактеризовано критерії, за якими слід проводити навчання судді, а саме: об’єктивний (забезпечення принципу нейтральності судді-посередника); психологічний (прагнення судді до неупередженості); оціночний (бажання судді здійснювати процедуру та його власна репутація).

Аргументовано необхідність закріплення в окремій статті Закону України «Про судоустрій і статус суддів» положень про підготовку судді для проведення врегулювання спору за участі судді: (1) суддя зобов’язаний пройти підготовку для отримання можливості проводити врегулювання спору за участю судді; (2) підготовка судді для проведення врегулювання спору за участю судді включає теоретичну та практичну підготовку судді в Національній школі суддів України; (3) програму, навчальний план та порядок проходження підготовки судді для проведення врегулювання спору за участю судді затверджує Вища кваліфікаційна комісія суддів України за рекомендацією Національної школи суддів України; (4) за результатами підготовки судді отримують свідоцтво встановленого Вищою кваліфікаційною комісією суддів України зразка. Проходженням суддею підготовки вважається успішне виконання програми підготовки; (5) Національна школа суддів України надсилає матеріали щодо суддів, які пройшли підготовку, до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України для складення кваліфікаційного іспиту; (6) Національна школа суддів України здійснює підготовку суддів, які можуть проводити врегулювання спору за участю судді.

Обґрунтовано тезу щодо доцільності створення впорядкованого переліку, який би забезпечував вільний доступ сторін спору до інформації щодо судді, за участю якого може відбуватися процедура врегулювання спору, а саме формування «Реєстру суддів, які можуть здійснювати процедуру врегулювання спору за участю судді». Необхідним є внесення до Реєстру інформації щодо прізвища, ім’я, по батькові судді; документа, що підтверджує проходження суддею спеціальної підготовки; категорій справ, за якими зазначений суддя спеціалізується; досвіду роботи з проведення примирних процедур; мови, якою суддя здатен проводити процедуру; інших необхідних відомостей.

Узагальнено існуючі у науковій літературі підходи щодо виокремлення певних етапів процедури врегулювання спору за участю судді та запропоновано розмежувати порядок проведення процедури за такими етапами: підготовчий (вступний етап, який передбачає організаційні процедури до початку проведення врегулювання спору за участю судді), переговорний (основоположний етап, спрямований на безпосереднє врегулювання цивільно-правового спору між його учасниками) та заключний (припинення врегулювання спору за участю судді шляхом досягнення або не досягнення компромісу). Обґрунтовано тезу про недоцільність чіткого обмеження процесуальних рамок даних етапів та зроблено акцент на гнучкості та відносній неформальності процедури врегулювання спору за участю судді.

З урахуванням євроінтеграційного курсу розвитку України обґрунтовано твердження стосовно забезпечення відповідності національної судової системи міжнародним і європейським стандартам та сформульовано низку рекомендацій щодо вдосконалення процедури врегулювання спору за участю судді у цивільному судочинстві України з огляду на загальносвітову тенденцію розширення сфери застосування альтернативних способів вирішення спорів у світі.

Задля забезпечення ефективного здійснення процедури врегулювання спору за участю судді частину першу статті 202 ЦПК України запропоновано викласти у такій редакції: «Про проведення процедури врегулювання спору за участю судді суд постановляє ухвалу, якою одночасно зупиняє провадження у справі. Ухвала підлягає оскарженню в частині зупинення провадження по справі».

Задля організації інформаційно-методичного забезпечення суддів щодо процедури врегулювання спору за участю судді, запровадження дієвої професійної підготовки суддів, належного функціонування Реєстру суддів, які можуть здійснювати процедуру врегулювання спору за участю судді, доведено доцільність доповнення переліку повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, закріпленого в частині першій статті 93 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», такими повноваженнями: розробляє й затверджує стандарти у сфері професійної підготовки суддів та підвищує їхню кваліфікацію задля забезпечення ефективного проведення процедури врегулювання спору за участю судді; організовує інформаційно-методичне забезпечення суддів у сфері здійснення врегулювання спору за участю судді; здійснює контроль за ефективністю спеціальної підготовки та якістю навчання суддів; формує та веде Реєстр суддів, які можуть здійснювати процедуру врегулювання спору за участю судді.

У дисертації сформульовані й інші теоретично обґрунтовані пропозиції про вдосконалення актів чинного цивільного процесуального законодавства в частині врегулювання спору за участю судді у цивільному судочинстві України.