Діалог правових культур: законодавче та прецедентне право

Abstract

У дисертації проведено загальнотеоретичне дослідження діалогу правових культур у розрізі законодавчого та прецедентного права.Як результат науково-технічних досягнень XXI століття, людство опинилося на перехідному етапі до нової цивілізації, що характеризується ускладненням та урізноманітненням суспільних відносин. Особливого значення, в даному контексті, набуває готовність людей сприймати установки соціальних (культурних, ментальних) регуляторів, що сприяють вибору правомірних моделей поведінки. При цьому, право було і залишається основною затребуваною і державою, і суспільством регулятивною системою.Зазвичай, правосвідомість і правова культура сприймаються як передумова позитивного права. Правова культура, особливо в суспільствах перехідного характеру, повинна передувати і сприяти формуванню позитивного права. Велике значення при цьому набуває врахування в позитивному праві різноманіття мотивів поведінки людей. Як показують соціологічні дослідження і світова практика, у більшості випадків, відносини між людьми регулюються не тільки нормами права. Способи вирішення виникаючих при цьому питань зазвичай не суперечать вимогам законодавства, хоча багато хто з учасників цих відносин не знають про зміст юридичних вимог, якщо і припускають їх наявність.Правовідносини ґрунтуються на нормах права, учасники яких володіють суб'єктивними правами і несуть юридичні обов'язки, та повинні знати їх. Але рідко якому суспільству вдається домогтися такого стану правової грамотності населення, проте люди вибирають правомірну форму поведінки, підкоряються правовим вимогам. Протилежне твердження не відповідало б дійсності, тому що в суспільстві завжди більше людей з правомірною поведінкою, інакше б норма права змінювалась під натиском суспільства. Це доводить наявність системи цінностей і мотивацій, що сприяє оптимальному режиму суспільних відносин.На сучасному етапі розвитку загальнотеоретичної юриспруденції, право як поняття визнається ширшим за правила поведінки, що містяться в законах, і не завжди відповідає за змістом та сутністю вимогам закону, а отже правова культура - не тільки те, що формується під впливом норм позитивного права. Правила поведінки, закріплені правом, функціонують у тісній взаємодії з іншими соціальними регуляторами (мораль, релігія, етика тощо). Характер взаємин різних систем регулювання, що мають свої особливості, дуже складний. Але всі разом вони утворюють ще більш значну цінність, яка потребує не менше ретельного дослідження.Головною ланкою правової культури виступає розвинена правова система, що забезпечує гідне місце права в житті суспільства. У правничій науці правова культура, зазвичай, розглядається у статичному стані. Тим часом такий підхід не дозволяє повною мірою розкрити багато граней правової культури. У цьому зв’язку нові можливості розкриває дослідження діалогу правових культур.Сучасний період розвитку права характеризується розвитком його джерел, а процеси, що відбуваються в даному напрямку вимагають подальшого наукового осмислення та виявлення основних закономірностей. Також, дослідження зарубіжного досвіду розвитку джерел права особливо актуалізується в умовах розвитку України, як правової держави на засадах плюралізму та гуманізму.Так як право є соціокультурним явищем, зміна основоположних принципів та засад правової картини світу вважається невідворотним явищем, враховуючи глобалізаційні процеси та зміни в науково-технічному прогресі.Методологічну основу дослідження становить система науковотеоретичних підходів та методів, що визначає основні вимоги до сучасних наукових теорій, а також до суті, структури та сфери застосування різних методів пізнання. В ході дослідження використовувався комплекс методів, що поєднував в собі сукупність загально-наукових та спеціально-юридичних методів наукового пошуку, кожен з яких дає можливість аналізу різних сфер досліджуваного об’єкта і предмета дисертації.Методологічну основу наукової праці становлять загальні принципи наукового пізнання, підходи і методи, які традиційно відносяться до методологічного апарату гуманітарних наук та поширені в теоретикоправових дослідженнях. До їх числа входять: принципи діалектики; загальнонаукові підходи - методи аналізу і синтезу, теоретичного моделювання, аналогії, прогнозування, синергетики.За допомогою порівняльно-правового (компаративістського) методу було здійснено аналіз культурних форм, явищ, процесів з метою виявлення та ідентифікації подібного і специфічного (різного) в культурі. Також, використовувались порівняльно-історичний, історико-типологічний (порівняльно-типологічний) та історико-генетичний методи, об'єднуючим началом яких є загальні порівняльно-правові процедури. За допомогою цих методів, в рамках теми дисертаційного дослідження, аналізувались окремі правові культури в частині виявлення їх особливостей і визначення приналежності до певного типу правових систем. Був використаний також історико-правовий метод, що дозволяє врахувати динаміку розвитку правової культури та засобів їх взаємодії. За допомогою історико-правового методу проводився аналіз правових культур законодавчого та прецедентного права, досліджувались особливості їх формування.Значну роль в дослідженні діалогу правових культур справедливо відведено системному методу. За допомогою даного методу можна простежити підпорядкованість елементів всередині правової культури і правової системи, а також виявити їх зв'язки з зовнішнім середовищем, показати цілісність і єдність досліджуваного об'єкта. Системно-структурний підхід до дослідження правової культури в поєднанні з конкретно-історичним методом передбачає з'ясування її структурних елементів і особливостей в їх синхронному або діахронному вимірах.Також, важливу роль в процесі дослідження діалогу правових культур займає функціональний метод. Функціональний аналіз виходить із завдання зрозуміти культуру як цілісність, отже, із завдання виявлення ролі системоутворюючих функцій в межах цілісності.В першому Розділі дисертаційного дослідження проаналізовано теоретико-методологічні основи дослідження взаємодії правових культур. В ньому містяться три підрозділи, в рамках яких було розглянуто методологічні засади дослідження та сучасні підходи до проблеми взаємодії правових культур, досліджено еволюцію та здійснено характеристику сучасного стану знань про правову культуру, осмислюється правова акультурація та рецепція, їх роль в процесі діалогу правових культур. Так, вказується на те, що методологічною основою дослідження діалогу правових є сукупність прийомів, способів і пізнавальних установок, які використовуються в даний час в процесі наукового пошуку. Вони адаптовані стосовно специфіки досліджуваного об'єкта - правової культури. Як відомо, методологія похідна від об'єкта і предмета дослідження. Тому, якщо правова культура - феномен одночасно матеріальний і духовний, то відповідно, і методи її вивчають теж повинні бути різноманітними. Звісно ж необхідним вбачається застосування методологічного плюралізму при дослідженні правової культури та їх діалогу, що дозволяє залучити весь комплекс наукових методів, застосувати інтегративний підхід. В роботі доводиться, що жодна спільніВ роботі доводиться, що жодна спільність в історії людства не існувала, та навіть теоретично не могла існувати поза тієї атмосфери і специфічного стану, яка називається культурою. У свою чергу, у кожної історичної епохи, держави, країни, суспільства є своя власна, відповідна їх рівню суспільнополітичного, соціально-економічного, духовно-морального розвитку, правова культура. З одного боку, правова культура являє собою особливу складову загальнолюдської культури.Зазначається, що правова культура акумулює в собі основні якості створених протягом усього життя суспільства загальнолюдських цінностей, висуваючи на перший план право як засіб забезпечення справедливості, гуманності та толерантності в суспільстві, сприяючи цим самим створенню можливості об'єктивного розуміння змісту, ролі і значення права в житті людей. У свою чергу, загальнолюдська цінність правової культури полягає в тому, що відображаючи сутність, специфіку та характер реалізованих в державі правовідносин, особливості правосвідомості переважної частини населення, правова культура позначає основні параметри і напрямки подальшого правового розвитку суспільства і держави.Вбачається за доцільне виділення особливого критерію співвідношення права та правової культури за ступенем адаптації соціуму до сприйняття змін, відповідно до якого слід виділяти наступні типи: 1) взаємо-кореспондуючий – активне сприйняття правовою культурою правових новел (характерно для віддиференційованих правових систем); 2) односторонній – низький рівень сприйняття, або відторгнення правовою культурою новаційних змін у праві, перш за все, пов’язаних із інформаційно-комунікативними технологіями (характерно для невіддиференційованих правових систем).В роботі, звертається увага на те, що, активна участь правової культури в діалозі з сусідніми правовими культурами забезпечить її найбільш динамічний і успішний розвиток та адаптацію до постійно змінюваних економічних, соціальних, політичних і культурних реалій, а отже, забезпечить більшу стабільність її існування.Другий Розділ роботи присвячено дослідженню прецедентного права як особливої форми існування права, аналізується роль внутрішніх та зовнішніх чинників в процесі формування англійського «загального права», досліджуються особливості формування національних правових систем правової сім’ї «загального права» та підвищення ролі нормативно-правових актів та міжнародно-правових норм в праві держав «загального права».Вказується, що процес формування англійського загального права проходив шляхом постійного діалогу на який здійснювали вплив, як зовнішні так і внутрішні чинники. Так, прикладом вимушеної (не примусової) акультурації є діалог існуючих місцевих правових систем з привнесеними правовими звичаями Вільгельмом I Завойовником та тогочасними королівськими судами. Продуктом цього діалогу було створення основ англійського загального права. Згодом, забезпечивши внутрішній діалог та об’єднання, правова система Англії за допомогою інституту суду лордканцлера, який вирішував справи засновуючись на праві справедливості, почала вбирати в себе здобутки канонічного та римського права задля врегулювання нових та досі не врегульованих відносин, що проходило в формі добровільної акультурації. Також, в процесі одночасного існування та діалогу було здійснено об’єднання загального права та права справедливості та створення Верховного Суду Справедливості, який є результатом добровільної акультурації вказаних правових субкультур.Наголошується на тому, що основний принцип правової доктрини країн прецедентного права полягає в тому, що право створюється не суддею, воно - справедливість, яка живе в суспільстві, а суддя лише формулює сформовані правила. Відповідно до зазначеного допускається, відступ від попередніх прецедентів, якщо суд знайде їх неправильними, абсурдними або несправедливими. Судді не створюють нове право, вони просто виправляють помилки попередніх судів у викладі правових норм.Третій Розділ роботи присвячено аналізу взаємозв’язку традицій та розвитку правової культури законодавчого права. Увага приділяється ролі традицій права у збереженні правових цінностей і розвитку правової культури законодавчого права, місцю української системи в правовій культурі законодавчого права, підвищенню ролі судового прецеденту в українській правовій культурі.Робиться висновок про те, що незважаючи на провідне місце закону (нормативно-правового акту) в системі джерел права правової культури законодавчого права, звичаєві норми, що засновувались на традиційних правових цінностях відіграли важливу роль в процесі формування і розвитку правових систем, що відносяться до даного типу правової культури.В роботі вказується, що на сучасному етапі розвитку суспільства проблема збереження національної правової традиції, національної самобутності стикається з викликами, обумовленими епохою глобалізації. Для подальшого розвитку сучасного українського суспільства необхідність збереження національних правових традицій повинна поєднуватися з проблемами, пов’язаними з залученням України до європейських інтеграційних процесів. Ця обставина набуває особливого значення для ефективного функціонування національної правової системи України, яка з одного боку, заснована на правових традиціях українського народу, а з іншого, враховує процеси, що відбуваються у сучасному світі.