Кримінальні правопорушення з мотивів релігійної нетерпимості та ворожнечі у Кримінальному кодексі України (теоретико-правове дослідження)

Abstract

Дисертація присвячена дослідженню проблем кримінальної відповідальності за діяння, вчинені з мотивів релігійної нетерпимості та ворожнечі.

Ретроспективний аналіз вітчизняного кримінального законодавства щодо охорони віри та релігійної свободи показав, що до приходу християнства кримінально-правова охорона свобода віросповідання характеризувалася тим, що цьому етапі розвитку давньослов’янської цивілізації не існувало як таких норм позитивного права, і будь-які правові відносини регулювалися відповідними звичаями, в тому числі релігійними, які складали значну частину світогляду давніх слов’ян. Як релігійний проступок розглядалася поведінка, що була пов’язана з порушенням волі богів, яка якби транслювалася жерцями, або нехтуванням установленнями волхвів щодо дотримання язичеських релігійних звичаїв, обрядів і ритуалів. Також кримінальним правопорушенням, прямо пов’язаним з вірою та релігією було святотатство як прояв образи, зневаги церковної святині, що у давніх слов’ян у ті дохристиянські часи могло виражатися у діях, пов’язаних з порушенням меж певних сакральних зон, і в залежності від мети такого діяння, призначалося відповідне покарання.

Певний внесок у регулювання віросповідання було внесено кодифікованими актами, які отримали назву «Литовські статути». Однак, законодавець Великого князівства Литовського злочинам проти віри та церкви не надавав багато уваги. У різноманітному законодавстві Великого князівства Литовського можна було виділити діяння, які слід тлумачити як злочини проти віри та церкви. Зокрема, це: тримання іновірцями християн у неволі, апостазія (перехід до іншої релігії) чи заохочення до неї, оскоплення, вигодовування жінками-годувальницями дітей іудеїв чи мусульман, єресь, чародійство.

Дійсно значна робота по систематизації та кодифікації кримінального законодавства була завершена у 1845 році виданням Уложення про покарання кримінальні і виправні. До цього, а, по великому рахунку, і після, законодавець не створював такої поширеної, складної, а одночасно детальної, чіткої систематизації релігійно мотивованих кримінально-карних діянь, як це передбачено у розділі II «Про злочини проти віри та постанов, що її захищають» Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року, який складався з п’яти глав і містив в собі 80 статей. Навіть сучасні вчені в галузі кримінального права стверджують, що цей розділ з точки зору регламентації відповідальності за релігійно мотивовані злочини слід вважати законодавчим пам’ятником, «який став вершиною юридичної формалізації релігійних злочинів у вітчизняному праві, зенітом поступального розвитку розглянутого кримінально-правового інституту», бо після припинення його дії на початку XX століття почався цілком протилежний процес законотворчості в області зіткнення кримінального права з релігією, який кардинально перетворив кримінальне законодавство в радянський і пострадянський періоди вітчизняної історії держави і права.

Ситуація щодо систематизації та змісту релігійно мотивованих злочинів докорінно змінилася з падінням Російської імперії у жовтні 1917 року. Вже в першому радянському українському кодексі, Кримінальному кодексі УСРР 1922 року містилися норми, у яких передбачалася відповідальність за порушення положень, що були декларовані у Декреті Ради Народних комісарів УСРР «Про відділення церкви від держави та школи від церкви» від 22 січня 1919 року. Антиклерикальні настрої у суспільстві у двадцятих роках, при правовій та організаційній підтримці радянської держави були дуже потужними. В подальшому, у КК УСРР 1927 року, норми антирелігійної спрямованості з’явилися у Розділі І «Контр-революційні злочини», чого не було раніше, і що підтверджує репресивний характер антирелігійної політики радянської держави.

Кодекс УРСР 1960 року розмістив у Главі IV «Злочини проти політичних і трудових прав громадян» лише дві норми, які стосувалися свободи совісті та віросповідання: стаття 138 «Порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» (замінила собою цілий розділ у попередніх вітчизняних радянських кримінальних кодексів) та стаття 139 «Перешкоджання відправленню релігійних обрядів», яка була присутня і в попередніх кодексах.

Новий Кримінальний кодекс України 2001 року передбачив на момент його вступу в дію небагато норм, які встановлювали відповідальність за порушення, пов’язані з посяганням на свободу світогляду та віросповідання, тобто були обумовлені релігійними мотивами. Кримінальні правопорушення, в яких присутній релігійний мотив у діяннях винної особи містяться у декількох розділах Особливої частини КК України. Це розділ I (ч. 2 ст. 110 КК України), розділ II (п. 14 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 127, ч. 2 ст. 129 КК України), розділ V (ст. 161, статті 178–181 КК України, розділ IX (ст. 258 КК України), розділ XII (ст. 300 КК України), розділ XX (ст. 442 КК України).

В правовому обіході присутні два терміни, які можуть виступати в якості суспільних відносин, що складають об’єкт кримінально-правової охорони в кримінальних правопорушеннях, пов’язаних з реалізацією релігійних потреб особи (релігійно мотивованих) – це «свобода совісті (світогляду)» та «свобода віросповідання».

Свобода совісті (світогляду) – це природне право на вільне самовизначення особистості у філософській, політичній, морально-етичній, естетичній та інших сферах життя, а також можливість безперешкодного вибору світогляду як для власного самовизначення, так і самоствердження. В основу свободи совісті (світогляду) покладено визнання гідності людини, повага до її духовного суверенітету, вільного світоглядного і духовного вибору. Адже, свобода совісті (світогляду) включає в себе все різноманіття форм систем світоглядної орієнтації, світоглядних свобод, а свободу віросповідання слід розглядати як складову частину свободи совісті (світогляду). Однак, при цьому свобода совісті (світогляду) є поняттям скоріше узагальненим, філософським, етичним, слабо пристосованим до вжитку в правозастосувальній практиці. На відмін, від «свободи совісті», поняття «свобода віросповідання» закріплено в багатьох правових документах, міжнародних та національних, зокрема, у Конституції України.

Свобода віросповідання – це законодавче гарантоване право особистості вільно, без зовнішнього примусу обирати, сповідувати будь-яку релігію, вільно змінювати свої релігійні уподобання, задовольняти свої релігійні потреби, здійснювати інші культові дії відповідно до своєї релігійної орієнтації. Свобода віросповідання дає право не лише обирати будь-яку релігію, але й не обирати жодної. Тобто, право вибору передбачає і право відмови від вибору. Перешкоджання реалізації наведених вище потреб, в тому числі релігійно мотивованих, і складають сутність суспільної небезпеки такого кримінального правопорушення, як те, що передбачене статтею 161 КК України.

Вказане у диспозиції статті 258 КК України «привернення уваги» (в тому числі, до релігійних поглядів терориста), не є складовою суб’єктивної сторони, а є лише підставою, приводом для формування у терориста певного злочинного умислу та мети кримінального правопорушення – вплив «на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій …». Таким чином, посилання на певні релігійні мотиви у структурі складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 258 КК України є настільки несуттєвим та другорядним, що може бути виключеним з диспозиції цієї кримінально-правової норми, разом з вказівкою на привернення уваги до будь-яких поглядів терориста.

Кримінальні правопорушення, в яких присутній релігійний мотив характеризуються також наявністю в своєму складі такої кримінально-правової та кримінально-процесуальної фігури як потерпілий.

Кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 180 КК України визначає в якості потерпілого священнослужителя. Пропонується в зазначеній кримінально-правовій нормі замінити слово «священнослужителя» на слова «особу, яка здійснює богослужіння».

Пропонується під релігійною групою для статті 442 КК України розуміти значну кількість людей, об’єднаних особливою системою світогляду, в основі якого знаходиться віра (тверде переконання) в існування Бога чи інших надприродних сил, що спирається на авторитет священних текстів та віровчення священнослужителів і відрізняється певною, часто формалізованою поведінкою членів такої групи (відправленням релігійних чи ритуальних обрядів).

Предмет релігійно мотивованого кримінального правопорушення можна розділити на дві групи. Перша група – це релігійні споруди у статті 178 КК України, релігійні святині у статті 179 КК України. Друга група – це твори, що пропагують релігійну нетерпимість та дискримінацію у статті 300 КК України. Злочинні дії у першій групі пов’язані зі знищенням, пошкодженням зазначених у відповідних статтях КК України предметів, у другій групі – зі створенням предметів, які є протизаконними.

Вважається за доцільне вилучення з тексту статті 178 КК України слів «культові будинки», адже вони є складовою поняття «релігійні споруди».

Об’єктивна сторона складів релігійно мотивованих кримінальних правопорушень є доволі строкатою, адже фактично містить у собі два окремих варіанти злочинних дій – по-перше, це заподіяння шкоди життю та здоров’ю потерпілих (п. 14 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ч. 2 ст. 129, ст. 181, ст. 258, ст. 442 КК України); по-друге, приниження, образа та обмеження прав людей за ознаки релігійних переконань, прояви релігійної нетерпимості та розпалювання ворожнечі за ознаками релігії, в тому числі шляхом заподіяння шкоди об’єктам, спеціально призначеним для задоволення релігійних потреб (статті 161, 178, 179, 180, 300 КК України).

Коли мова йде про такі дії як «приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань…», то фактично, йдеться про такі самі дії, які зазначені у статті 120 КК України. І введення такої кваліфікуючої ознаки як з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості виглядає більш логічним та дотепним ніж у статтях 121 та 129 КК України. Тому пропонуємо доповнити частину другу статті 120 КК України словами «або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості».

Враховуючи певну незгоду з позиціями вчених щодо визначення об’єктивної сторони частини першої статті 161 КК України, пропонується власне бачення змісту умисних дій, спрямованих на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті під якими слід розуміти поширення в будь-який спосіб відомостей або відкрите звернення до невизначеного кола людей, в яких висловлюються ідеї, погляди, вигадки про винятковість власної релігії та нетерпимість до іншої релігії та її представників з метою викликати відповідну відверто негативну реакцію з боку інших людей. До таких дій також слід відносити і образу почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями, яка, відповідно, не потребує окремого виділення в диспозиції статті 161 КК України.

З урахуванням критеріїв, покладених законодавцем в основу правового інституту суб’єкта кримінального правопорушення, суб’єктом релігійно мотивованих кримінальних правопорушень, згідно з положеннями статті 22 КК України, є фізична осудна особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства або з подвійним громадянством), яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Також частина друга статті 161 КК України передбачає в якості спеціального суб’єкта цього кримінального правопорушення службову особу. Питання, пов’язане з посиленням кримінальної відповідальності за умисні дії, спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, вчинені службовою особою є своєчасним, однак, чинна редакція частини другої статті 161 КК України видається неповною і потребує доповнення диспозиції словами «з використанням свого службового становища».

КК України містить низку релігійно обумовлених мотивів вчинення суспільно небезпечних та кримінально-карних діянь. Це «нетерпимість», «ненависть», «ворожнеча», «розбрат».

Ненависть розуміється як почуття ворожості, сильної злості, а, на наше переконання, почуття, насправді, не може бути повноцінним мотивом. Почуття є певним усвідомленням емоцій та відчуттів, початковий елемент рефлексії з приводу ситуації, що переживається суб’єктом. Воно виступає певним етапом на шляху формування мотиву поведінки, в тому числі і протиправної. На відміну від почуттів (усвідомленого переживання), функція мотиву полягає в постановці особою мети дії (бездіяльності) і визначенні шляхів її досягнення. Саме тому ненависть як почуття і не може бути повноцінним мотивом злочинної поведінки. Крім того, ненависть є вторинною, такою що супроводжує активні дії, які можна кваліфікувати, наприклад, як ворожнечу.

Щодо терміну «розбрат», який згадується у статті 67 КК України поряд з «ворожнечею», слід визнати, що ці два терміни є ідентичними і термін «розбрат» може бути вилучений з тексту норми.

Отже, законодавець цілком, без будь-яких втрат для кримінально-правової кваліфікації, може оперувати двома термінами «нетерпимість» та «ворожнеча», терміни «ненависть», «розбрат» повинні бути вилучені з тексту відповідних норм КК України.

Мотив релігійної нетерпимості, в значній мірі є елементом пасивної поведінки, яка може в подальшому розвитися у ворожнечу, яка вже є ознакою поведінки активної, що веде до активних, протиправних дій, які спрямовані на конкретний об’єкт кримінально-правової охорони.

Кримінальні правопорушення мотивовані релігійною нетерпимістю та ворожнечею, часто спрямовані на декілька об’єктів кримінально-правової охорони, тому належать до різних категорій кримінальних правопорушень, що передбачає різноманіття санкцій, пропонованих законодавцем. І обґрунтована диференціація мінімальних та максимальних меж термінів покарання в санкціях, які передбачають відповідальність за вчинення злочинів з мотивів релігійної нетерпимості та ворожнечі, сприятиме реалізації принципу справедливості при призначенні покарання. Так, порівняння санкцій норм КК України з мотивами релігійної нетерпимості та ворожнечі показало, що санкція за вчинення діяння, яке складає зміст основного (некваліфікованого) складу кримінальних правопорушень, передбачених статтями 191, 178, 179, 297, 298 КК України є майже однаковою. І хоча це в цілому відповідає законодавчій практиці визначення розміру покарання за посягання на власність із спеціальним статусом, однак діє не на користь спеціальним нормам, передбаченим статтями 178, 179, 297 КК України. Що ж до покарання у виді обмеження та позбавлення волі, то воно в цілому відповідає загальній тенденції у вказаних статтях КК України.